Симона Вілар - Щаслива суперниця

— Розумію. Але якщо він готовий піддати вас небезпеці, коли в краю неспокійно, я не такий.

Гіта відразу взялася виправдовувати Едгара, запевняючи, що сама подала знак для зустрічі, але незабаром знітилася під моїм поглядом. Її, як і будь-яку жінку, не могли не хвилювати чутки про розбійників — недарма останнім часом вона не брала з собою дочки. А до моєї мовчазної відданості Гіта вже звикла, до того ж, я був не більш ніж братом. І все-таки вона не виявилася настільки немилосердною, щоб змусити мене бути присутнім при її зустрічі з коханцем. Тому, коли ми дісталися до церкви Святого Дунстана, Гіта наполягла, щоб я не супроводив її далі. Сіла в одну з плоскодонок, які завжди очікували в протоці біля церкви, й спритно вправляючись із жердиною, зникла в сутінках.

Мені раптом нестерпно схотілося довідатись, де ж їхнє любовне гніздечко. Це було як сверблячка у готовій уже затягтися рані, з якою нічого не вдієш, коли не хочеш викликати новий спалах болю. Але цього болю й вимагала моя ненависть, яка що не день розросталася. Тому я стрибнув у інший човник і рушив уздовж русла одного зі струмків туди, де ще не зовсім розчинився в імлі вогник ліхтаря на носі Гітиного човна.

Околиці ніби ковдрою огортав білястий туман. Це була звичайна для цих місць імла, яка вдень зникала в променях сонця, але знову густішала в сутінках. І все, що від мене було потрібно, — не загубити відблиску ліхтаря плоскодонки, що пливла попереду, та безгучно орудувати жердиною. Я не хотів, щоб Гіта мене виявила, і був задоволений, що ніч така темна. Високо вгорі, над шарами туману, мабуть, світив місяць, і від цього туман переливався та струменів блідими смугами упереміш із пітьмою, обтікаючи стовбури голих дерев.

Нарешті я помітив крізь туман світло. Сплески, що долинали з боку човна Гіти, стали поквапливішими. Я ж трохи відстав і причалив до найближчої берегової кручі, витяг човника та почав пробиратися крізь мокрі зарості.

Немовби для того, щоб я міг краще бачити, туман зненацька розступився, і переді мною відкрилося озеро, а посеред нього — острівець, порослий деревами. Він нагадував клаптик околишніх лісів, який упав у тихе плесо та втримувався на плаву тільки власним відображенням. На острівці під деревами горіло багаття, освітлюючи звичайний для фенів будинок з високою очеретяною покрівлею й гладенькими, чисто вибіленими стінами. Біля багаття я помітив чоловічу постать; він заквапився до берега, і я впізнав графа Едгара.

— Моє Місячне Сяйво!

Вона розсміялася, коли він легко підхопив її та високо підняв, немов дитину. А коли опустив, уже не розтискав обіймів. Так вони й стояли на березі, злиті в поцілунку. Я відвернувся, але не пішов відразу. Мене охопила кволість, і я опустився просто на мокру землю, притулився спиною до корча. До мене долинали веселі голоси цих двох. Потім грюкнули двері, й усе стихло. Мій погляд кинувся вгору, і в розриві туману я побачив зірку — самотню, недосяжну й дивно прекрасну. Я не знаю, як довго не відводив від неї погляду. Я передумав тієї ночі багато про що. Мені навіть спадало на думку оженитися. В околиці чимало наречених і вдів, які з радістю приймуть мою пропозицію. Хоча б та ж таки вдова лицаря Нортберта де Ласі, яка відверто загравала й домагалася зустрічей зі мною. Ця матрона старша за мене, однак багата — й така здобич саме до смаку моїм лінощам, коли для досягнення мети не потрібно анінайменших зусиль.

Я залишив думки про вдів та взявся обмірковувати план подорожі в Святу Землю. Я сам був свідком того, як той чи інший лицар вирушали в Єрусалимське королівство і якщо не зникали безвісти, то поверталися овіяні славою як захисники Труни Господньої та з тугими гаманцями…

Але остаточне рішення прийшло лише над ранок, коли, змерзлий і спустошений, я вів свого човника до церкви Святого Дунстана, придивляючись до берегів і намагаючись запам’ятати дорогу до будинку на острові. Я повинен запам’ятати кожен закрут струмка й кожну криву вербу та нічого не переплутати.

Тому що я вирішив убити Едгара.

Я більше не думав про честь, про лицарський двобій, про гідне єдиноборство — я надто добре знав, як уміє битися Едгар. У хрестоносців особливий вишкіл, а тамплієри й поготів славляться як неперевершені воїни. Ні, двобій із Едгаром мене не влаштовував. А ось зачаїтися в засідці, дочекатися на пустельній стежці й… пустити тільки одну стрілу…

І якщо все пройде вдало — хто посміє підозрювати мене, людину, яка колись врятувала його ім’я та честь? У Едгара чимало недругів, та й чутки про розбої в графстві мені на руку. І якщо його не стане — чи довго сумуватиме Гіта Вейк?

Ухвалене рішення вивело мене зі сплячки. Я ожив і почав дедалі частіше залишати Тауер Вейк, усіляко даючи зрозуміти, що в мене завелася краля, тож леді Гіту, схоже, це тільки тішило. Крім того, я без кінця полював із луком, причому, бив переважно дрібну дичину, поновлюючи майже втрачені навички влучної стрільби на велику відстань.

Наглядав я й місце для засідки, але вже не сумнівався, що найкраще зачаїтися біля озера, де граф облаштував своє гніздечко для побачень. В уяві малював я собі, як терпляче вичікую, як нарешті долинає стукіт копит його коня, як граф зістрибує з сідла…

Ось тоді-то я його й гукну. Неодмінно гукну перед тим, як спустити тятиву. Нехай зазирне у вічі власній смерті!

…У середині лютого почалися нескінченні заметілі, й нашим голубкам довелося на певний час відмовитися від зустрічей. Саме в цю пору Утред запропонував мені скласти йому товариство — він збирався до рідні в Бері-Сент-Едмундс і пам’ятав одного разу висловлене мною