Andrii Noshchenko - Енциклопедія , Andrii Noshchenko

Глава двадцять перша.

Глава двадцять перша. Гонитва за життям. 

Коли біль у тілі став нестерпним, а погляд, мов вкритий тонким сірим простирадлом, перестав розрізняти фарби, Вальм зрозумів, що час дії Панацеї, як і зілля сили, сплив. Хитаючись, та за інерцією ще переставляючи ноги, він витягнув зі сховища лабораторію і просто впав усередину. А далі прийшло забуття. 
Отямився він від неприємного звуку, що наче тягнувся зі стелі і важкими краплями бив його у вухо. 
 — Иии… Иии… Иии…
Алхімік перекинувся на спину і розплющив очі. Яскраві ліхтарі різали зіниці, мов дрібний пісок. 
 — Иии… Иии… Иии… — лунало збоку. 
Кайра. Голос змінився, але упізнати було ще можливо. Вальм знову подумав, нащо тягне її із собою. Лише через провину, яку відчував? Та в усьому винен виродок Ладбор! І ця магиня допоможе йому влаштувати відмінний суд із показовою стратою на центральній площі міста! І чималій компенсації з боку гільдії авантюристів, навіть якщо це призведе до їх банкрутства. 
 — Иии… Иии… — вирвало Вальма із мрій те скавчання поруч. 
 — Дідько, та завали свою пельку! — простогнав алхімік. 
 — Иии…
Вальм став на ноги і пішов до Кайри, котра напівсидячи лежала, спершись на стелаж із медичним обладнанням. 
 — Иии… — видихнула вона. 
 — Халепа, а тобі зовсім кепсько… — сказав Вальм, роздивляючись відкриті частки шкіри на її тілі. 
Отруєння маною монстрів, і досить сильне. Якщо вона у такому стані, то… Алхімік обмацав своє обличчя, подивився на руки — нічого, жодних симптомів. То чому ж вона так кепсько себе почуває? Вальм витягнув пігулку детоксикації і зілля зцілення і змусив Кайру проковтнути ліки. Деякий час роздивлявся великі пухирі на її шкірі гадаючи, чи зможе їх якось вилікувати. 
За хвилину набряки на шиї магині зменшились настільки, що вона змогла розмовляти. 
 — Чорт забирай, ледь не здохла, доки ти спав…
 — Ага ж. Слухай, пухирі треба різати… Там сукровиця з маною монстрів, якщо не видалити, стане гірше…
 — Мене от що цікавить… Чому, у той час, як я здихаю, з тобою усе гаразд? Ти взагалі людина? 
 — Сам мізки ламаю. Єдине, що спадає на думку, то розчинений у мені небесний вогонь. Ймовірно, він не дає мані монстрів проникнути у моє тіло. 
 — Везучий ти, Вальм. Завжди тебе щось … або хтось, рятує. Слухай, а ти ж очищав небесним вогнем ті туші, можеш і мене так? 
Алхімік похитав головою, заперечуючи. 
 — Не вийде. Небесним вогнем я випаровував ту ману, і її пара проходила крізь усі частини туші. Якщо я спробую це на живому організмі, то лише гірше зроблю. Ймовірно, вбʼю за кілька хвилин таким методом. 
 — Лайно… Роби тоді, як знаєш. 
Вальм потяг Кайру до хірургічного столу і, вклавши її, зрізав одяг. Вигляд мало воно не дуже. Отруєння маною монстрів ще нікого красенем не зробило. Алхімік витягнув тонкий шланг пневматичного відсмоктувача і приєднав до нього товсту голку. 
 — Айгх! — зойкнула Кайра, коли перший пухир схлопнувся.
 — Терпи! 
Вальм працював швидко. В принципі, йому що потвор різати, що магиню лікувати… Жодних емоцій він не відчував. 
 — Одяг є? — запитав він її по завершенню. 
 — Та є трохи. Але якщо ти завжди будеш його різати, надовго не вистачить. 
