Оршуля Фаріняк - Айхо, або Подорож до початку

втратив надію побачити живу людину. Тому зараз відлюдькувата печера з дивакуватою бабусею здавалася рідною домівкою, де я міг нарешті перепочити. Чи я помиляюсь? Я покосився з недовірою на стару. Але та, здається, нічого не помічала, продовжувала чесати коси і мугикала під ніс якусь пісню. Ні, чомусь поруч з нею я відчував себе захищеним.

— Правильно, хлопче, будь спокійним, — несподівано сказала бабуся, ніби прочитавши думки. — Я не та, кого тобі потрібно боятися.

Стара час від часу поглядала, і її незвично світлі очі ніби посміхалися, а іноді, здавалось, що й насміхалися. Та байдуже. Розморений теплом і спокоєм, я витягнув ноги ближче до вогню, тепла стіна приємно гріла плечі, тяжкі повіки стулилися.

Та все ж не покидало відчуття, ніби я повинен знати стару. Мовби все в ній знайоме і близьке. Та коли відкривав очі, розумів, що насправді це не так. Вона чужа.

— Есхо, ти казала, що чекала на мене, — перервав я запитанням довгу мовчанку і власні роздуми. — Як таке можливо? Адже я сам не знав, куди потрапив. Та й зараз не знаю…

— А тобі, малий, і не потрібно знати. Про це знають лише духи, що пишуть історію нашого життя. Ще задовго до народження, ти був приречений потрапити сюди і зустрітися зі мною.

Я здивувався.

— Виходить, я не в змозі нічого змінити? Що б я не планував і не робив, буде так, як суджено? Ні, не вірю!

— Ну, це не зовсім так… — Есха набила глиняну люльку сухими травами і з насолодою закурила.

Голубуватий дим, що кільцями тягнувся по печері, нагадав про діда, і смуток гарячими лещатами стиснув серце. Я опустив голову і втупився в землю, на яку стрибали веселі іскорки багаття. А Есха між тим продовжувала:

— Коли людина народжується, духи дописують останні рядки хронології життя, за якою вона невідступно крокує до смерті. Але духи дають нам право вибору. Тому інколи маємо шанс змінити хід власної долі.

— Це ж коли?

— Коли пергамент дописаний до кінця, духи розсипають на текст місячний пил. Схована частина створює некеровані духами прогалини. Це дозволяє людині змінювати життя, рятуючи себе чи гублячи остаточно. За всі роки, що живу на Вершині Тиші (а повір: це вже дуже довго), жодна істота не потрапила живою на цей берег. І якщо це вдалося тобі, то тільки духи до цього причетні, або…

— Або що?

— Або ти той, хто народжений в ніч, коли сонце заковтнуло місяць і духи не бачили, що писати. Сторінка життя в такої людини чиста, і вона сама здатна змінювати хід історії та життя інших людей.

Есха уважно глянула. Та вже за мить знову спокійно курила люльку і, здається, зовсім не звертала на мене уваги. Почуте збентежило…

— А що це за місце таке — Вершина Тиші? — спитав я Есху.

Стара, не відриваючись від куріння, криво усміхнулася, при цьому хмикнула і підклала у вогонь декілька дощечок, схожих на корабельні уламки.

— Це місце називають ще Оком Дракона. Височенна гора, на вершині якої знаходиться Чорне озеро, яке ти мав нагоду бачити. Звідси нема вороття, Айхо. Хіба у тебе виростуть крила і ти спустишся звідси, як це робили найдревніші, — Есха замовкла, продовжуючи задумливо потягувати люльку.

— Гора? — здивовано перепитав я. — Як таке може бути? Нічого не розумію, адже ми пливли по ріці? Як же корабель опинився на вершині гори?

— Насамперед, як я розумію, ти потрапив сюди разом із кораблем, точніше, разом із тим, що залишилося від нього і зараз сиротливо догниває у чорних водах озера. — Есха, не кваплячись, поворушила багаття.

— Я не про це! Як корабель потрапив на вершину гори, не доплив же?

— Ні, не доплив, — без поспіху відповіла стара. — Долетів, — дивна стара вишкірилась. — Даремне, Айхо, ти так поспішаєш. У нас із тобою попереду ще багато часу. І на твоєму місці я приберегла б теми для розмов. Ти надто нетерплячий. Хочеш все і відразу? Так не буває, синку. Інколи терпіння допомагає нам підкорити недосяжну вершину, а поспіх і гарячкуватість — легко скотитись у найглибшу прірву.

Більше Есха не сказала ні слова. Я намагався ще про щось запитати, та марно. Стара повільно піднялася, закинула на руку плетений кіш і попленталась з печери. Ну і нехай…

Змирившись із тим, що зараз нічого нового не почую, я зручніше вмостився і задрімав.

— Прокидайся, хлопче. Бо залишишся голодним.

Спросоння я здригнувся не в змозі зрозуміти, хто кликав. Прокинувшись остаточно, побачив бабцю, яка копошилася біля багаття і наспівувала собі щось під ніс. Тільки зараз відчув до божевілля запашний димок, що плив сірими потічками від вогнища просто в шлунок, який зайшовся такими спазмами, що, не стримавшись, я скривився і сказав:

— Есхо, якщо не хочеш знову залишитися єдиною живою людиною на клятій Вершині Тиші, кинь, будь добра, млинця.

Стара криво усміхнулася і простягнула ще гарячу запашну страву.

— А де твої батьки, Айхо? — несподівано запитала бабця.

— Вони померли відразу після мого народження, я їх зовсім не пам’ятаю і більше сумую за дідом, але він… він… — я так і не зміг вимовити слова «загинув».

Есха перемінилась в обличчі: її світлі очі посвітлішали ще дужче і здавались зовсім прозорими. Але, вдаючи байдужість, вона запитала.

— То тебе виховав дід?