Анастасія Семенишин - Ворог номер один , Анастасія Семенишин

Наступного дня Алекс прокинулася з відчуттям, що її життя вже не буде таким, як раніше. Вчорашній вечір залишив у її серці тривогу, але й радість, яку вона не могла вгамувати. Всі думки в голові крутилися навколо Адама, навколо того, що вони зробили, і того, що їй ще доведеться вирішити.

Вона піднялася з ліжка і підійшла до вікна. Сонце світили через тонкі штори, і весь світ за вікном здавався таким спокійним, майже ідеальним. І все ж, всередині неї був справжній шторм.

До школи вона приїхала злегка спізнившись. Але те, що її чекало, виявилося навіть складнішим за запізнення.

Адам вже був біля шкільних воріт, і його погляд одразу зустрів її. Очі його палали, але в них був певний сумнів, ніби він намагався визначити, чи готова вона до того, що вони збиралися зробити.

Алекс зітхнула і підійшла до нього.

— Ти не переживай, Адам. Я знаю, що роблю. — сказала вона, намагаючись зберегти спокійний вигляд, хоча в душі була буря.

— Ти не повинна це робити, якщо тобі незручно. — Він задережав її руку, коли вона вже збиралася йти в клас. — Ми повинні бути обережні.

— Я вже все вирішила. — Вона подивилася йому в очі, намагаючись заспокоїти не тільки його, а й себе. — Ти не один у цьому.

Адам мовчав, розуміючи, що вона зробила свій вибір і тепер не відступить.

Того дня вони обидва намагалися зберігати вигляд, ніби нічого не змінилося, але погляди, які вони обмінювалися на кожному кроці, не могли сховати нової реальності, що їх оточувала.

Під час перерви, вони зустрілися біля автоматів з їжею. Вона підійшла, і він одразу зрозумів, що сьогодні вони не зможуть просто поговорити, як звичайно.

— Я буду з тобою. — сказала Алекс, коли між ними знову виникло мовчання. — Не хочу залишати тебе наодинці з цим світом, що тебе змушує приховувати нас.

Адам погладив її по плечу, її слова вразили його більше, ніж він міг очікувати.

— Ти — моя сила. — Він усміхнувся. — І ти не повинна цього боятися. Мені більше нічого не потрібно.

Алекс відчула, як серце її забилося швидше, але її розум залишався холодним. Вона знала, що це тільки початок.

— Ми повинні залишатися сильними, навіть якщо все навколо зміниться.

Того ж дня, після школи, вони вирушили на прогулянку по місту. Вулиці були заповнені людьми, але вони відчували себе такими відокремленими від світу. Ніби всі інші були лише фоном їхнього нового життя.

— Що будемо робити далі? — запитав Адам, коли вони сиділи в машині на порожній вулиці, вдалині від шуму.

— Жити. — Вона відповіла, посміхаючись. — Тільки тепер ми будемо робити це разом.

Він повернувся до неї і взяв за руку. Всі ті переживання, що досі накопичувалися, раптово стали неважливими. Вони знали, що будь-які труднощі тепер будуть разом.

— Це важко, не правда? — вона нахилилася до нього, шукаючи підтримки в його очах.

— Так. Але це того варте. — Він простягнув руку і знову обняв її.

До вечора, коли вони повернулися до її дому, в голові Алекс було лише одне: це не буде легко. Але разом з Адамом все виглядало можливим.

— Ти готова до того, що буде далі? — запитав він, коли вони зупинилися перед її будинком.

— Так. — Вона кивнула, погляд її був рішучий. — Бо тепер ми не одні.

Вони залишилися стояти в тиші на деякий час, і кожен з них відчував, що цей момент був лише початком великого шляху, на якому їм не треба буде битися один з одним чи відступати від своїх переконань.

— До завтра? — він запитав, коли вона вже була на порозі.

— До завтра. — Вона усміхнулася і зникла всередині дому, але цей погляд між ними залишався відкритим, готовим до того, щоб пройти через все разом.