 — Тому нам треба якомога швидше піднятися нагору. За дві години, коли пігулка детоксикації зробить свою справу, вирушаємо далі… Доречі, ти не памʼятаєш, ми з болота вилізли вже, чи ще ні? Бо я щось того, не дуже при собі був наче. 
 — Ти хворий на усю твою бісову макітру, скажу я тобі. Я не знаю, які зілля ти в себе лив щогодини, але ти горлав пісень і біг, біг, та горлав пісень! Я думала ти усіх монстрів зібрати на трапезу хочеш… Хоч би не страждали тоді…
 — Кайра, та чхати я хотів на твої думки. Ми ще на болоті, чи вже ні? 
 — Ні. Ми на початку смуги лісостепу. 
 — А гори?…
 — Так, їх вже видно. Ти біг увесь час у вірному напрямі. 
Вальм полегшено зітхнув. 
 — Монстрів бачила? 
 — Жодного. Таке враження, що їх тут немає. 
 Алхімік нахмурив чоло. Таке малоймовірно. Але вони пройшли третину рівня, і ще живі… І як це пояснити, окрім як відсутністю потвор, Вальм не знав. Хіба що потвори трималися подалі від болота, у яке вони впали. 
 — Тай біс із ним… — алхімік подивився на себе, вкритого мулом та брудом. — Я в душ. 
Він пішов до санітарної зони лабораторії, де, наодинці, зміг нарешті спокійно подумати. Якщо на рівні немає потвор, то їм дуже, дуже пощастило. Вальм подивився на порепану від довгого перебування у воді шкіру на ногах. Ні, це нікуди не годиться, так далеко не підеш. Він випив зілля зцілення прямо під гарячими струменями води і дивився, як тріщини швидко затягуються. 
 — Я вийду, гляну де ми. — сказав алхімік, огортаючи себе червоними язиками жаги крові. 
Лабораторія стояла у низині, щедро порослій невисокими деревами з червоним листям. Вальм тихо йшов, часто озираючись, у тіні кущів і прислухався до оточуючих його звуків. І тут не було тихо… Ніс Вальма вловив запах цікавої рослини. Весела чапа. Так називалася квітка девʼятого класу, яку він знайшов. А далі Мальтхор. А ще далі Пантік кривий. А ще далі… І усі вони девʼятого класу! Та навіть у столиці імперії такі скарби важко було знайти! 
Алхімік, забувши про обережність, мов очманілий тремтячими руками збирав інгредієнти, більшість яких лише у довідниках та каталогах бачив. Та що там, він був певен, що навіть його вчитель, Токсичний дракон, за усе своє довге життя і половину з зібраних Вальмом трав у руках не тримав! 
Алхімік саме акуратно викопав чергового Пантіка кривого, коли земля затремтіла і у пів сотні метрів попереду, прямо з землі, почала підійматися гора скручених воєдино стволів дерев, вкритих гострими шипами. Вальм закляк на місці, переставши навіть дихати. 
Ця сліпа ідіотка, Кайра, казала, що не бачила жодного монстра! То це тоді що?! Чи не бурмак, бува? Монстр сьомого класу з просто неймовірною силою атаки по площі! Вальм саме згадував усе, що читав за нього, коли потвора вистрілила тисячами шипів навкруги себе.  
Алхімік не бачив того шипа, що прошив низ його живота наскрізь. Ніяка броня з жаги крові не втримала б той удар. Вальм з жахом спостерігав, як ті шипи перетворюють лісок навкруги на трощу з уламків дерев, змішаних із грудками землі. Незалежно від думок алхіміка, язики жаги крові змістилися, міцно затискаючи наскрізну рану у тілі. 
Алхімік проковтнув пігулку зцілення шостого класу, але його усе одно хитнуло від болю та втрати крові. Ні! Неможна рухатись! Бурмаки майже сліпі, але відмінно реагують на вібрацію від навіть найлегшої ходи. Монстр попереду не поспішав ховатися у ту діру, з якої визирнув. Навпаки, його поверхня знову вкрилася тисячами нових шипів. 
