Анастасія Семенишин - Ворог номер один , Анастасія Семенишин

Рік потому

Алекс повернулася додому, але це вже була не та дівчина, що залишала країну. Вона почувала себе іншою, сильнішою, впевненішою. В її серці була тільки одна людина — Адам. Всі ці місяці за кордоном, хоч вона і намагалася відволіктися, думки про нього не відпускали. Спогади про ті ночі, коли вони говорили до ранку, сміялися і мріяли разом. Про його погляд, що змушував її відчувати себе особливою, про його слова, що ніби шепотіли її душі та серцю те, чого не було чутно нікому.

У той вечір, коли вона повернулася, її батьки все ще були зайняті своїми справами. Вони не помітили змін в її очах, в її погляді. Але вона відчувала цю зміни всередині себе. Тепер, коли вона була вдома, все, чого вона прагнула — це бути поруч з ним. Більше не було місця для сумнівів.

І ось, як і обіцяла, вона зустрілася з Адамом. Вони знову стояли в тому парку, на старій лавці, де їхні історії почалися.

Коли Алекс побачила його, серце забилося швидше. Він сидів, дивлячись на зірки, як і тоді, коли вони вперше розмовляли по-настоячому. В його погляді було щось таке, що змушувало її відчувати себе так, наче цей момент — все, що їй потрібно для того, щоб бути щасливою.

Адам повільно підвівся, коли помітив її. Він не міг стримати усмішки, що грала на його вустах. Це була та сама усмішка, яку він мав, коли вперше побачив її. І ця усмішка була для неї, лише для неї. Він крокував до неї, його очі сяяли від щастя.

— “Ти повернулася… я знав, що ти повернешся.” — його голос був м’яким, але в ньому можна було відчути всю ту силу, що він накопичив, чекаючи цей момент. Він був готовий. І вона теж була готова. До цього моменту. До того, щоб сказати йому все, що давно було на серці.

Алекс не могла стримати свою усмішку, і навіть не замислюючись, сказала:

— “Я не можу більше тримати це в собі. Я не можу втекти від тебе. Я хочу бути з тобою. Навіть якщо все навколо проти нас.”

Її слова лунали, як пісня, як крок до нового життя. І в цьому моменті він відчував, що, незважаючи на всі труднощі, вони були готові почати все з чистого листа.

Адам повільно наблизився до неї і ніжно, без слів, взяв її за руку. Вона почувала теплоту його долоні, і цей дотик був для неї всім. Вона більше не мала сумнівів, не було місця для страху.

— “Ти не одна. Ми разом. Це наш шлях.” — сказав він, і його слова звучали так, як у найкращих снах.

Вони не говорили більше, вони просто стояли там, під зірками, тримаючи один одного за руки, відчуваючи, як їхні серця б’ються в унісон. Це був момент тиші, який говорив більше, ніж будь-які слова.

Алекс поклала голову на його плече. Вона не мала більше жодних сумнівів. Їй не потрібні були інші шляхи. Усі перепони, всі перешкоди зникали, коли вона була поруч із ним. Її життя було простим і складним водночас, але тепер, разом з ним, воно було справжнім.

— “Я з тобою, Адам. Я більше не боюся.” — тихо сказала вона, відчуваючи, як її серце заспокоюється поруч з ним.

І ці слова стали їхнім початком нового життя. Життя без перешкод, без страхів і сумнівів. Життя, де вони будуть разом, де нічого не зможе їх розділити.

Адам поцілував її в лоб, ніжно та тривожно, ніби дякував за те, що вона повернулася. І в цей момент вони зрозуміли — це був лише початок їхнього великого шляху разом.

(The end. Тепер ми прощаємось з Адамом та Алекс.. можливо колись я і напишу про них в старшому віці)

ДЯКУЮ ЗА ЧИТАННЯ💋

Кінець