Andrii Noshchenko - Становлення Бойового Мага, Andrii Noshchenko

    Глава друга. Хек та компанія. 

Тож, я швидко мчав на звуки битви, аж раптом вискочив прямісінько на дорогу. Звичайну ґрунтову дорогу, з коліями від коліс та порослою травою серединою. Ще за кількадесят метрів попереду дві вже знайомі мені шестилапі кішки гризли тіло людини! Людини, яка так само як і я, мала дві руки, дві ноги, тулуб та голову. На мерці були пластинчасті оброблені товстою шкірою обладунки, що захищали його від шиї майже до колін. Нажаль, проти цих потвор це був такий собі захист - через груди до самого низу живота тяглися три паралельні рвані рани від пазурів. Не думаючи, я рвонув уперед і миттєво зламав обом потворам шиї, підхопив щось схоже на короткого списа, що лежав неподалік від тіла і знов побіг далі. За секунду я вже бачив усю картину бою, що майже скінчився. І не на користь людей. 
Незважаючи на те, що з десяток потвор було вже вбито, семеро бійців також лежали мертвими, чи саме конали в цей час, і їх вже почали їсти. Ще двоє воїнів,  один кремезний рудий дядько сорока років,  інший більш худорлявої статури чорноволосий бородань такого ж віку, піднявши мечі відступали, прикриваючи собою якогось діда з короткою сивою борідкою і пацаном років десяти. Один з бійців, той що чорнобородий, виглядав вже зовсім кепсько, я навіть сюди чув булькання повітря з його пробитих зі спини легенів, а на бороді було видно червоні нитки крові. Пʼятеро потвор брали їх у напівкільце і потехеньку звужали периметр. 
Швидко визначивши, що одна з кішок вже ось-ось атакує, я щосили метнув у неї списа, котрий влучив їй у бік, але, на мій подив, спис розлетівся на друзки не спричинивши вагомої травми. Тихо вилаявшись, я зробив неймовірний стрибок прямо на них, розірвавши їх стрій, забивши одну кішку ногами, а другій просто розчавивши голову кулаком. З такої несподіванки ті три що лишилися живими і ще кілька, котрі вже їли мерців швидко перегрупувались, мабуть, визначивши мене пріоритетною загрозою, та то їм зовсім не допомогло і за лічені секунди все було скінчено. 
    ⁃    Ви як, нічогенько? - ляпнув я перше, що на язика впало - Заждіть, я миттю!
Поки ці четверо ошелешено дивилися на мене, я хутко побіг до перших вбитих мною кішок та вирвав з них камені. Не забув також забрати назад тіло загиблого, котрого дбайливо поклав поруч з іншими, після чого почав методично виривати камені з мертвих потвор. Краєм зору я бачив, як очі врятованих кожного разу розширювались, коли я голіруч пробивав грудну клітину монстра, миттєво вириваючи звідти помаранчевого камінця. Завершивши цю саму приємну частину полювання, я рушив до них, дбайливо рахуючи камінці у долонях. 
    ⁃    Усього двадцять два, - сказав я сідаючи поряд з ними - десять ваших, і дванадцять моїх, які я вполював самотужки, згодні? 
Насправді ці четверо виглядали зовсім кепсько, були блідими і, здавалося, ще більш наляканими ніж коли їх оточили потвори. Я швидко глянув на себе. Нууууу, таке собі. Голий і увесь вкритий кровʼю чоловʼяга посеред лісу - не дуже то видовище надає сподівань на добре майбутнє. Тільки но я почав вигадувати якусь байку, щоб помʼякшити ситуацію, як воїн, що був менш пошкоджений у битві кволим голосом ледь простогнав:
    ⁃    П-п-пане, будь ласка, заспокойте свою жагу крові і приборкайте ауру, бо ми так довго не витримаємо!