Обоє, монстр та людина, завмерли. Зовні потвора була схожа на кілька кривих стовбурів дерев, яких невідома сила скрутила разом, але було б помилкою вважати, що він і насправді деревʼяний. Ні, під цією шкірою, схожою на кору старого дерева, були кістки, мʼязи та кров як у сотень інших монстрів. І ядро. Фіолетове ядро сьомого класу. 
Вальм відчув, як у ньому зароджується паніка. Тонкими нитками вона розповсюджувалась його тілом, перетворюючи мʼязи на кисіль, котрий от-от впаде не землю безформеною масою. Алхімік обережно озирнувся, аби точно оцінити радіус атаки монстра. На відстань близько двадцяти метрів позаду нього усе було знищено. 
Він не встигне. Навіть якщо зробить найвідчайдушніший ривок у своєму житті, він не зможе покинути зону ураження до того, як монстр вистрелить. І відволікти не вийде. Не важливо, з якого боку монстр відчував вібрацію — він завжди робив кругову атаку. Бурмак потроху обертався, намагаючись своїми сліпими очима побачити того, хто його потурбував. 
Закутий у червону броню жаги крові Вальм стояв посеред трощі мов мішень. На якусь мить їх очі зустрілися — бурштинові, з вузькими вертикальними зіницями, та круглі, великі і білі очі потвори. Бурмак не зупиняючись обернувся далі, не звернувши увагу на алхіміка. «Виродок і справді сліпий!» — з полегшенням констатував Вальм. 
Зробивши повний оберт, монстр втягнув шипи назад у своє тіло і повільно зник у ямі, з якої так несподівано виліз. Алхімік затремтів від спаду рівня адреналіну у крові. Тепер він мав шанс. Якщо зробити різкого ривка назад, то він майже встигне покинути зону ураження, доки монстр вилізе на поверхню відчувши вібрацію грунту. Хіба що по ногам прилетить. Хоча, ті кляті шипи мали таку масу і швидкість, що легко ту ногу відірвуть, якщо попадуть у кістку…
Але ж і стояти нерухомо він довго не зможе, рано чи пізно йому доведеться піти на ризик. І краще рано, доки тіло не втратить рухливість чи того гірше, не зведе судомою. Вальм стрибнув назад, розвертаючись у повітрі. Він почав досить вдало, але вже на другому кроці нога зачепилася за розтрощений стовбур дерева. І він сторчкма полетів би обличчям у зорану шипами землю, аби кілька язиків жаги крові не відділилися б у цей момент з його броні і не підкинули б його угору. 
Тої ж миті тисячі шипів розірвали простір поруч із ним. Перебуваючи цієї короткої миті у повітрі Вальм бачив, як злітає угору розбита земля, змішана із залишками рослин. Алхімік шкереберть покотився по землі одразу по завершенні атаки бурмака і зупинився вже за її межами. Аби не його жага крові… Дірок він мав би у собі зараз чимало. Можливо, навіть дія пігулки його б не врятувала. 
Вальм сів і подивився у бік монстра. Той, як і минулого разу, неквапливо озирався навколо себе сліпими очима. Якщо він зараз вилізе з тої ями… Алхімік струснув головою, проганяючи цю думку і на четвереньках тихцем поповз подалі від потвори. Чорт забирай, як узагалі таких вбивають?! Хто може захиститися від такої атаки? Бойовий Предок вищої ступені? Бог Війни? 
