Andrii Noshchenko - Енциклопедія , Andrii Noshchenko

Глава двадцять друга.

Глава двадцять друга. Ключник. 

Вальм отямився, погойдуючись у повітрі. Було якось затхло, тихо і навіть спекотно. Шарудіння маленьких лапок десь унизу остаточно прочистило свідомість. Бігти! Він має бігти нагору до переходу! Алхімік, ще навіть очі не розплющивши смикнувся, але і пальцем поворушити не зміг. Повіки, склеєні чимось засохлим, не давали ясно побачити, що відбувається навкруги. 
За кілька хвилин він все ж зрозумів, що навіть через склеєні вії бачить лише темряву навкруги. Алхімік спробував вивільнити жагу крові, але та впиралася у щось пружне і настільки міцне, що годі було навіть спробувати його розрізати, аби звільнити себе. Згодом, Вальм затих, усвідомивши марність своїх потуг, та лишився безпомічно гойдатися у повітрі. Дихати може — і то вже добре. 
Та, ймовірно, його копирсання привернуло чиюсь увагу. Цох-цох-цох-цох, пролунало десь за його спиною. Істота, що наближалася, лякала і гнітила. Ні, вона точно не робила то навмисне, але сама її присутність десь поруч змушувала сутність Вальма бажати смерті, аби лише не бачити. Чорт забирай, навіть Богиня Війни Айша у гніві не викликала у нього такого бажання. Навколо стало світліше, і вже можна було роздивитися сірий, зачовганий майже до блиску камінь печери навкруги. 
 — Оклигав, нарешті, неміч? — почув Вальм жіночий голос зовсім поруч. — І що ти, в біса, з такою силою робиш унизу мого підземелля, ключник? 
Мого підземелля?! Ключник?! Та що, чорт забирай, вона верзе?
 — Вибачте, я тут випадково опинився…
Голос Вальма був спотворений сухістю у роті, слова вийшли нерозбірливо. Жіночий голос зітхнув і в лице алхіміка вдарив тугий струмінь холодної води, що швидко змила липкий засохлий бруд з повік. Алхімік жадно ковтав воду, відчувши нарешті, наскільки був спраглим. 
 — Досить з тебе, а тепер розказуй… — нагадав за себе голос, коли потік води скінчився. 
Вальм, нарешті, зміг вільно розплющити очі. У кільок метрах перед ним, у мізерному освітленні якихось літаючих світлячків, він побачив молоду оголену жінку з чорним волоссям. Ну як жінку… Вище пояса вона і справді була людською жінкою, її можна було б навіть вважати вродливою, аби не тонка щілина замість звичних людям губ. А от унизу… Унизу був павук. Чи павучиха, хто їх там розбере. Великий чорний павук, чорт забирай!
Вираз обличчя алхіміка, звиклого до усіляких монстрів, зовсім не змінився. Він лише намагався згадати, чи чув хочаб раз за існування на континенті звіролюдів комах. Здається що ні, не було такого. Ну, все буває вперше. 
 — Як я вже сказав, я тут випадково. Один виродок скинув мене у розлом з пʼятого рівня. 
 — А що ти робив на пʼятому рівні? Ти не воїн і не маг, та й взагалі на авантюриста не схожий…
 — Ви праві, я алхімік і досліджую монстрів… Вибачте, що не назвався одразу, мене Вальмом звати, а як до вас звертатися, шановна? 
Головне, лишатися ввічливим і спокійним. Навіть якщо істота перед ним монстр, у чому алхімік сумнівався, то цей монстр володів інтелектом. А таке вже потребувало як мінімум вивчення. 
 — Можеш називати мене Арахна. 
 — Шановна Арахна, ви казали, що це підземелля ваше…
 — Тут я задаю питання, нікчема! — гримнула вона. 
Туга хвиля сили розлетілася навкруги, струснувши камʼяні стіни печери. Вальм закашлявся від болю у грудях. 
 — Так-так, звичайно, кажіть, що ви хочете знати, я усе розповім. 
Дідько! Та вона така ж неврівноважена, як і Айша! Треба бути не лише ввічливим із нею, а ще й обережним. 