    ⁃    Жагу крові? Ауру? - я гадки не мав, про що він. Десь на підсвідомості в мене були здогадки, але то не точно і не настільки, щоб, трясця, я розумів, що мені робити. - Вибачте, та не підкажете? 
    ⁃    Бій… бій вже завершено, тож ми не вороги, заспокойте як можете своє бажання вбивати, тут більше нема ворогів. 
    ⁃    Заждіть, - кажу, в той час намагаючись вперше за стільки днів заспокоїтися і забути про небезпеку у лісі навколо. - так краще?
    ⁃    Хуууух, - подав голос дідок за кілька хвилин моїх потуг - дякую пане, вже значно краще. Дозвольте мені, як старшому, почати знайомство і віддячити вам за наш порятунок? І ще, візьміть, будь ласка це, - додав він, простягнувши мені велике вишите простирадло. - здається, вам це зараз потрібно. 
О! Дідок то знав, з чого потрібно починати розмову! Я підвівся і хутко обернув один край простирадла навколо талії, а інший перекинув через плече и повернувши заправив його під вже обернуту навколо талії частину. Вийшла така собі імпровізована тога. Після чого знов сів з ними поруч. Тим часом вони як могли обробили рани тяжко пораненого воїна, заливши їх якоюсь світло рожевою рідиною. Здається, йому хоч і стало легше, та вигляд він все одно мав поганенький. 
    ⁃    Щож, - знову почав я. - ці десять каменів тепер ваші, і чи можу я задати вам декілька питань?
    ⁃    Ядра ґато? - старий похитав головою.- ні, вони хоч і мають свою ціну, але нам вони не потрібні, у будь якому разі без вас нам не те, що ядра, нам би і життя не лишилося. 
Ага, тож ці камінці називають ядрами. 
    ⁃    Ґато? - перепитав я незнайоме мені слово. 
    ⁃    Ага, так звуть цих монстрів другого класу. Вони й без того досить сильні для свого класу, а тут їх ціла зграя. Ми ніколи не чули, щоб вони гуртувалися в зграї, ці кішки живуть та полюють поодинці. - старий зітхнув і додав звертаючись до воїна. - Ми повинні доповісти про це княжому двору та гільдіям. 
    ⁃    Але це ще не велика зграя, кілька днів тому я зустрів удвічі більшу. 
Про те, що я її вже знищив вирішив не казати, зваживши, що на зараз так буде краще. Від моїх слів вони зблідли зо страху. 
    ⁃    Ви сказали, що це монстри другого класу, а є сильніші за них?
    ⁃    Так, звичайно, - сказав воїн,- монстрів загалом поділяють на сім класів, від першого до сьомого, де найслабший то є перший клас, а сьомий є найсильнішим, відповідно. Їх відрізняють за кольором ядер. Перший клас - червоні, другий - помаранчеві, третій - жовті, четвертий - зелені, пʼятий - блакитні, шостий - сині і сьомий - фіолетові. У нашому князівстві та навкруги можна зустріти лише монстрів першого та другого класу. Але я ніколи не чув, щоб їх було у такій кількості, ех…
    ⁃    Але, - перебив його я, - у цьому лісі багацько монстрів сильніших за ґато. Я не можу точно вам їх описати, але я відчував їх і знаю, що вони тут є. 
    ⁃    Якщо ваші слова правдиві, то,можливо, нам кінець… - старий з приреченим виглядом опустив очі долу. - Доречі, мене звати Хек, я голова відділу торгової гільдії у нашому князівстві. Цей малий мій онук Туно, воїн то мій начальник охорони Марж, а той нещасний один з його людей, Берн. А вас як звати, пане? 
Не те, щоб питання було неочікуване, та все ж відповіді на нього я не мав, тому вирішив обмежитись напівправдою. 
    ⁃    Знаєте, тут таке діло, - я дурникувато посміхнувся і почухав потилицю, - я не памʼятаю. Я прокинувся кілька днів тому у цьому лісі, і не памʼятаю хто я та звідки…. Ви є перші люди, що я зустрів за цей час. 