Вальм звівся на ноги і присідаючи від кожного шурхоту крон дерев пішов до лабораторії. Як, чорт забирай, йому дістатися до гір, і не стати сніданком рандомної потвори?! Це питання просто бісило і водночас змушувало опускати руки. Він не міг відчувати потвор на відстані, аби обходити їх стороною, він не мав сили битися з ними, він не мав спритності втекти…
І, навіть якщо він мав у своєму сховищі непогану зброю, у вигляді синіх та червоних колб із зіллям, то як її використати, щоб самого себе не вбити? Радіус дії зілля був величезним, а Вальм був занадто слабким, аби пожбурити колбу так далеко від себе…
Вальм зайшов у лабораторію і прибрав жагу крові назад до тіла. У його новому одязі, котрий він вдягнув після душа, було добре видно закривавлені дірки від шипа. 
 — Весело, дивлюсь, погуляв… — сказала Кайра помітивши їх. 
Вона зараз виглядала набагато краще, аніж коли він йшов. 
 — Монстри. Вони тут є, всупереч твоїм словам. 
Магиня скривилася. 
 — Халепа. І що будемо робити? 
 — Не знаю… Треба подумати. — Вальм сів у крісло. — Ти маєш якусь магію, аби далеко кидати мої колби із зіллям? 
Кайра розвела руками і похитала головою. 
 — Та де там, я маг підтримки лише з одним елементом світла. Хіба що яскраві спалахи робити можу. Ну, і ще трохи зцілювати і підсилювати. Але на звичайній людині, як ти, то не буде працювати, як на воїнах. 
Еге ж. Зиску з неї як хутра з риби… Вальм витягнув кілька готових страв зі сховища і поділився з магинею. Повільно ворушачи щелепами, він розмірковував, чи не варто спробувати дочекатися Айші сидячи тут, у лабораторії? Вона Богиня Війни настирна, та ще й схиблена на ідеї тримати алхіміка поруч із собою. 
Вальм розраховував, що рано чи пізно члени  Срібних драконів пустять плітки про його смерть і почувши їх Айша обов’язково перекине Тіктак догори дригом, аби в цьому впевнитись. Але, якщо цього не станеться, то йому лишиться лише голодною смертю померти. Припасів бо мав на кілька місяців у сховищі. Така перспектива лякала більше за ікла чудовиськ. 
 — Ходімо. — сказав він, замотавши себе у свою червону броню. 
Двома язиками жаги крові він примотав магиню до своєї спини, аби вивільнити руки і обережно визирнув назовні. Він повільно йшов, часто озираючись і вибираючи шлях верхівками пагорбів. Так можна вчасно помітити загрозу і встигнути сховатися ц лабораторії. Якийсь час та сталева бляшанка змогла б захистити від потвор сьомого рівня. Але покладатися алхімік мав лише на свій слух та зір. Хоча, завдяки тому, що їх аури були слабкими, монстри теж не могли їх виявити інакше ніж як за допомогою зору та слуху. Хоч у чомусь вони більш-менш рівні…
Зрідка, коли починав відчувати втому, Вальм робив невеликі ковтки зілля витривалості. Зайвих зупинок для відпочинку робити не хотілося, аби не втрачати час. Навіть пігулки детоксикації Кайрі регулярно давав на ходу. Подолавши до вечора таким чином кілометрів двадцять, Вальм вже бачив жовто-червоний край лісової зони, коли його слух вловив гуркіт і ревіння якоїсь потвори далеко позаду. 
Алхімік озирнувся і присів, вдивляючись у той бік. І встиг помітити, як у їх бік швидко рухається якась сіра тінь. Не гаючи часу Вальм витягнув лабораторію зі сховища і застрибнув у неї, та не встиг навіть рівно стати на ноги, як сталевий куб струснуло потужним ударом, і навіть через товстелезні металеві стіни почулося жахітливе ревіння. 
Алхімік кинув Кайру на підлогу і побіг до центрального пункту управління під звуки граду ударів по стінам та стелі лабораторії. Включивши живлення, він увімкнув голографічні дисплеї зовнішнього спостереження, аби роздивитися потвору, що їх атакувала. 
