Andrii Noshchenko - Становлення Бойового Мага, Andrii Noshchenko

               Глава перша. Новий світ. 

Чую себе. Чи відчуваю? Точно сказати не можу, бо свідомість то зʼявляється, то щезає, не даючи зрозуміти що коється навколо мене і чи, навіть, є я ще. Є холодна поверхня під мною. Сталь? Камінь? Є якесь дзижчання та металеве клацання поряд. Гострі дотики з усіх боків, щось протика мою шкіру та мʼязи до самих нервів, до кісток і знову страшна біль, від якої свідомість повільно зникає. Вперше? Вдесяте це відбувається? Вже не памʼятаю і не розумію я. 
Помаранчеве світло ріже очі навіть через повіки, якись голос каже мені щось просто на вухо. Слів не розумію. Але ні, начебто деякі слова я знаю … «зможеш» … «зробили» … «ти знаєш» … «не забувай» … «стати» … «Богом». Слова звучать … незвично?!
Що за маячня?! Хто я? Де я? Намагаюсь розплющити очі і повернути голову, щоб глянути на того, що каже мені на вухо, але не можу, бо поверхня на якій я лежу різко здригається і я бʼюсь потилицею об залізо, а за якусь мить настає невагомість і я провалююсь униз. У останню мить помічаю по казковому великі чорні очі на білій пухнастій морді, а далі мене підхоплює холодний вітер зі снігом і несе кудись. 
І я падаю. 
Я падаю в ніч, навкруги хуртовина і свист холодного вітру у вухах, бачу безліч сірих сніжинок навкруги, що летять то поруч зі мною, то вириваються у різні боки з попід мене. І страшно. Дуже страшно, бо коли ти летиш донизу, то десь, їтіть, обовʼязково буде поверхня, об яку ти врешті решт, смачно так глепнешся. І необов’язково після цього вижити зможеш. 
Не встиг подумати, і от лайно! Біла стіна вдарила мене забиваючи подих, трохи амортизувала и знов відкинула мене трохи вбік і знову вниз, і ще, і ще… Наче той лантух з ганчірʼям летів я схилом зойкаючи щоразу, коли прикладало мене особливо сильно і я мав повітря в грудях для того самого зойку. 
Та нарешті на моєму шляху трапився досить міцний замет снігу, що хоч і не зупинив мого польоту, але добре так загальмував, після того як я прошив його наскрізь,  як той камікадзе палубу американського есмінця, тож далі я вже не летів шкереберть, а повільно сунувся донизу і зрештою зупинився. 
    ⁃    Ооооох! - протяжно я сказав, чи то з почуттям полегшення, чи то зо страху, що нічого не розумію. 
Поворушив руками. Болять, але начебто цілі. Поворушив ногами. Теж нічого так, рухаються. Почав обмацувати ребра та голову…
    ⁃    Якого дідька?! - зойкнув голосно, - Я лисий?
Невдовзі зʼясував, що лисим я був абсолютно увесь. 
    ⁃    Сайтаманама! - не знаю чому я це вигукнув і піднявся навколішки щоб роздивитись навкруги. 
Позаду мене відчувалися скелі, які я і роздивитися не міг через хурделицю, але шкірою відчував, що дертись туди не треба, бо щось страшне вже спостерігає звідти за мною… ліниво так дивиться, зверхньо, як на таргана. 
Аж пересмикнуло мене від того. Тож почав потихеньку спускатись донизу, де виднілося щось схоже на височенні дерева у дивному тумані, котрий займався зрідка сполохами блакитного та зеленого світла. І хоча це видовище було мені менш зрозуміло, ніж скелі і сніг позаду, але воно невпинно манило до себе. Як пастка, подумав я мимохідь, але все прискорював ходу, по-перше щоб зігрітися, бо холод вдавався абсолютно голому мені взнаки, а по-друге щось вабило мене туди все дужче. 
Шлях до лісу виявився набагато довшим, ніж я собі уявляв. Ні, фізичної втоми я не відчував, але нетерпіння розганяло кров жилами усе сильніш, змушуючи її аж кипіти у мʼязах, я не памʼятав ще таких відчуттів. Хоча що там, я взагалі нічого не памʼятав до моменту, коли я впав у хурделицю і побачив ті чорні моторошні очі. Дідько! Грець з тими очима, головне зараз зігрітися, і тому я все біг і біг. 
І нарешті увірвався в рідкий підлісок. Дивно, кволі кущі і невисокі деревця трохи світилися і змушували світитись також рідкий туман, що їх оточував. Це настільки було несподівано, що я зупинився і підійшов ближче до стовбура дерева, щоб роздивитися. Дійсно, кора була всипана тонюсінькими жилками, по яким рядками рухались маленькі різнокольорові крапочки. Іноді деякі з них відривалися зі строю і відлітали в сторону, змушуючи туман світитись, та невдовзі згасали, і так повторювалося раз за разом, здавалось, начебто це якись уповільнений різнокольоровий феєрверк. 