Хек з Маржем перезирнулись і ствердно закивали головами. 
    ⁃    Ви сильний воїн, - почав Марж, - як мінімум ви знаходитесь на середньому ступені третього класу, а може й вище. Можливо, що вас спіткала схожа з нашою доля, і ви втратили памʼять зазнавши атаки монстрів. Можливо, ми зможемо щось зʼясувати про вас якщо повернемось до князівства, адже там не так багато настільки сильних людей. Якщо ви з нашого князівства, то вас точно там упізнають. Але шансів повернутись, з огляду на обставини, у нас не багато…
Усі знов нахнюпились та повісили носа. Це починало навіть бісити, адже усілякий песимізм не був зараз доречним. 
    ⁃    Хей хей хей, народ, що з вашими писками? Тільки не кажіть, що зібрались ви утнуть тут колективне самогубство?! То знайте, в цьому ділі я вам не товариш, навіть хоронити не стану! Де там ваше князівство? В яку сторону і як довго йти туди?
Здається, це трішки допомогло. 
    ⁃    Гаразд! - несподівано гучно сказав Хек, - Контракт! Якщо ви, пане, зробите все від вас залежне, щоб захистити нас дорогою до столиці князівства Атун, то я, Хек, гарантую вам оплату у розмірі двохсот золотих, а також посприяю у тому, щоб допомогти вам встановити вашу особу і зроблю  для цього все від мене залежне! 
    ⁃    Та, - продовжував він, - є невелика заковика, вам, пане, потрібно узяти хоч якесь тимчасове  імʼя на час дії контракту, у вас є якесь на думці?
Я ніяково знизнув плечима, усім своїм видом показуючи, що і гадки не маю. 
    ⁃    То хай буде Аней, на старій мові нашого роду це значить «загублений», ви згодні?
    ⁃    То най буде, нічого не маю проти. 
В руці старого нізвідки зʼявився сувій пергаменту, коли його розгорнули, то на йому спалахнуло червоне магічне коло з дивним візерунком всередині. 
    ⁃    Перед Оком Судді вкладається цей контракт і тож буде його виконано! Я, Хек, звідси і надалі іменуємий як «замовник», та виконавець, що тимчасово на час контракту названий Анеєм, звідси і надалі іменуємий як «виконавець», вкладають між собою цей договір на супровід з цього місця і цього часу до міста Атун, що є столицею князівства Атун. Виконавець зобовʼязаний докласти усіх зусиль щоб убезпечити шлях чотирьох осіб, а саме замовника та трьох інших з ним, до воріт міста Атун. Замовник зобовʼязаний виплатити двісті золотих по виконанню цієї умови, а також допомогти встановити Анею його справжню особу і імʼя. Контракт буде вважатися виконаним за згодою обох сторін. При виникненні умов Арбітражу буде нарахована пеня неправій стороні у розмірі трьох відсотків від зоставшогося віку. При порушенні умов контракту, що ставить під загрозу виконання цього контракту, на винну сторону накладається штраф у розмірі десяти відсотків від зоставшогося віку. Усі вимоги та правила, за якими складено цього контракту, відповідають статуту Бога суддівства, та не підлягають оскарженню і будуть розглядатись лише у площині цього статуту!
Після цих слів Хека у небі над нами зʼявилася магічна печать у виді ока и пролунали слова «Контракт набув чинності!». На пергаменті зʼявився текст, магічне ж коло з нього перетворилось на дві червоні стрічки, котрі моментально обкрутились об наші запʼястя. 
Насправді, це все мене збентежило і налякало, бо тільки що я зрозумів існування вищої сили - Бога! Того, що може за бажанням вкорочувати віку таким як я. Ще й до цього, виходить, він зна кому скільки жити лишилося. То існує доля? І все вже вирішене за кожного? 