Люпан. Потвора схожа на гіпертрофовану мавпу з довгими товстими кігтями та страшними іклами. Вальм вже колись бачив тушу такої, коли один з Богів Війни у столиці імперії заради розваги почепив вбитого ним монстра на ворота своєї садиби. Тоді багато хто із столичних мешканців ходив подивитись на потвору. 
Але зараз, сповнений дикої люті, цей монстр вражав страхом до глибини душі. Вальм бачив, як сталеві стіни почали потроху деформуватися від важких ударів, по кутам лабораторії побігли перші тріщини. Недарма люпан вважався монстром з найбільшою фізичною силою на континенті. Не пощастило ж його зустріти. Кайра заверещала, побачивши бузкове сяйво магічної печаті у дірі між стелею та стінами лабораторії. Пошкодження завдавалися так часто, що метал не встигав відновлюватись. 
 — Та що ж ти причепився, виродок! — у відчаї закричав алхімік і активував руку маніпулятора, якою у Цитаделі тягав монстрів з кліток. 
Вальм вклав у маніпулятор червону колбу і, влучивши слушного моменту, блискавично запхав її до роззявленої пащеки монстра. Потвора стисла щелепи і смикнула назад головою, відірвавши шматок сталевої руки. Алхімік не був певен, чи розбилося скло колби, у якому було зілля, але, про всяк випадок, почав лічити секунди. 
 — Тримайся за щось міцно! — закричав він Кайрі. 
За секунду до того, як потужний вибух перекинув лабораторію, Вальм устиг побачити тонкий червоний промінь, що вирвався із тіла монстра в небо. А потім усе змішалося у суцільному гардимері, коли сталевий куб покотився униз схилом пагорба. 
Алхімік чув зойки Кайри, котрій, швидше за все, добряче прилітало, а сам міцно тримався за стійку пульту керування. Лабораторія не мала призначення виконувати такі кульбіти, і Вальм із сумом спостерігав, як на його очах на друзки трощиться коштовне медичне та лабораторне обладнання. 
Коли усе стихло, алхімік ледь зміг знайти магиню у понівеченому стелажі. На диво цілу, та мала лише кілька синців та подряпин. Світло, що працювало увесь цей час, згасло. Крізь діри у стінах та стелі, всередину пробивалося тільки трохи бузкового сяйва магічної печаті із неба підземелля та спалахи далекого полумʼя. 
 — Він здох? — прохрипіла Кайра. 
 — Напевно…— Вальм знизнув плечима. 
Алхімік із сумом подивився навколо, допоміг магині вилізти і пішов до пункту живлення лабораторії. Зараз його турбувало інше. Ця бляшанка тепер не зможе захистити Кайру від впливу мани монстрів, а його пігулки детоксикації відверто слабкі, аби придушити усі симптоми отруєння. Часу вона мала обмаль. 
Вальм відчинив дверцята шафи живлення. Одне з ядер вилетіло із формації, та варто було його повернути на місце, як ліхтарі, блимнувши кілька разів, залили лабораторію яскравим світлом. Вальм із сумом подивився на формацію, що відповідала за цілісність сталевої оболонки. Ймовірно, через надмірне навантаження, вона репнула і полагодити її алхімік не міг. 
 — На магічних формаціях розумієшся? — гукнув він Кайрі через плече. 
Та за кілька хвилин підповзла до нього, долаючи купи розбитого обладнання і зазирнула всередину. 
 — Вибач…
От же ж… Точно, з неї зиску як хутра з риби…
 — Тоді нам треба йти. У тебе мало часу, скажу тобі прямо…
Магиня скривилася і узяла пігулку детоксикації із його долоні. 
 — Вальме… Твоя рука! — очі Кайри розширились від подиву. 
Вальм подивився на кисті рук. Пальці стали тонкими та вкрилися дрібною перламутровою лускою. Лише цього не вистачало, мало йому дійсно важливих проблем…
 — Та й біс із ним! — він миттю огорнув себе червоною бронею і міцно примотав до себе Кайру. 
