Симона Вілар - Щаслива суперниця

Чи відчував я гнів, дивлячись на людину, яка встромила в мене ножа? Мабуть, ні. Моя образа давно перетворилася на попіл. Інше питання — чи хотів я знову зустрітися з ним?

Гуго відвернувся й заговорив, час від часу посміюючись, і знову озирнувся через плече. Я тут був ні до чого — всю його увагу було прикуто до вхідних дверей, немовби він чекав на когось. Погляд Гуго з ледачою байдужістю ковзав по обличчях відвідувачів харчевні.

Я вирішив, що ця зустріч мені зараз ні до чого, підвівся й підкликав слугу, щоб розплатитися, — і тут наші погляди зустрілися. Гуго завмер, з недонесеним до губів кухлем.

Я напружився, мов струна. Що буде далі? Чи схопиться він за меча, чи захоче довершити почате?

Але Гуго раптом широко посміхнувся знайомою, сповненою чарівності посмішкою.

— Присягаюся бородою Христовою — Ральф! Добрий старий Ральф де Бріяр!

Він кинувся до мене, схопив у обійми та заходився трусити й ляскати по плечах, вигукуючи:

— Друже! Який я радий тебе бачити! Де ж ти був?

Побий мене грім, я й не помітив, як на моїх губах теж з’явилася посмішка.

— От уже не очікував зустріти тебе тут, Гуго.

— Та й для мене це неабияка несподіванка!

Раптово він обірвав себе, насупився й зазирнув мені просто у вічі. При цьому його обійми залишилися такими само міцними.

— Ральфе, тоді, у фенах, я вчинив, як останній негідник. Але ти повинен зрозуміти — я був у нестямі. Та й хто з нас після всього, що сталося, міг міркувати тверезо?

— Уже хто-хо, а ти все розсудив, — намагаючись звільнитися з його обіймів, пробурчав я. — Тобі завжди відомо, що робити.

— Бачить Бог — це не так! Не одну свічку я поставив за упокій твоєї душі й не один раз приніс покаяння. І який же я був щасливий, коли довідався, що ти живий! Але ж й ти, мій Ральфе, віддячив мені сторицею. Хіба не завдяки тобі я став ізгоєм і моє ім’я було втоптано в болото?

— А чого ж ти очікував? Що я покриватиму й виправдовуватиму тебе?

Мабуть, тепер саме час було вийти за стіни міста й завершити почате. Ким ми були, якщо не кревними ворогами?

Хазяїн харчевні й багато відвідувачів дивилися на нас дедалі пильніше, відчуваючи, що назріває сутичка. Гуго це помітив і запропонував:

— Давай-но, Ральфе, сідай за наш стіл, і за кухлем доброго англійського елю відпустимо один одному старі гріхи.

Отже, Гуго Бігод хотів примирення. Точніше, ми обоє бажали миру, хоча він намагався вбити мене, а я піддав його ганьбі та безчестю. Усе можливо у світі, де п’ятьма хлібинами можна нагодувати юрбу, а блудниць зараховують до лику святих.

І ось ми вже за столом, нас оточують його приятелі, й Гуго називає мені їх одного за одним. Дрібнопомісні саффолкширські землевласники або діти таких, було також і зо два найманці. Їхні імена виявилися для мене пустим звуком, я їх не запам’ятав, до того ж, давалася взнаки розгубленість від настільки несподіваної зустрічі. Уже наступної хвилини його товариші помітили, як Гуго косує на мене, та зметикували, що розмова в нас не з простих, і перебралися на дальній кут столу, надали нам якусь подобу усамітнення.

Гуго наповнив кухлі, й ми зсунули їх.

— Ти перетворився на справжнього сакса, Ральфе де Бріяре, та неабияк роздобрів на ситих хлібах леді Гіти Вейк. Недарма люди кажуть, що недалека та година, коли ваші руки з’єднають біля вівтаря. Пригадую, ти завжди вважав її красунею.

Я посміхнувся, однак не переконував його в протилежному.

— Хіба не сказано, що людина повинна, не нарікаючи, приймати все, що трапляється з нею з волі провидіння?

Гуго зареготав.

— Впізнаю колишнього веселуна Ральфа. Однак… — він зам’явся. — Але хіба тобі не відомо, що Фея Туманів і один наш спільний знайомий… Ні, я нічого не хочу сказати лихого, лише дбаю про твою честь…

Я байдуже знизав плечима.

— Мало там про що ляпають язиками? Наприклад, про грабежі та вбивства на дорогах. Мовляв, з’явились якісь зухвалі молодчики, що вершать свої брудні справи під покровом ночі, а потім зникають, як туман від вітру.

При цих словах я скосив око на приятелів Гуго. Було в їхніх обличчях таке, що дозволяло припустити: займаються вони не тільки справами своїх орендарів.

Здається, це зачепило Гуго за живе. Посмішка сповзла з його обличчя.

— Все це — плід твоєї уяви. Якщо тобі спаде на думку спробувати донести на нас…

— Ти знову схопишся за ножа?

Він відвернув погляд.

— Не цього я очікував від нашої зустрічі. Жевріла в мені надія: на згадку про все добре, що колись було між нами, ми пробачимо один одному й не будемо воскрешати стару ворожнечу.

— Залишилося тільки пустити сльозу від розчулення, — кинув я.

Але Гуго залишився серйозним.

— Я повинен просити в тебе пробачення, сере Ральфе де Бріяре. Я глибоко покаявся за вчинене. Й цілком заслужив те безчестя, що впало на мене. Ти з надлишком відплатив мені.