Ні, зараз не час, подумаю над цим потім. 
    ⁃    Цікаво, - сказав я, розглядаючи стрічку, що намертво приклеїлася до моєї шкіри. - а тепер розкажете, куди нам йти, і наскільки довго? 
    ⁃    Нам головне дійти до застави на виході з лісу, днів пʼять пішим кроком. Вже звідти легко винайняти перевізника, і за три - чотири дні будемо у Атуні. Нажаль Берн зараз не може йти самостійно, і зілля для лікування в нас скінчилося. Але… Але я все одно не можу його тут покинути! - Марж з люттю стиснув здоровенні кулацюри, було видно, що йому вкрай важко. 
    ⁃    Гей, ніхто тут не лишиться, я зобовʼязаний контрактом, тож виведу вас усіх! Скажи, як довго ти можеш бігти з малим на спині? 
    ⁃    Якщо бігти, то до вечора зможу до застави, а що? 
    ⁃    Тож, Берна понесу я. Лишається лише Хек. 
Ми оба одночасно подивилися на старого. 
    ⁃    У мене є два сувої закляття легкої ходи, але цього замало…
Гадки не мав, про що він, але сподівався, що це допоможе йому хоча б від Маржа не відставати. 
    ⁃    Отже, першим біжу я з Берном на спині, Хек за мною, замикає Марж, котрий понесе Туно. Швидкість я буду набирати повільно, доки не відчую ваш максимальний темп, після чого швидкість стане сталою. Якщо я зверну з дороги - без слів біжіть за мною, я буду оминати монстрів коли відчую, що вони сильніші за мене. Усім все зрозуміло? 
Усі закивали. 
    ⁃    Зачекай трішки, - сказав Хек, - я заберу тіла загиблих, я маю повернути їх сімʼям. 
Він одягнув перстень з чорним каменем і направив його на тіла. Вони враз втяглися в нього. За мить туші монстрів теж зникли. 
    ⁃    Я продам їх для тебе гільдії ремісників, у будь якому разі це твоя здобич. А, це сховище у виді персню, - сказав він побачивши мій здивований погляд - рідка штука. 
Я протягнув йому ядра монстрів
    ⁃    А можеш і ядра для мене зберегти? Бо мій одяг не має жодного карману! - засміявся я. 
    ⁃    Тримай, - у відповідь Хек протягнув мені невелику шкіряну торбинку з паском. - це теж сховище, хоч і низького класу. 
    ⁃    Оу, дякую. - я швидко підперезався і висипав ядра в торбинку - Допоможіть мені привʼязати Берна на спину, бо я не зможу тримати його, у разі якщо він втратить свідомість в дорозі. 
Я присів навпочіпки, Марж з Хеком поклали напівсвідомого Берна мені на спину, після чого швидко пропустили паски йому попід сідниці та пахви і накинули їх мені на плечі. Я привстав та злегка поцибав на носочках, розподіляючи вагу більш рівномірну. Берн злегка застогнав. 
    ⁃    Тихше, тихше, обіцяю, що здохнуть тут я тобі не дам. Ну що, готові? То рушаймо! 
Хек витяг сувій, щось пробубонів і розірвав, після чого навколо його чобіт повітря затремтіло маревом. Я трішки нахилився уперед і почав бігти, поступово набираючи швидкість. У цей же час я прислухався до дихання та серцебиття Хека і Маржа, що бігли позаду. Коли я відчув, що вони ось-ось наблизяться до свого максимуму, я трішки сповільнив темп і зафіксував його. Наша швидкість була досить високою, кущі та дерева обабіч нас пролітали, так що геть було чого розгледіти. Я у якості експерименту вирішив спробувати розповсюдити жагу крові у секторі попереду себе, так, щоб не зачіпати моїх супутників позаду. Вийшло це напрочуд легко, я відчував як слабі монстри у десятках метрів попереду моментально розбігаються у різні боки. Тоді вже анітрохи не турбуючись я вивільнив усю жагу крові що міг, додавши їй потужності ще й аурою. Вийшло просто фантастично, я відчував як монстри першого та другого класу тікали за сотні метрів від нас!