 — Вальм! — гукнула вона. — Візьми!
Магиня вклала йому в долоню скляну кульку. 
 — Що це? 
Він не бачив її лице, та голос, з яким вона сказала наступні кілька слів, був зовсім не веселий. 
 — Це запис. Там я розказала усе, що зробив Ладбор, аби нас вбити. Можливо, колись цей запис тобі допоможе…
Вальм проковтнув важку грудку у горлянці і прибрав кульку до сховища. 
 — Заткнись. Даси свідчення у гільдії особисто своїм дурним язиком. Зрозуміла? Нам головне піднятися на тринадцятий рівень, там мани монстрів удвічі менше і пігулки діятимуть краще. Так що не смій здихати у мене на спині! 
Вальм виліз у діру в стіні, прибрав розтрощену лабораторію до сховища і пішов у бік гір, освітлених бузковим сяйвом. За спиною, у пекельному вогнищі, догоряли рештки монстра, кидаючи довгі чорні тіні. 
Два дні. Він може спробувати дістатися переходу на тринадцятий рівень за два дні. Більше Кайра просто не витримає тут, це алхімік чітко розумів. Вальм витягнув зі сховища пару пігулок і поклав собі до рота. Аби він був хочаб воїном першого класу, препарат не мав би сторонніх ефектів. Але для простої людини, якою був алхімік… Відкат обіцяв бути нічогеньким. 
Вальм криво ошкірився і перейшов на повільний біг, поступово підвищуючи темп. Головне, то дістатися переходу, а там можна буде витратити кілька днів, аби пережити той відкат. 
Загострені впливом пігулок відчуття Вальма розбили чотирнадцятий рівень підземелля на сектори. Його мозок, швидко відкинувши непотрібні напрямки, вказав його слуху, зору та нюху місця попереду, які вимагали детального аналізу. Зараз алхімік чув, бачив та класифікував запахи не гірше за воїнів високих рівнів. 
Його мозок виконував мільйони операцій на секунду, витримуючи навантаження не менші, аніж при створенні пігулки девʼятого класу. До того ж, одночасно із цим йому доводилося швидко бігти з Кайрою на своїй спині. Перед самою смугою лісової зони Вальм виплюнув слину, змішану із кровʼю, і звернув трохи убік, відчувши ознаки небезпеки попереду. Стовідсоткової впевненості не було, та краще обійти, зробити гак на кілька кілометрів. Зустрічі віч-на-віч з монстром сьомого класу він міг не пережити. 
Кайра почала тихо стогнати, з зусиллям втягуючи повітря у груди. Дідько! В неї вже розвився набряк горлянки і, можливо, легенів. Це відбулося навіть трохи раніше, аніж алхімік розраховував. Він простягнув за спину руку із пляшкою, де були пігулки детоксикації. Не за графіком, але… Нехай хоч усі їх проковтне, аби хоч трохи полегшало. 
Його мозок виніс звуки її важкого дихання поза межі уваги тої миті, коли Вальм ступив під крони перших дерев, вкритих жовто-червоним листям. Якись рідкий туман, з розчиненими у ньому запахами прілої органіки, ускладнювали аналіз простору навколо, робило деякі зони більш підозрілими для алхіміка, змушуючи його бігти часто змінюючи напрям руху. 
За кілька годин, відчуваючи легке запаморочення, Вальм зупинився, спершись рукою на стовбур дерева і закашлявся, відхаркнувши кровʼю. У ніс вдарив запах сукровиці, змішаної зі сконденсованою маною монстрів. Мало того, він вже відчував, як ця рідина стікає по його спині. Чорт забирай, пухирі почали рватися самостійно… Вона так скоро стече… 
Сил на лайку не було, тож Вальм мовчки рушив далі, грузнучи у прілому листі та стрибаючи через корені, що стирчали з землі. За кілька годин запах сукровиці змінив запах гною… На спині, під тілом Кайри, противно і липко хлюпало на кожному кроці. Аби не концентруватися на цьому, Вальм лише добавив ходу, видихаючи повітря з легенів рясно змішане із дрібними крапельками крові. У рідкі розриви між жовто-червоних крон він вже бачив гори, що нависали над лісом. 