 — То кажеш, прийшов до підземелля, аби вивчити монстрів… Нащо воно тобі? 
 — Я працюю над повною енциклопедією потвор цього континенту, аби знайти найлегший спосіб знищити їх усіх! 
Він не міг брехати істоті з таким рівнем сили. Такі, як вона, легко б відчули навіть маленьку частку брехні. Невиразна щілина на обличчі Арахни розтягнулася у боки, що могло означати посмішку. Вальм помітив у її роті тонкі, як голки, зуби. Багато, дуже багато тонких, як голки, зубів. 
 — Ха-ха-ха-ха! — розсміялася вона несподівано, — Ти, ключник, і хочеш знищити усіх монстрів континенту? Ха-ха-ха-ха! Та це найкращий жарт, що я чула за останню сотню років! То ти і справді тут не для того, щоб забрати моє підземелля? 
Вальм був спантеличений. Можливо, та розгубленість відбилася на виразу його обличчя. 
 — Шановна Арахна, можу запевнити, що я в жодному разі не зазіхаю на це підземелля, і що я ніякий не ключник, що б воно не означало. Я простий алхімік. 
 — Гаразд, вірю… — вона махнула одною із своїх косоподібних ніг, — Ходімо, здається, мені доведеться тобі дещо за тебе пояснити. Ех, молодість - дурість…
Лише тепер Вальм зміг роздивитися, що висить у чомусь схожому на кокон з тонкої білої павутини. Після помаху лапою Арахни, той почав розплітатися, опадаючи на землю кільцями тонкої білої ниті. Звільнений алхімік незграбно приземлився на ноги. Він підняв край нитки щоб роздивитися покраще. Дуже цікава і дуже непроста річ… До того ж надміцна…
 — Можна? — запитав він у жінки. 
 — Та бери, мені не жаль. І ходімо вже звідси. 
Вальм прибрав павутину до сховища і побіг за Арахною, намагаючись не наступити на маленьких павучків, котрі тисячами шмигали попід ногами. Жінка вийшла з печери, де вони знаходились, і повела його униз із гори, до краю  жовто-червоного лісу, в тіні якого знаходився невеликий деревʼяний будинок чи, навіть, бунгало з великою, критою деревʼяним дахом, терасою.  Це було настільки дивно, що Вальм мимоволі зупинився, вагаючись, перед ґанком. 
 — Що? — Арахна повернулася до нього лицем, — Вибач, я сама його збудувала як змогла. Проходь та сідай. Чай будеш? Не справжній, звичайно, а з місцевої травички… Та не переживай, він цілком безпечний для людини. 
 — Та я не за те… — розгублено сказав алхімік, підіймаючись деревʼяними сходами і сідаючи у запропоноване йому плетене крісло. 
Крісло, дідько! Нащо їй, з її статурою, крісло?! Коли алхімік сів у те крісло поруч із невисоким столиком, Арахна підтягнула поближче до себе масивну деревʼяну лавку, просунула її між своїх ніг і поклала на неї своє павуче тіло. На столику швидко зʼявився камʼяний чайник, з якого йшов пар, та дві камʼяні чашки. 
 — Вибач, що так з тобою повелася, та я й справді вирішила, що ти прийшов забрати моє підземелля. — сказала вона, спритно наливаючи чай. — Чомусь навіть не подумала, що ти занадто слабкий для цього. Відчула ауру ключника от і… психонула. 
 — Шановна Арахна, — Вальм принюхався до приємного запаху з чашки. — Ви вже кілька разів назвали мене… ключником. Та я й гадки не маю, що воно таке. Я в жодному разі не натякаю, що ви помиляєтесь, та чи не могли б ви пояснити мені вашу точку зору щодо мене? 
 — Я точно не помиляюсь, будь певен. Ключник є ключ.  Ключник це той, хто відчинить підземелля для прориву монстрів у потрібний для того час. 
На цих словах Вальм ледь не похлинувся чаєм. 