Чарівно! Лише подумав я, як щось сильно вдарило мене попід коліна, лишивши на шкірі довгий червоний рубець, як батогом протягли, начебто. 
    ⁃    Сволота! - гаркнув я, поспіхом роздивляючись навкруги хто б то міг бути. 
Атака та була абсолютно безшумна, навіть повітря не сколихнулось. Сніг! Мають бути сліди! І дійсно, на землі я побачив дві паралельні борозни, що проходили поруч з моїми ногами. Знову! Щось невисоке і довге, з товстими сріблястими вусами, швидко наближалось до мене. Дзузьки! Подумав я і щосили копирснув ногою тварюку прямо в писок. Від удару голова потвори наче вибухнула, розкидаючи навколо краплі крові та уламки кісток. Це була славетна перемога, мугикнув собі я і присів роздивитись залишки потвори. Там то і роздивлятись після мого удару вже було мало чого. Зробив висновок, що то непорозуміння було з хордових, адже хребта було явно видно, але з незрозумілою мені кількістю ніг, їх було дійсно багацько, з чотири десятки. Намагаючись зрозуміти як ті ноги кріпляться до спини я руками роздер тушку і побачив те, що привернуло мою увагу набагато більше, аніж анатомія потвори. 
Камінь! Невеликий червоний та прозорий камінець, розміром з мій ніготь, що був у грудях потвори, він здавався таким потрібним і знайомим! Я ж знав, знав що з ним потрібно робити! Знав, але забув?!
    ⁃    Ааааааа! - голосно закричав я, хапаючись за голову, коли в свідомості наче негативи почали спливати якісь знайомі мені малюнки, схожі на сторінки старого конспекту.
Так, жовте магічне коло першого класу, потім заповнення рунами, вбудувати всередину ще одне жовте магічне коло першого класу. Ага, добре, а тепер обертати… синхронізувати перше і друге коло…, добре, а тепер дублювати і розтягти по вертикалі, утворюючи циліндр зі стінками текучих з гори до низу рун…
І сісти всередину, тримаючи камінь перед собою. Я знав, те що щойно  згадав, і я ж згадав, те чого ніколи не знав. Як таке можливо? 
Камінь переді мною розсипався попелом, що перетворився на золотий туман і швидко увійшов в мої долоні. 
    ⁃    Оооох. - простогнав я. - Як приємно! 
Це була фантастична сила, що розливалась венами, докочуючись до кожної клітини тіла. Я бачив, як над моїми жилами пронеслись тисячі маленьких жовтих блискавок і занурились у мʼязи, додаючи їм неймовірної сили. Ще! Мені точно потрібно ще цих камінців! 
Якщо ця тварина хижак, то на запах її крові прийдуть такі ж. А якщо ні, то прийдуть інші хижаки, тут же вирішив я, ламаючи нічогеньку таку гілляку на дереві, щоб зробити собі палицю, адже не ногами з тими хижаками копирсатися? 
Чи то мені так пощастило, чи то я й справді був такий розумний, але як тільки но я зробив собі палицю, ці потвори почали збігатися одна за одною. Вони були на диво прудкі, їх сріблясті вуса лишали безліч багряних рубців на моїй шкірі, але я був набагато, набагато сильнішим за них. Нажаль, мій інструмент з приборкання потвор прослужив зовсім не довго, за пів години тої бійні лишивши по собі лише друзки, і далі мені довелося битися просто голіруч, що не було добре для мене з огляду на те, що ці потвори були зростом мені чи не нижче коліна. 
З часом це таки почало даватися взнаки, мої ноги почали набрякати, що значно зменшило рухливість, кисті та передпліччя рук теж стали не такими прудкими як то мало бути. Одним словом, я почав програвати, хоча ще і не розумів цього. Бо навіть зграя щурів може загризти лева, як докладе до цього достатньо зусиль. У якись момент я піймав себе на думці, що вже лише захищаюсь, і так далі тривати не може, мені або треба тікати звідси, або я тут і впаду, де мене похоронять під собою ці потвори. Ще, ще трішки, повторював я сам собі, їх начебто стає менше. Чи справді? Небо почало сіріти, і моїх ворогів було вже не багацько десятків, а одиниці, і чим більше сонячного світла ставало навкруги, тим більше потвор зникало в темних хащах. 
Як тільки на листя впали перші промені, усілякий рух припинився. Ага, то це нічні хижаки, зробив я висновок, і почекавши деякий час, чи не прийдуть інші потвори, я просто впав на землю, геть всіяну тельбухами, і голосно зареготав. 
    ⁃    Ха! Ха-ха! Ахахахаха! Здохніть, кляті гниди! Сьогодні перемога за мною! І так буде завжди, скільки б вас не прийшло!
Відпочивши деякий час, я піднявся на збір трофеїв, котрих виявилось аж тисяча з гаком! Це не могло не підняти мій настрій, тому швидко зідравши шкіру з більш-менш цілої тушки я поскладав туди камені і пішов вглиб лісу, подалі від місця цеї жорстокої бійні. 
