Анастасія Семенишин - Ворог номер один , Анастасія Семенишин

Кілька днів пройшло з того моменту, як Алекс і Адам провели ту ніч разом. Вони більше не ховали свої почуття і не намагалися їх заперечувати. Все ставало занадто реальним, занадто сильним, щоб ігнорувати. Однак на шляху їхньому все ще стояли перешкоди, і найбільша з них – це їхні родини.

Адам сидів у кафе, чекаючи на Алекс. Його думки постійно поверталися до того, як відреагує її батько, коли дізнається про їхні стосунки. Він знав, що його родина точно не схвалить те, що відбувається між ними, але він готовий був пройти через усе це, аби бути з Алекс.

Але чому вона продовжувала сумніватися? Чому вона не могла відпустити свої страхи? Вона була сильна, розумна і незалежна, але її страхи були справжніми. Вона боялася, що це може зруйнувати все, що вона мала. Вона не могла бути з ним, якщо це загрожувало її майбутньому.

Коли двері кафе відчинилися, Алекс увійшла. Її вигляд був трохи напруженим, вона намагалася зберегти спокій, але навіть з того вигляду Адам розумів, що вона була розгублена.

— Привіт. — Вона усміхнулась, але це була усмішка, яка не до кінця доходила до очей.

— Привіт. — Адам підвівся, встаючи і наближаючись до неї. — Як ти?

— Потрібно поговорити, Адам. — Вона знову знизала плечима, сідаючи на стілець. — Це все надто складно. Я не знаю, як нам бути разом і не зруйнувати все навколо нас. Мої батьки… твоя родина… вони ж нас не зрозуміють. Ти знаєш, скільки років вони борються за успіх, а ми…

— Я знаю. — Адам сідав поруч з нею, намагаючись не виглядати занадто безпомічним. — Але це наше життя, Алекс. Ми не можемо дозволити, щоб хтось інший вирішував за нас.

— Це не так просто. — Вона поглянула на нього, наче намагаючись прочитати його душу. — Я не хочу, щоб ми обоє постраждали через те, що хочемо бути разом.

Адам ковтнув, вдивляючись у її очі. Він розумів її страхи, розумів, що вона не може бездумно стрибнути в цей вогонь, знаючи, що це може призвести до руйнації. Але він не міг залишити це без відповіді.

— Я готовий боротися за тебе, Алекс. — Його голос був тверджений, але з глибокою ніжністю. — Ми можемо все подолати разом. Якщо ти хочеш.

Алекс знову зітхнула. Вона розуміла, що не може бути з ним так, як вона хоче. Вона не могла розірвати все, що будувала роками, лише через свої почуття.

— Але що, якщо… — Вона спинилася, обираючи слова. — Що, якщо ми просто будемо намагатися зрозуміти одне одного? Просто… побудуємо це разом, без того, щоб всі інші були у нас на шляху.

Адам нахилив голову і усміхнувся. Він мав рацію, він був готовий іти за нею, куди б вона не вела. Але для цього їй потрібно було зробити вибір.

— Я готовий, Алекс. Я нікуди не йду. Ти готова?

Алекс мовчала, і все навколо здавалося зупиненим. Але вона поглянула на нього знову, і в її очах була рішучість. Вона знала, що її серце вело її до цього моменту, і вона не могла більше заперечувати.

— Я готова. — Вона нарешті сказала, і це був той момент, коли вона розуміла, що нічого не буде таким, як було до цього. Це був її вибір. І вона зробила його.

Вони сиділи поруч, мовчки, розуміючи, що вони зробили перший крок до того, щоб разом подолати всі труднощі, що стояли перед ними.

Алекс і Адам сиділи поруч, і кожен із них відчував цю невидиму лінію між ними, яку вони зараз збиралися стерти. Під час тиші вони обидва були свідомі того, що їхні рішення не обмежуються тільки ними. Вони стояли на межі, де кожен крок вперед міг змінити не тільки їхні життя, але й життя всіх навколо.

Адам поглянув на Алекс, відчуваючи, як її погляд стикається з його, і вона, здається, готова прийняти це.

— Ти впевнена? — запитав він, його голос став м’якшим, ніж будь-коли. — Ти не хочеш відкласти це на потім? Можливо, ще кілька місяців, щоб подумати?

Алекс злегка усміхнулася. Вона могла відчути, що це буде найважливіший момент у її житті, і навіть якщо все навколо ставило перепони, вона не хотіла йти від цього.

— Я не можу більше думати про це, Адам. Ти правий. — Вона подивилася в його очі. — Я не хочу все життя боятися своїх почуттів. Якщо ми вирішили, що це наше, то я готова йти до кінця.

Адам не міг не посміхнутися. Його серце билося швидше від її слів, але в той же час він відчував, що її слова мали ще більший сенс. Вона, нарешті, прийняла це рішення, і це було саме те, на що він сподівався.

— Ти не пожалкуєш. — Він простягнув руку і взяв її за руку. — Ми пройдемо через все разом.

Алекс стиснула його руку у відповідь і повернула погляд на вікно. Нічне місто проходило повз, і вона відчула, як тиск навколишнього світу починає спливати. Вони більше не намагалися відповідати чи підтверджувати будь-які стандарти або правила, що їх оточували. Вони просто хотіли бути разом.

Коли вони повернулися до її будинку, ніч стала глибшою, але вони вже не були готові відпускати один одного. Алекс розуміла, що це була не просто ніч, це був початок нового етапу. Все змінилося.

— Ти зможеш? — запитав Адам, коли вона мала вийти з машини.

— Так. — Вона подивилася на нього, і цей погляд був впевнений, рішучий. — Я справді готова.

Вона зробила крок у бік будинку, але перед тим, як піти, повернулася і зашепотіла:

— Дякую тобі за все.

Адам посміхнувся і злегка кивнув. Замість того, щоб піти, він залишився в машині ще кілька хвилин. Він знав, що ці хвилини — це ще один шанс зрозуміти, як глибоко він залюблений в неї.

Зрозумівши це, він завів машину і поїхав, знову відчуваючи, як вирішив свою власну долю — і тепер у нього є той, хто буде поруч.

І хоч це тільки початок, вони знали, що все буде добре, бо це був їхній вибір.