 — Ключник, це не монстр, адже має видатний, за стандартами людей інтелект, але вже й не людина чи звіролюд за своїм зовнішнім виглядом. Ключник — це я. Ключник — це ти. Просто поглянь на себе у дзеркало,  Вальм. Так, ти лише недавно розпочав свою трансформацію, та вже не зможеш це зупинити. На мою ж думку ключник є ідеальним монстром з власним розумом та волею…
Алхімік очікував почути будь що, але не таку маячню. Хоча, про про фізичні зміни його зовнішності неможливо було сперечатися. Вони були досить помітними. 
 — От тому я так і сміялася, з того що ти хочеш знищити монстрів. Хоча, насправді, зрілі ключники легко можуть то зробити, та нащо воно їм? 
Арахна сьорбнула чай, не відвертаючи погляд від Вальма. 
 — Але ж, — алхімік розгубився, — монстри вбивають людей…
 — А то люди самі себе не вбивають… Ти ж чув мабуть, яка кровопролитна війна відбулася кілька десятиліть тому між королівством та імперією. Саме через рік після того, як прорив цього підземелля не стався. Ні на які думки не наводить? 
 — Зачекайте, ви хочете сказати, що…
 — Бінго! Монстри, це з одного боку засіб для регуляції людської популяції цього контенту, а з іншого вони смітник, куди скидається людська ненависть. Котра, в свою чергу, дає змогу монстрам розвиватися до високих рівнів сили. От такий собі кругообіг виходить. 
 — Що?! Монстри розвиваються лише завдяки людям?! 
 — А ти як думав? Аби люди не ненавиділи, жоден монстр не розвився б вище першого класу. Такий закон цього світу. Ніколи не замислювався, чому по завершенню прориву монстри слабшають настільки, що навіть потвор сьомого класу прості Бойові Майстри вбивають? Але, окрім цього, є ще одна таємниця проривів підземель. Хочеш знати? 
Вальм не хотів. Він за сьогодні вже стільки усього почув, що йому потрібен був час, аби то обдумати. Та Арахну, котра кілька десятиліть не мала співрозмовників, було вже не зупинити. 
 — Знаєш, як народжуються ключники? Давай вгадаю: твоє рідне місто було знищене монстрами під час прориву, ага ж? І лише один ти вижив, вірно я кажу? 
Вальм скочив на ноги, та могутня аура Арахни притисла його, змусивши сісти назад. 
 — Та сядь ти, я маю таку ж саму історію. Це Закон підземелля. Він обирає обдаровану дитину на території, яка буде знищена проривом, і робить її своїм пасинком. Або пасербицею, як у моєму випадку. Доречі, забираючи їх назад до підземелля у дорослому віці, Закон таким чином позбавляє людство видатних людей, гальмуючи таким чином розвиток цього самого людства. Іронічно, чи не так? Я це називаю війною Законів. Гадаю, не помилюся, якщо скажу, що ти ще й пасинок Закону алхімії. Вгадала ж? А я була пасербицею Закону цілительства. 
 — Ваша правда, щодо мене ви усе кажете вірно…
Алхімік був пригнічений. Його тільки що розтяли, як він то із монстрами робив. 
 — Ви і справді були пасербицею Закону цілительства? 
 — Чому ж була, я і зараз є. Одне одному не стає на заваді. 
На цих словах Арахна розкинула руки у сторони і подивилася угору. З її грудей вирвався величезний напівпрозорий білий дракон що змив у небеса підземелля, струснувши своїм риком навіть бузкову печать у небі. Зробивши пару великих кіл, дракон впав униз на Арахну і розчинився у ній. Вальм був вражений, він до останнього не вірив. Пасинки Законів були не тим, що зустрічалося на кожному кроці. Один чи два на покоління для кожного із Законів. Тож, одночасно не більше двадцяти шести на континенті. І він уперше в житті зустрів іншого пасинка. Вірніше, пасербицю. Та якщо вірити її словам, то деяка їх кількість цілком може знаходитись у підземеллях континенту. Як вона сама. 
 — Кажуть, що пасинки Закону цілительства можуть навіть мертвих оживляти. І їм навіть найменшої кісточки для цього достатньо, це правда? 
 — Тут люди не брешуть, хоча це дуже важко. 
 — Шановна Арахна, а можете оживити ту магиню, котру випадково вбили, намагаючись мене зупинити? 