 — Ти як там? — уперше за дві доби запитав Вальм, вчепившись кігтями за скелю. 
 — Хшшшшш…
 — Не здохни, я вже бачу печеру переходу…
Голос, яким алхімік брехав Кайрі, був сухим, мов крик ворони. Вальм не бачив печеру. Його очі гарячково шукали хоч щось, схоже на терасу перед виходом, але… Вона просто мусила бути! Виходів із рівня тисячі, хоч один та мав бути поруч! 
Вальм дерся крутим схилом угору, кришачи каміння, за яке хапався, своїми гострими кігтями, що прорізались навіть через його червоно-сіру броню жаги крові. 
Цох-цох-цох-цох-цох — почулося далеко позаду якесь шарудіння, схоже на легкі кроки твердих лапок. Сил озирнутися алхімік вже не мав, тому лиш вперто дряпався нагору. Цох-цох-цох-цох — супроводжувало його шарудіння. 
Очі Вальма побачили щось схоже на заглиблення у крутому схилі гори далеко попереду. Він сконцентрував увагу на тій точці, і ясно вирізнив терасу перед заглибленням. То має бути він, вихід із рівня… Цох-цох-цох-цох — ще наблизилось шарудіння. 
 — Я бачу, ми вже поруч! — прохрипів Вальм, кашляючи кровʼю. 
Він ліз у гору, відчайдушно, як ніколи до цього у житті. Він стільки витримав за останні дні, стільки минув небезпек на своєму шляху не для того, аби втратити усе на останніх сотнях метрів до цілі. Цох-цох-цох-цох — пролунало позаду. 
Алхімік захрипів, у розпачі ковзаючи по камʼяній крихті. Його кігті ще глибше врізалися у тверду скелю під нею, допомагаючи втриматись і видертись ще на кілька метрів угору. Ноги, руки, спина — усе горіло пекельним вогнем за ті кілька десятків метрів до пласкої тераси попереду. 
Цох-цох-цох-цох-цох — знов пролунало шарудіння позаду, відволікаючи його увагу від свисту важкого каменя у повітрі. Та, навіть якби і почув, зреагувати усе одно не встиг би. Велика каменюка вдарила ззаду, поціливши у тіло Кайри. Навіть крізь свою броню Вальм відчув, як воно хлюпнуло, забризкавши його потилицю гноєм, мізками та кровʼю. 
Від удару алхімік послизнувся і посунувся на животі униз схилом, слабо намагаючись ухопитися хоч за щось на своєму шляху, бо навіть кігті у скелю встромити сил вже не мав. Чи варто далі борсатися? Вальм видихнув, розслабивши мʼязи і зрозумів, що його тіло зупинилося, за щось зачепившись. Він ледь повернув голову і скосив погляд. Прямо над його щокою висів скривавлений шмат обличчя Кайри, її вирване око сліпо зазирало йому у вічі…
Чорт забирай, таки не доніс. Стільки зусиль і все намарно… Вальму хотілося кричати. А тепер і сам скоро здохне… Вижити на цьому схилі, без захисту барʼєру переходу між рівнями було неможливо, враховуючи його стан. Відкат, котрий він розраховував зустріти уже в печері переходу … він нагнав його зараз. Хтозна, можливо, аби не той камінь у спину, Вальм би встиг. На рештках волі видряпався б, впав на рівну терасу і заповз з останніх сил… Та що тепер гадати…
Свідомість алхіміка поплила, очі відмовлялися бачити навколишнє, вкрившись сірою плівкою. Лише слух через набат пульсу вирізнив далекі слова:
 — Ключник! Я не помилилась… Ще зелений, але це точно ключник!
Цох-цох-цох-цох-цох…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