Оршуля Фаріняк - Айхо, або Подорож до початку

Окаван мовчав. Зайра міцніше стисла мою руку. Раптом я відчув величезну втому. Зрозумів, що дуже втомився щось комусь доводити, втомився від постійного переслідування, втомився від людської жорстокості, втомився від підступності і несправедливості. Втомився від дорослих людей, з якими мені, хлопчаку, марно боротися.

— Зайро, що буде з Ракун-Саро?

Принцеса зігріла поглядом:

— Не хвилюйся, я не залишу капітана в біді. Бережи себе і ми обов’язково зустрінемось, — загадково мовила дівчина.

Коли двері зачинилися, я опинився в напівтемному затхлому трюмі, де ще недавно тіснилися невільники. Розчарований, розбитий я безсило опустився на брудну підлогу. Тільки зараз зрозумів, як втомився. Як сильно не вистачає радика і… дідуся… Як глибоко увіп’явся розпечений тупий ніж втрати у самотнє серце… Тиша неочікувано вкутала, наче теплою ковдрою. Голоси, що доносилися з палуби, ставали все тихішими, далекими. Я провалювався, летів у прірву… і міцно заснув.

Не знаю, скільки днів я провів у трюмі. Дні змішалися з ночами. Зайра не прийшла ні разу і я вирішив, що її просто не пускають. Іноді приходив Окаван, приносив харчі, але спитати про Ракун-Саро я не наважувався: боявся почути відповідь.

Та одного дня чи ночі трапилось щось дуже загадкове. Я прокинувся від потужного поштовху і аж перекотився в інший куток трюму. Щось із неймовірною силою вдарило в наш корабель. Я чув жахливі крики, що доносились звідусіль, і від цього ставало не просто страшно, а кров холонула в жилах і волосся підіймалось дибки. Через деякий час корабель почало розхитувати в різні боки, а мене, мов камінець, жбурляти зі сторони в сторону. Я спробував зачепитися за ланцюг, прикутий до стіни, та марно. Час ніби зупинився. Стіни закружляли в химерному танку, в очах темніло, і від чергового удару в стіну я втратив свідомість.

Не знаю, скільки часу так пролежав, та отямився від неймовірної тиші. Абсолютної тиші, яка насторожувала і лякала. Я не чув ні хлюпання хвиль, що мали б битися в борт корабля, ні божевільного галасу і шуму, які доносилися напередодні. Нарешті звернув увагу, що в трюмі надзвичайно світло. Оклигавши остаточно, побачив вибиті двері і розтрощені бочки, що валялись довкола. Ноги, немов з киселю, безпорадно шпортались в уламках, а голова гула і йшла обертом.

Що трапилось? Невже ми потрапили в бурю? Чому до цих пір ніхто не прийшов. Де всі? Я самовільно покинув свою в’язницю і піднявся на палубу.

Вже на сходах знову відчув тривожну тишу, яка, мов тупе лезо, розрізала свідомість глибиною і загадковістю. Я не вловлював ні найменшого шуму, окрім того, який створював сам. Ні вітру, ні плескоту хвиль, ні крику птахів-каркарів, що завжди кружляли над кораблями. Нічого. Лише дихання і стукіт серця заповнювали простір. Піднявшись нагору, я завмер: на місці щогл стирчали короткі переламані бруси — все, що залишилось від колись величних вітрил. Корабель, який недавно дихав, жив, перетворився на мертвий дірявий кістяк. Кругом валялися дерев’яні уламки, і жодної живої душі: ні мертвих, ні поранених — нікого. Один я…

Високою темною стіною, наче мертвим кільцем, голі чорні скелі обступили те, що колись називалося кораблем. Потворний уламок незграбно похитувався на непрозорому мутному плесі водойми. Непорушна і загрозливо спокійна вода навіть не відбивала сірого непривітного неба, що нависло над горами старезним дірявим полотном. Здається, тут не знайдеш ні рослин, ні тварин, ні птахів, і сірий морок каменю губився в неймовірній і моторошній тиші.

Як ми сюди потрапили?!

— Тут є хто-небудь?! — закричав я у дикому відчаї.

Та у відповідь почув лише власний відголос, що скреготливо відбився від скель. Він звучав похмуро і безнадійно…

Куди? Куди всі подівались? Що трапилося з кораблем? Я кинувся у решту приміщень, каюту капітана, камбуз, але скрізь лишилася разюча пустота. Як скажений, бігав по руїнах, доки знесилено не впав, обхопивши голову руками. Хотілось розревітись.

— Куди ж я потрапив? — шепотів у розпачі.

Не знаю, скільки часу так просидів, не розуміючи, що робити далі. Поволі насувались сутінки, пітьма глибшала і залишатися на відкритій палубі ставало небезпечно. Я вирішив заночувати в каюті капітана. Темніло дуже швидко. І страх, підкормлений дивною тривожною тишею, доповнився ще й повним мороком.

Я чув, як стукотять зуби, але не знав: від холоду чи від страху. Ввижалися страшні химери, що ніби з кожного кутка простягали цупкі потворні лапи. Я не знав, звідки чекати небезпеку, і все більше кутався у плащ, ніби він міг вберегти від того, що оселилось в самому серці. Там безцеремонно хазяйнував страх. Щоб не з’їхати з глузду, я намагався думати про щось приємне і згадував лісовий будиночок, рідне поселення, знайомих людей, як бігав босоніж із сільською дітворою по колосистих полях, як бродив з дідом по дрімучому Хрестовому лісі, в якому знав кожне дерево і кожен кущ. Намагався згадати приємні, теплі клаптики колись безтурботного життя. Малював в уяві яскраві картинки залитих сонцем лісових галявин, сільські сади, повні запашних та смачних фруктів, посиденьки з дідусем і радиком біля багаття. Про те, як Радо розповідав, як влаштований світ, про країни, які оточують Вернакію, як вчив писати і читати віратійське письмо, яким користуються всі жителі Узбережжя. Вже майже вдалося побороти клейкий страх, що ховався в мороці і витав у тиші. Я потроху заспокоювався.

— Ранок мудріший за вечір, — повторював слова дідуся.

І тільки вдалося взяти себе в руки, як глуху тишу обірвав звук велетенських крил, що шумно розрізали повітря, та пронизливий свист, від якого закладало вуха. Чув, як хтось чи щось кружляє навколо уламків. Я завмер, затамувавши подих. Корабель раз