 — Та що ти верзеш, кого я вбила? Ти її здохлу вже кілька годин на собі тягнув! Так що ні! Я то можу… але не хочу! Воно мені не потрібно!
Він тягнув на собі труп Кайри кілька годин і не відчув цього?! Хоча, у його тодішньому стані таке було можливо. Брехати Арахні сенсу не було, з її то рівнем сили. Вальм зітхнув. Аби він то вчасно помітив, то вже б покинув цей рівень. Можливо. Він зиркнув на Арахну. Ні, від такої не втечеш. Так що сидіти йому було на цьому плетеному кріслі у будь-якому випадку. 
 — Шановна Арахна, я маю одне питання.
 — Кажи. 
 — Я… як би то мовити, полонений, чи можу йти? 
 — Ммммм… і не те, щоб полонений, але й відпускати тебе зараз не хочу. 
 — Тобто? 
Вона поставила чашку на стіл і ділила у неї із чайника. 
 — Ми навіть чай не допили, а ти вже втекти хочеш? Та де твої бісові манери?! 
Логічно. Вальм злегка кивнув. 
 — Тоді я б з радістю вислухав історію, як ви тут взагалі опинилися, шановна Арахна. 
 — Та як… Власними ногами прийшла, як і усі ключники то роблять. Ох, ти ще незрілий, тому не розумієш. З часом, коли твоя трансформація стане більш глибокою, то інтерес до підземель стане, скажімо так, нездоланним. Це звучить ірраціонально, але я не знаю, як то описати. Якщо ж повернутися до моєї історії, то я була цілителем у команді авантюристів А рангу і часто бувала у підземеллях. Але із якоїсь миті почала відчувати нездоланну тягу до них. До того ж і на поверхні усе було не так просто. Був один Божок Війни, наче схиблений на мені, віриш — той кобель проходу не давав, кожну мою дію контролювати хотів. Ну, врешті-решт, я і втекла від нього, сюди… Ага. Та у момент прориву підземелля і тут мене знайшов… Припхався такий, наче нічого не сталося, почав вмовляти, щоб зупинила це та повернулася разом із ним нагору… Йолоп, одним словом. А коли почув відмову, спробував силою мене зупинити. Це яким же треба бути ідіотом, щоб застосовувати силу проти ключника на піку його можливостей? Ну, і підірвав власний центр аури, зрозумівши, що нічого йому не світить…
Арахна продовжувала розповідати, а Вальм тим часом думав, чи існують у світі такі співпадіння. Схоже на клятий сценарій. Пасинок закону, Бог Війни, що проводу не дає, трансформації у ключника… Він крок за кроком зараз повторював шлях Арахни. 
 — І ось тепер сиджу я та й чекаю, коли Тіктак відновиться і знову настане час прориву. — завершила вона свою розповідь. 
 — А що стається із ключниками після прориву їх підземелля? 
 — Не знаю. Але не думаю, що щось погане. У мене немає такого відчуття. 
 — Шановна Арахна, вам не здається це все виконанням якоїсь іншої волі, а не власним бажанням? 
  — То й що? Усі на континенті виконують їх волю, чотирнадцяти Законів світу. 
 — Тринадцяти ж…
Арахна вхопила його за кисть і піднесла кігтисті пальці, вкриті перламутровою лускою йому до очей. 
 — Кажу тобі, чотирнадцяти! Підземелля теж мають свій Закон! І здається мені, він сильніший буде за кожен інший, окремо узятий. 
Це було можливо, тож Вальм не сперечався. 
 — Або ж, вони співпрацюють. Усі тринадцять із Законом підземелля! Самі подумайте, чи можна одночасно бути пасинком двох законів?! 
Вони замовкли, думаючи за це. Арахна ще налила чаю Вальму. 
 — Біс із ними, Законами, ти краще розкажи, яким чином хотів знищити монстрів, будучи простою людиною. Бо мене цікавість зсередини скоро зжере. 
Вальм зітхнув. 
 — Ну, я вивчав монстрів, аби знайти дієву отруту…
 — Знаєшся на отрутах? Цікаво. Я теж на них розуміюся. А яку найсильнішу ти синтезував? Можеш показати? 
