Анастасія Семенишин - Ворог номер один , Анастасія Семенишин

Алекс сиділа на своєму ліжку, руки переплутані, обличчя затінене темними думками. Вона дивилася у вікно, де нічне місто мерехтіло неоновими вогнями. Літнє повітря проникало через відчинене вікно, але воно не могло розвіяти холод всередині її серця. Вона відчувала, що її життя потрапило в якусь пастку, з якої не так просто вибратися. Всі ці роки, коли вона намагалася йти за своїми бажаннями, її батьки завжди стояли на її шляху, втягуючи її у власні плани, власні очікування. Тепер це стало просто нестерпним.

“Мені не вистачає його… Я не знаю, як буду жити без нього.”

В її голові звучали лише ці слова. Адам. Він став її світлом, навіть якщо вона сама відмовлялася це визнати. Кожен погляд, кожен дотик, кожна розмова залишали слід у її душі. Вона вже не могла уявити свого життя без нього, але її родина не могла прийняти цього, і це боліло. Вона була розірвана між двома світи: світом обов’язку перед батьками і світом, в якому вона була просто Алекс — дівчиною, що любить.

“Це так неправильно…” — думала вона, знову дивлячись на своїх батьків, які були так занурені у бізнес і власні справи, що зовсім не помічали її болі.

Тим часом Адам сидів на порозі своєї кімнати, вивчаючи кожен елемент свого життя, що змінювався в останній час. Його почуття до Алекс були сильнішими, ніж будь-коли, і навіть якщо він намагався приховати це за стіною холодності, його серце бунтувало проти всіх перепон, які ставила перед ними їхня родина. Але що він міг зробити? Він не міг просто забути її. Він не міг кинути її на призволяще. Йому теж було боляче від цього розриву, але він не показував цього, тому що мусив бути сильним. Це його спосіб зберегти контроль, але всередині він відчував, що його світу більше не існувало без Алекс.

— “Я не відпущу тебе, Алекс. Ти — мій. І я буду боротися. Вір мені.” — прошепотів він, дивлячись у дзеркало.

Наступного дня, коли Алекс стояла на порозі аеропорту, її батько і мати дивилися на неї з серйозними обличчями, мовчки передаючи їй валізу. Вони не ставали на коліна, не просили її залишитися, але були тверді й непохитні.

— “Ти все одно поїдеш. Ти зрозумієш, чому це потрібно.” — його слова стали тим, чого вона боялася найбільше. Вона відчувала, що цієї миті її життя зміниться назавжди.

Алекс перевела погляд на Адама, і її серце стало на мить важким, немовби застрягло в грудях. Він стояв перед нею, виглядаючи таким же стурбованим, як і вона. Його очі зустріли її погляд, і все, що було сказано без слів, було важче за будь-які промови.

— “Не відпускай мене.” — її голос затремтів, але вона не могла цього змінити. Вона вже відчувала, що відлітає від нього, ніби на завжди. Вона зробила крок до нього і поцілувала його в губи, цей поцілунок був мовчазним прощанням.

— “Я не можу тебе втратити, Алекс.” — він прошепотів, його голос був тремтячим. — “Але я буду чекати тебе. Кожен день.”

Але вона не могла відповісти. Вона тільки кивнула, відвернувшись від нього, наче щось змушувало її йти, а не стояти тут.

Кроки на сходах вели її до воріт аеропорту, і серце билося як у тісному клітці. Що ж буде далі? Що чекає їх обох, коли вона повернеться? Вона не мала відповіді. Лише відчуття, що її життя стало частиною чогось великого, що не вміщувалося в жодні кордони.

Тижні минали, і вона була за тисячі кілометрів від нього. Знову, як і раніше, Алекс поринула у новий світ, але він не давав їй спокою. Тому що кожен день, проведений без нього, був як порожній простір. Вона навчалася, зустрічала нових людей, але все, чого їй не вистачало, було його присутність. Вона вже не могла заперечувати, що він для неї став тим, до кого вона прагне.

І ось, одного дня, коли її думки знову були захоплені його образом, Алекс отримала його повідомлення.

— “Ти ще не втратила мене. Не важливо, як далеко ти. Я буду чекати тебе.”

Те, що вона прочитала, стало єдиним порятунком від відчаю, який її переслідував. І це знову запалило її серце. Їхня історія не закінчиться тут. Вона знала, що коли настане час, все зміниться. І тоді їхній любовний шлях продовжиться без меж.