Відійшовши на кількасот метрів я зупинився на безпечній, як мені здалося, галявині, і моментально створив магічні кола з рунами. Цього разу це вдалося так же легко, як дихати, я навіть не задумувався над розмірами чи швидкістю обертів кіл, процес був схожий на якись безумовний рефлекс. Як тільки я сів у позу лотоса, купа камінців піднялася у повітря навпроти мого обличчя і почала розсипатися піском, що зразу ж перетворювався на золотистий туман, котрий потім перетікав до моїх долонь. За якісь секунди біль минула, а усі рани загоїлися, не лишивши за собою ані згадки, а далі почалися ще більш дивовижні речі. Я відчував, як моя кров змінюється, той 
золотий туман, що вбирали мої долоні, почав конденсуватись у маленькі золоті краплинки в моїй крові, котрі могли надати мені океан надпотужної енергії, варто було лише подумати про те. Мій слух чув шарудіння дрібних комах в десятках метрів від мене. Мій зір розрізняв найтонший орнамент на кожній окремій сніжинці, що лежала на листях та траві навкруги. І навіть зʼявився ще один орган відчуттів. Я просто відчував усіх живих істот навкруги мене. Я відчував їх у лісі на десятки метрів, у небі, та навіть під землею! Мало того, я міг приблизно оцінити їх силу, розміри та вороже ставлення до мене, якщо воно було. Ба, я навіть зрозумів, що дерева навкруги теж були живі, і навіть деякі з них були хижими, і не проти поласувати плоттю маленьких тварин. Це було неймовірно захоплююче!
Побавившись ще деякий час своїми новими відчуттями, я розвіяв магічні кола та звівся на ноги. Тепер я мав визначитись що ж маю робити далі. Я не знав, куди мені йти, я не мав одягу, хоча холод я відчував, але не сказати, що він мені дошкуляв. Я ще не відчував ні спраги ні голоду, можливо, це тимчасово, але головне, що я не мав мети. Навіть подумалось, що як я просто сяду на місці і нікуди звідси не рушу, то най нічого і не зміниться. Це була дуже деструктивна думка, котру я намагався гнати якнайдалі, розуміючи, що ні до чого доброго це не призведе. Тож лишалося мені лише одне - йти вперед, полювати і ставати якомога сильнішим. А там що буде, то най буде. Я повернувся спиною до гір, з яких прийшов, ранішнє сонце було по ліву руку, тож я попрямував на південь, подалі від тих лякаючих мене скель. 
Так минуло кілька днів. Скоріш за все, не дивлячись на мої загострені відчуття та спроби орієнтуватися за сонцем, я блукав зигзагами, тож пройшов набагато меншу відстань від гір, чим міг би, маючи який бо сталий орієнтир. За ці дні я зрозумів, що спрагу і голод я таки відчуваю, хоч і не дуже, тож їв сніг та сире мʼясо деяких тварин, запах яких не викликав у мене відразу. Вцілому, моя поведінка не відрізнялася від 
поведінки інших хижаків цього лісу, окрім того факту, що я вбивав усіх слабших за себе заради каменів у їх грудях і ховався від інших хижаків, котрі були сильнішими за мене. Ще зʼясувалося, що існують камені помаранчевого та жовтого кольорів. Помаранчеві камені я вполював натрапивши на зграю звірів, схожих на великих чорних котів, що розміром були майже метр у холці, але з двома парами задніх лап, що робило їх атаки неймовірно швидкими, але в марафонах вони явно втрачали перевагу у витривалості, через підвищений рівень роботи мʼязів задніх кінцівок. Бій з ними був небезпечний і важкий, але все ж перемогу там здобув я. Мʼясо, доречі, з них теж було не погане. Жовтий камінь я знайшов у напів обгризеній туші з велитеньськими шкіряними крилами, котра висіла на гіллях дерев і тхнула на добру сотню метрів навкруги. Ще маю зазначити, що кількість енергії з помаранчевих каменів була у рази більша аніж з червоних, а з жовтих також у рази більшою аніж з помаранчевих. Усі камені, що мені вдавалось вполювати чи знайти, я відразу ж поглинав і, хоча, якихось разючих змін зі мною від цього не ставалося, але моя сила та відчуття ставали все більш стабільними та насиченими. Тож я не зупинявся і не сумнівався у правильності моїх дій. 
І ось одного разу під ранок я прокинувся від того, що мій слух вловив далекі крики людей та рев звірів. Миттєво прогнавши дрімоту, я янапружив усі свої відчуття до максимуму і десь на самому їх краю дійсно вирізнив крики, схожі на впорядоковану мову! Це точно був бій розумних істот з потворами лісу, я не міг помилитись! 
Миттєво скочивши на ноги я помчав у той бік звідки було чутно крики та ревіння, зовсім не турбуючись про те, чи будуть ті розумні істоти мені друзями, чи ворогами. Якщо будуть налаштовані до мене добре, то просто взнаю у них інформацію про цей світ, а як зле - то без жалю вибʼю з них все, що мені цікаво. Мене особисто влаштовували обидва з цих варіантів.