Симона Вілар - Щаслива суперниця

стиглих плодів і диму спаленого листя. Дерева скидали літнє вбрання, виблискуючи всіма відтінками золота, вогненними ґронами палали горобини. Увесь світ перебував у спокої після щедрого, плодоносного літа. Гіта, як і раніше, світилася щастям, і її зникнення з маєтку дедалі частішали. Пояснення були такі — то вона нібито неодмінно повинна відвідати сестру Отилію в обителі або ж погостювати в подруги Елдри. Але я ж бо знав, куди вона їде, тому що одного разу після соколиного полювання подався не в Тауер Вейк, а завернув у недавно відбудовану після пожежі садибу Ньюторп. Як я й очікував, Гіти там не виявилося. Зате я потрапив у Ньюторп саме в один із тих коротких періодів, коли там перебував сам хазяїн, рудий Альрік, і ми пропиячили з ним цілу ніч. Останнім часом Альрік зовсім занедбав справи, без міри пив і товаришував із нормандськими баронами.

Але не про нього мова. У Ньюторпі я й словом не згадав про те, що мене привело сюди бажання ще раз посипати сіллю власну рану, тобто переконатися, що леді Гіта бреше нам усім. Однак я негайно помітив, що Елдра нервує. Господиня Ньюторпа була приваблива та спокійна саксонка й під час нашої з Альріком пиятики трималася рівно, не суперечила чоловікові, хоча часом у її очах і читався докір. Колись про Альріка й Елдру говорили, як про найніжніше закохану подружню пару в Норфолкширі. Й дивно, що нині в цій родині усе пішло навкіс — саме після того, як Елдра нарешті принесла чоловікові довгоочікуваного спадкоємця, кумедного малюка Торкіля. Будь-який батько міг би пишатися таким сином, однак Альрік, схоже, не надто його любив. Коли малий здійняв ревіння, переляканий нашими п’яними вигуками й гуркотом олив’яних кухлів по столі, Альрік, не обертаючись, звелів дружині віднести геть це поріддя. Таке поводження тана з дружиною й сином спантеличило мене, але, дідько забирай, мене не обходили негаразди в цій родині.

У кожного своє лихо, і я був вдячний Альріку, коли наступного дня він відвіз мене, ще кволого від хмелю, в містечко Даунхем до веселої вдови місцевого рукавичника. Я не вилазив з її ліжка дві доби, а дорогою назад довго змивав із себе гріхи в холодних річкових водах. А як інакше я міг постати перед прекрасні очі своєї леді?

І дивна річ — спливло вже чимало часу, а Гіта Вейк, як і раніше, залишалася в Норфолку поза всілякими підозрами. Де б не збиралися люди, про неї відгукувалися з незмінною повагою, до її порад прислухалися, хвалили вміння вести справи. Схоже, всі вже звикли до того, що вона живе без чоловіка.

Але з настанням похмурої й темної зими дещо змінилося — й насамперед у мені самому. Тепер мене вже не тягло роз’їжджати по гостях або полювати, і дедалі більше часу я проводив біля вогнища, де витали запахи юшки та яблучного пирога. Колись я так любив цей зимовий час, однак саме тепер, у цьому чарівному домашньому спокої мене почало сушити якесь почуття, що часом ставало настільки сильним, що мені бракувало повітря. Я не знав його назви, поки одного чудового дня не зрозумів — це ненависть.

Тільки звичка до ледарства врятувала мене від того, щоб не накоїти лиха. І ось я качався по своєму алькову за завісою чи награвав на лютні, дивлячись, як палає у вогнищі торф, міркував або прислухався до новин, які приносили рідкісні подорожани. Від них я довідався, що закоханий у Гіту хлопчисько д’Обіньї на початку зими був заручений із дівицею з Лінкольнширу, а шериф де Чені, який також зневірився в тому, що отримає благословення графа на шлюб із леді з фенленду, оженився на якійсь леді з Норіджа.

Втім, нашому молодому, але спритному шерифові поки було ніколи налагоджувати подружнє життя, тому що в графстві з’явилися розбійники, на дорогах почастішали грабунки, траплялося по два-три вбивства, і шериф збивався з ніг, щоб зловити лиходіїв, — та все марно. Розбійники зникали, тільки-но зачують небезпеку, й з’являлися знову, щойно люди шерифа, обшукавши увесь Норфолк, поверталися по домівках. Тому зараз на всіх дорогах графства патрулюють загони стражників, виставлено дозори, однак рідко хто з подорожан ризикує вирушати в дорогу без власної охорони.

Ці тривожні звістки викликали в мене тільки байдужу цікавість. Але одного разу я почув дещо таке, що змусило замислитися. Утред, який їздив з дорученням від пані, повідав про Гуго Бігода — цей спритний хлопець, виявляється, вимолив у короля пробачення за заколот, став після смерті старшого брата спадкоємцем усіх майорів Бігодів у Саффолкширі й непогано керує ними, навіть почав зводити власний замок.

Бісів Гуго! Цей зрине звідки завгодно… У мене були всі підстави ненавидіти і його, але стара ненависть до приятеля, що мало не відіслав мене на той світ, давно зійшла нанівець, зате спогади про веселі деньки з Гуго, про його відчайдушну чарівність і колишню нашу дружбу, як не дивно, залишилися живі.

Мені стало гірко від думки про те, як сумно розійшлися наші долі. Гуго нині в пошані, навіть піднісся, а я, обтяжений нещасною любов’ю, остаточно зледащів, заріс і обплив, животіючи поряд із жінкою, для якої я — ніхто… Між іншим, я не здивуюсь, якщо виявиться, що розбійницькі нальоти на володіння Едгара Норфолкського — справа рук Гуго. Графство Саффолк — ген воно, кийком кинути, а Гуго Бігод не та людина, щоб забути, як знеславив його Едгар…

Незабаром після Різдва леді Гіта знову зібралася в дорогу, і я твердо заявив, що через тривожну ситуацію в графстві маю намір супроводити її. Я знав, куди вона збирається, — Гіта була надзвичайно пожвавлена та надягала свого чудового білячого плаща з каптуром.

Спочатку моя пані й чути не хотіла про мій супровід, і тоді я без зайвих слів пішов на стайню та почав сідлати свого жеребця. Нарешті Гіта не витримала:

— Заради всього святого, Ральфе, невже ти не розумієш, куди я їду?

Я глянув на неї поверх сідла, яке прилаштовував