Прохання було дивним, але, навіть, приємним. 
 — Є у мене тут одна. Її спочатку розробляв мій учитель, а потім я продовжив його роботу. І, як на мене, вона ідеальна! 
Вальм витягнув пробірку із прозорою рідиною і дав її Арахні. Та різко витягнула корок, від чого алхімік нервово сіпнувся. 
 — Прозора… без запаху… тільки не кажи, що ще й смаку не має…
Вона без роздумів хильнула рідину із пробірки, випивши її усю. 
 — Шановна Арахна! Це небезпечно! 
 — Та заспокойся ти, вона усе одно аж ніяк на мене не вплине…
Вона різко замовкла, впустивши пробірку на підлогу. Її вісім ніг зашкребли по підлозі а руки вхопилися за край столу. 
 — Ти… — прохрипіла вона, пустивши піну з рота. — Ти мене отруїв!
Верхня частина тіла Арахни впала на стіл, завмерши. 
 — Ша… шановна Арахна!
Переляканий Вальм скочив на ноги. Як він не подумав, що вона ж не повністю монстр?! І нащо він узагалі дав ту кляту пробірку?! Вирішив тут повихвалятися… Чорт забирай, у нього була ще купа питань до неї. Та й не заслуговувала вона такої смерті…
 — Хі-хі-хі-хі! Повірив? 
Почув він голос з боку нерухомого тіла павучихи. 
 — Шановна? 
Арахна різко піднялася, розтягнувши безгубого рота у широкій посмішці. 
 — Повірив же у мою смерть, зізнайся! 
 — Ви так природно це зробили, що звичайно ж повірив, не лякайте мене так більше! 
Арахна поправила довге чорне волосся. 
 — А отрута у тебе дійсно непогана, язика так приємно пощіпувало… Є ще?!
 — Та є трохи, але я б не радив… Все ж нейротоксини…
 — Та досить тобі, я ж не за так прошу… Взамін, я дам тобі отруту, здатну вбивати монстрів! То як, гарна умова? 
Отрута, здатна вбивати монстрів! Вона і справді існувала! Навряд чи Арахна брехала йому. Вальм гарячково витягнув зі сховища кілька трьох літрових колб і пару пробірок та поставив на стіл. 
 — Це усе, що є, шановна Арахна! Ваша умова надзвичайно приваблива! 
Павучиха з задоволенням згребла усе то поближче до себе. 
 — І нащо ти його стільки створив? Хотів якусь країну знищити? 
Вальм зніяковів з такого питання. 
 — Та про всяк випадок…
 — Ой, не сприймай серйозно, мені ж краще! — вона знов вишкірила свої зуби у посмішці. — Так от, розкажу, чому ти не зміг синтезувати отруту проти монстрів. Уся справа в лейкоцитах. 
 — Вибачте?
 — У лейкоцитах діло, кажу тобі. Лише лейкоцитами монстра вищого рівня можна вбити монстра нижчого рівня. Інших способів не існує. Взагалі. Ти ж не експериментував із кровʼю монстрів, чи не так? 
 — Я… я навіть ніколи не думав про це…
 — Отож бо й воно. Така проста річ нікому у голову не прийде. Сам подумай, лейкоцити монстрів, створені на основі мани, миттєво нейтралізують будь-які сполуки небезпечні для монстра. А як ці лейкоцити сприймуть тіло іншого монстра, га? Вірно. Як небезпеку. І миттєво вбʼють, якщо монстр буде слабший рівнем. Чи тимчасово паралізують, якщо рівень буде однаковим. 
 — Це просто неймовірно!
 — Ага. 
Арахна узяла чашку, з якої Вальм пив і вилила із неї залишки чаю. Прискіпливо зазирнула всередину і дунула, аби прибрати останні краплі зі стінок. Потім піднесла її до рота, поставила кілька своїх зубів на край і злегка натиснула. На дно чашки потекла рідина, своїм видом більше схожа на ртуть. 
 — Як і обіцяла. Ця отрута на основі моїх лейкоцитів, а так як я найсильніша представниця монстрів, то… Ну ти сам розумієш. 
