Симона Вілар - Щаслива суперниця

Ми виїхали ще затемна, незважаючи на завірюху, яка не припинялася, й прибули в Бері, коли вже почало смеркати. Ми рухалися кроком вузькими вуличками, з низько насунутими на обличчя каптурами — не тільки через вогкі пластівці снігу, але й тому, що Утред не хотів бути впізнаним. Людей Гіти Вейк, нагадав він мені, не надто шанують у володіннях абата Ансельма.

Утред залишився в рідні, а я, не затримуючись навіть для того, щоб попоїсти, подався до меси й ледь ступив під склепіння монастирського храму Святого Едмунда, відчув благочестивий трепет. Переді мною відкрився величезний похмурий простір, повний приглушеного гулу голосів. Мерехтіли сотні свічок, поширюючи солодкуватий аромат, але їхнього світла було недостатньо, щоб опромінити склепіння й масивні капітелі колон центрального нефу. Голоси безлічі молільників у цьому півмороку звучали таємниче, ніби з іншого світу.

Я теж опустився на коліна й зашепотів слова молитви:

— Averte faciet tuam a paccatis meis…[10]

Але містичне почуття, що охопило мене, почало розвіюватися, як тільки я виявив, що літургію здійснює не хто інший, як абат Ансельм.

У білій рясі з чорним оксамитовим напліччям і срібним хрестом на грудях він мав досить переконливий вигляд, та й службу вів відповідно до найсуворішого канону. Превелебний вважався людиною неабиякої вченості, до слів його прислухалися не тільки багато прелатів, але навіть особи королівської крові. Але я ж бо пам’ятав його зовсім іншим — він хоробро виспівував паскудні пісні за чашею вина в товаристві лицарів графині Бертради, до яких у ту пору належав і я.

Я мимоволі посміхнувся, коли помітив, що Ансельм раз у раз поглядає на когось із знаті, що стояла біля самого вівтаря. Я пробрався у бічний вівтар і визирнув із-за цоколя колони. Так і є, графиня власного персоною.

Леді Бертраду ні з ким не поплутаєш і зі спини: багатий хутряний плащ, вкритий червоним сукном, темне головне запинало іскриться золотими візерунками. А тут ще за мною зо дві кумоньки, посоловілі від довгого богослужіння, завели півголосом розмову, з якої довідавсь я, що міледі Бертрада ось уже незабаром місяць, як живе в Бері-Сент-Едмундс, бо знову посварилася з чоловіком. А оскільки негаразди в графській родині вже стали справою звичною і після кожної сварки міледі шукає розради в абатстві, превелебний навіть відвів їй особливі покої в своєму заміському палаці. Я, здається, здогадувався про причину чергової незлагоди Едгара з дружиною. Не інакше, як Бертраді вдалося дещо пронюхати про відновлення його зв’язку з колишньою коханкою, і вона стала дибки. І тут я був цілком на її боці. Адже якою б не була Бертрада, однак вона жодного разу не заплямувала чоловікової честі подружньою зрадою. Я полишив бічний вівтар і обережно пробрався крізь юрбу парафіян туди, де був спуск у крипту,[11] дочекався своєї черги, прихилив коліна біля мерехтливої від позолоти раки з останками Святого Едмунда.

Просив у великого святого благословення на те, що задумав.

— Це богоугодна справа, — шепотів я святому, ніби давньому приятелю. — Я вб’ю не людину, а те лихо, що сидить у ній та штовхає на шлях розпусти, збиваючи з пуття інші, чисті й непорочні душі. Я звільню від згубних чарів жінку, яку люблю. А потім… О, складаю обітницю в тім, що коли все звершиться за моїм задумом, я вирушу в Святу Землю й винищу стільки невірних, скільки знадобиться, щоб змити з себе цей гріх!

Ось про що я молився, відчуваючи, як із кожним словом на мене сходить блаженна полегкість. Напевне, моя обітниця вплинула й святий Едмунд почув мої молитви. Мій від’їзд у Єрусалим остаточно зніме з мене підозри, якщо такі виникнуть, а на той час, коли я повернуся, леді Гіта вже втішиться. Я постану перед нею героєм-хрестоносцем, а Феї Туманів, як відомо, любі хрестоносці — чи не так?

Як і раніше валив сніг. Стоячи на храмовій паперті, я озирнувся й зненацька відчув, до чого ж голодний. Однак мені не хотілося повертатись у дім родичів Утреда, і я вирішив попоїсти в котрійсь із харчевень, яких було силa-силенна в цьому місті прочан.

У першій же, куди я ввійшов, було тепло, надимлено й гамірно. Я пройшов у далекий кут, і мені негайно подали миску масної баранячої юшки з галушками та пузатий глечик темного елю. Я з задоволенням спорожнив кухоль і з апетитом узявся до їжі, не забуваючи поглядати навсібіч.

Більшість відвідувачів здавалися людьми чималого статку — ні злиденних, ані пияків не видно було. Але незабаром мою увагу привернула компанія, що розташувалася біля вікна, затуленого віконницею, під низькими сволоками галереї, що оперізувала зал харчевні. Ці люди не належали до городян — у деяких я помітив мечі. Воїни, можливо, навіть лицарі, а якщо зважати на уривки нормандської мови, що долітала до мене, — прочани зі шляхетних. Я раз у раз поглядав у їхній бік — один із голосів здавався мені дивно знайомим. Обличчя цієї людини в багатому хутряному опліччі поверх куртки з карбованим поясом я не бачив, але при його поясі примітив меча у піхвах чудової роботи.

Якоїсь миті він озирнувся — і я застиг на місці. Неможливо було не впізнати це сухорляве видовжене обличчя, обрамлене темним каптуром, ці світлі брови над колючими блакитними очима.

Сили небесні! Гуго Бігод!

Першої миті я відчував подив, адже він зовсім відкрито сидів у харчевні, ніби й не побоювався, що його схоплять люди графа Едгара — адже в Норфолку Гуго, як і раніше, поза законом. Але потім зміркував, що Бері-Сент-Едмундс — це вже Саффолкширські землі, край,