Симона Вілар - Щаслива суперниця

рішення — залишитися. Рано чи пізно настане день, коли ця жінка зрозуміє, що їй не обійтися без мене. А граф зникне з нашого життя. * * *

У залі старої вежі панувала буденна метушня: люди йшли, поверталися, пахло їжею, порипував ворот, за допомогою якого з льохів підіймали харчі. Для мене ж ці звуки зливалися у звичний гамір, який викликає умиротворення — все йде як звичайно, а значить, нічого не трапилося.

Спав я довго й солодко, а коли з’явився зі свого алькову за фіранкою, був уже майже спокійний і врівноважений.

І першою постала перед моїми очима леді Гіта. Ніколи ще ця жінка не здавалася мені такою красунею. Вона вся світилася щастям, а коли зустрілась зі мною поглядом, помітно зніяковіла.

Дехто з мешканців Тауер Вейк пильно спостерігав за нами. Однак обов’язок знаті — не давати слугам приводів для лихослів’я, і ми з пані вишукано чемно привітали одне одного. Коли ж після вечірньої трапези слуги прибрали зі столів і всі зійшлися біля вогнища, я, як і було заведено, взяв у руки лютню та під дзенькіт її струн повідав історію про віддану й беззастережну любов лицаря Ланселота Озерного до прекрасної Гвиневер, дружини короля Артура.

Дивно, що тут, у Денло, люди не знали про короля Артура та його лицарів, але ж ці історії про давню давнину Британії були надзвичайно популярні на континенті. Я немовби відкривав для своїх слухачів чудові сторінки невідомої книги, й люди слухали мене, як зачаровані. Навіть найбільш огрубілі душі відгукувалися. Я бачив, як наповнилися слізьми очі в Ейвоти, як зітхнула гладка Труда й навіть суворий воїн Утред доторкнувся до кутика ока, немов туди потрапила смітинка. Тільки маленька Мілдред солодко спала на колінах у матері під звуки струн.

Леді Гіта слухала замислено, а коли я скінчив, підвелася й віднесла Мілдред у верхній покій. Однак незабаром знову з’явилася на галереї й жестом звеліла мені піднятися до неї.

Чоловіки рідко допускалися в покої пані, однак саме я стояв у центрі цього напівкруглого розкішного приміщення. Між розвішаних по стінах килимів горіли важкі срібні світильники, а потемнілі плити підлоги ховалися під пухнастими овчинами.

Гіта не поспішала починати розмову. Вона ще барилася, смикаючи кінці свого м’якого шкіряного паска, і я заговорив першим:

— Я багато чого зрозумів минулого вечора, міледі. Тому не мучте себе поясненнями.

— Але я повинна!

У її голосі з’явилася зрадницька хрипота, хоча вона й намагалася говорити рівно.

Строго й просто моя пані сказала, що не гідна мене, бо нею володіє невтримна пристрасть до іншого, котрій вона не має сили протистояти. Це згубний шлях, але вона готова на все, аби тільки бути з тим, хто любий її серцю.

У мене було що заперечити, але я мовчки дивився на неї. Зараз, у простому вбранні зі світлого льону, з зібраним на потилиці волоссям, без дорогих прикрас, леді Гіта здавалася такою юною…

— Пробачте мені, міледі, — нарешті промовив я. — Веління серця часом сильніше за закони, які придумують люди. Тому і я не можу покинути вас. Тільки тут і всупереч усьому я іноді почуваюся щасливим. Саме про це я сьогодні й співав.

— Це лише пісня, сере Ральфе, — сумно посміхнулася Гіта. — В житті все інакше.

Я доторкнувся до її щоки й змусив глянути мені у вічі.

— Значить, ви не вірите в щиру любов і відданість? Але якби в житті не траплялося нічого такого — хіба варте було б це життя того, щоб його оспівувати?

Гіта озвалася по нетривалій мовчанці:

— Ви мрійник, сере Ральфе. Але присягаюся Пречистою Дівою — це й захоплює мене. Чудово бути коханою такого чоловіка, як ви… якщо, звичайно, можеш відповісти таким само почуттям. На жаль, я не можу. Я зробила страшну помилку — дала вам надію на взаємність. Ви дорогий мені як брат, любий і добрий брат, якого в мене ніколи не було, але якого я завжди хотіла мати.

Ось чого я бажав би найменше — то це зватися її братом. Я хотів її всю, до кінчиків нігтів, але поки що доводилося вдовольнитись і цим. Тому я взяв маленькі руки моєї пані в свої та промовив:

— Я завжди буду поруч. Без вас моє життя не має сенсу, не забувайте про це…

І все пішло, як і раніше. Хіба що ми стали менше часу проводити разом. Але в цьому були свої переваги — уникаючи мене, Гіта більше не звалювала на мене стільки роботи, воліючи справлятися сама. І хоча кінець літа й початок осені — досить клопітний час у господарстві, я частенько бував зовсім вільний і міг довго полювати у фенах.

Гіта й собі частенько залишала Тауер Вейк, і я здогадувався, що не завжди її відсутність пов’язана зі справами. Варто було тільки глянути, якою вона поверталася — щасливою, схвильованою, замисленою. Однак якщо вони й зустрічалися з графом, то робили це настільки потай, що довго ніхто не підозрював про ці зустрічі. Втім, такі речі неможливо тримати в таємниці, тим більше, що леді Гіта іноді брала з собою Мілдред, а мала після повернення додому намагалися повідомити всім і кожному, що бачилася з батьком. На її белькотіння поки що не звертали уваги, але час минав, і що краще почне говорити дівчинка, то більше людей прислухатимуться до її слів.

Осінь цього року видалася чудова — стояли теплі дні, повні солодкої знемоги; вони текли спроквола, немов розплавлене золото, змінюючись довгими синіми сутінками. Повітря було напоєне пахощами