Сонце вже наближалося до зеніту, коли Хек почав уповільнюватись. Я злегка повернув голову і краєм ока побачив як він знов дістає сувій та рве, після чого його швидкість вирівнялась і ми продовжили свою гонитву з простором та часом. Берн на моїй спині зовсім обмʼяк, тож якщо не втратив свідомість, то точно заснув. Марж тримався красенем, і я розумів, що аби не Хек, то ми бігли б ще швидше. Дідько! Я був впевнений, що чим довше ми біжимо, тим більше у нас шансів потрапити у халепу. Аби я був один, то мав би усі шанси перемогти монстра третього класу чи втекти від четвертого класу. Але з цією компанією… Без варіантів. І покинути їх теж я не міг. 
Аж раптом як блискавка - дотик! Чужа жага крові, можливо, не менша за мою, торкнулася і вмить щезла. Де? Попереду? Зліва чи справа? Ні…. Ще раз! Згори! От халепа, тут марно буде пірнати в хащі, тут можливо… можливо лише одне. Чи спрацює? Я зосередився і як міг зібрав усю свою жагу крові у тонкий промінь і як палицею махнув ним у сторону монстра. Майже фізично відчув опір, що потроху почав прогинатися, аж доки не тріснув, після чого звір жахливо заревів і завис на місті, вимахуючи велетенськими крилами. 
    ⁃    Це Кмаро! - крикнув Марж - монстр третього класу! 
    ⁃    Святі їжачки, він небезпечний? - я мав лиш сподівання, що добре пригостив тварюку, і вона не буде нас переслідувати. 
    ⁃    Дуже! Така мене за мить розірве!
    ⁃    Ну то ходу, ходу, ходу! Досить повзти мов вагітні равлики на сонці!
Я знову пришвидшився до максимуму, що міг видавати Хек і тримав такий темп доки не відчув, що монстр відстав, і здавалось, що вже не збирався нас переслідувати. 
    ⁃    Викуси, істота підла! - щосили закричав я - Ахахаха! 
Схоже, мій добрий настрій передався іншим, бо я чув як вони теж тихо почали сміятись. 
Сонце вже хилилося до обрію, коли дія легкої ходи Хека почала слабшати і ми зупинились. 
    ⁃    Скільки ще до застави? - запитав я. 
    ⁃    Пару годин якщо бігти, або ж ніч, якщо йти пішки. 
Марж теж почав здавати, це вже було помітно. Ну що ж, тут лишався лише один варіант. Я підхопив Хека на руки і рявкнув:
    ⁃    Біжимо!
Хек почав пручатись і голосно протестувати проти цього, Марж позаду реготав наче кінь. 
    ⁃    Гей, старче, - кажу я - заспокойся, бо зараз ребра тобі поламаю. Ти забув, що за умовами контракту я маю докласти усіх своїх зусиль, щоб доправити твою стару зморшкувату дупу до Атуну, але там не сказано, що вона обовʼязково має бути цілою і неушкодженою? 
Не знаю, чи погроза подіяла, чи то старий зрозумів усю безвихідь ситуації, але пручатись та лаятись він перестав. І на тому добре. Швидкість наша впала, бо бігти, коли на спині привʼязаний напівмрець а на руках висить дідок, було зовсім незручно. Та все ж краще, аніж нічого. 
Почало темніти і рослинність навкруги знов засвітилась різними барвами, лише дорога попереду лишалась майже чорною. 
Ліс скінчився неочікувано, його наче відрубали одною рівною лінією, ми просто вибігли в суцільну чорноту, де за кількасот метрів попереду горіло скупчення вогників. 
    ⁃    Застава! - прохрипів Марж.