 — Дякую, шановна Архана! 
Вальм обережно узяв чашку з її рук. 
 — Я обов’язково вивчу, я обовʼязково синтезую… — бубонів він собі під носа, не відриваючи погляд від метало подібної рідини. 
Арахна вишкірилась, спостерігаючи за Вальмом. 
 — Ні, так діло не піде… — сказала вона. 
Павучиха миттю опинилася поруч з алхіміком, вирвала чашку з його рук і, вхопивши за лице, вилила отруту йому у рота. 
 — Ковтай вже, неміч! — гаркнула вона на нього, коли отрута вже й так текла по його горлянці. — Отак, молодчина… Сподіваюсь, у тебе немає язви… Отрута і на людей впливає…
Вона відпустила його лице, від чого Вальм впав на підлогу і закашлявся. 
 — Шановна Арахна! Що ви… Чому ви це зробили, ми ж домовлялися!
 — Мммм… дай подумати… — павучиха приклала вказівний палець до свого підборіддя. — Ми ж наче домовлялися, що я дам тобі отруту проти монстрів, так? 
 — Вірно, але…
 — Ну так я тобі її і дала, що не так? 
 — Скажена су…
 — Що?
 — Спасибі, шановна… Та я не розумію, чому ви так зі мною…
Вальм марно намагався підвестися, його хитало, у голові паморочилось а всередині тіла мов розлилося море вогняної лави. 
 — Ой, та не переймайся ти так… Можна сказати, що я тобі послугу зробила, пришвидшивши твою трансформацію. Подякував би…
 — Дякую! Чорт забирай, це…
Він не зміг договорити. Десятки яскраво-червоних стрічок жаги крові вирвалися із його тіла, знищуючи усе на своєму шляху. 
 — Ого! — вигукнула Арахна, миттєво відстрибнувши назад і прикривши обличчя рукою. — А малий то з сюрпризом! 
Вальм горизонтально висів у кількох метрах над землею, розчепіривши язики жаги крові у всі боки. Первинно яскраво червоні, з тонкою сірою каймою на краях, вони зараз зазнавали суттєвих змін. Кайма стала ширшою і змінила колір на темно графітовий. Від неї до центру стрічки пішли тонкі графітові риски, згодом перетворившись на дивний візерунок. Вальм спав. Час для нього застиг. Арахна подивилася на розтрощений будинок. 
 — Здається, я вибрала не те місце. Вдалої трансформації тобі, ключник. 
Алхімік бачив дивний сон. У темному просторі, серед зірок, висіло велетенське камʼяне кільце. Воно було там вже мільйони років, і висіло б там, мертвим і одиноким, ще довше, якби у його центрі раптом не зʼявилася маленька людина. Ні, не людина. Бог. Він, наче, хотів йти далі, та камʼяне кільце тримало його. Десятки невидимих нитей простяглися мов діаметри кільця, перехрещуючись у тому місці, де стояв Бог. І він закричав. Перетворивши тим криком своє тіло на зірку. 
Невідомо як, але Вальм зрозумів, що бачить мить створення світу, у якому він родився і виріс. Світ Кільця, інакше — Цвинтар Богів. Перед його внутрішнім зором протікала уся історія, від того моменту, як молоді Боги запалили свої іскри, аби втримати того, котрий горів зіркою у центрі. Він бачив, як із попелу тої зірки зародилося життя. 
Він дивився, як молоді боги перетворили свої іскри на зірки поменше, і котрі дали змогу існувати життю на зовнішньому боці кільця, де був розташований його рідний континент, один з багатьох. А ще, він побачив, що таке ті Закони, котрі керують його континентом. І, відверто кажучи, навіть у цьому своєму сні Вальм їх зненавидів. 
Закони. Правила одного з молодих Богів, котрий помер мільйони років тому, підірвавши свою іскру. Вони, старі та давно мертві, впали у момент вибуху на території камʼяного кільця, що стануть потім цим континентом. І змінили цю землю, підпорядкувавши плин життя усіх живих істот, що згодом зʼявляться на ній, собі. Мертвим та бездушним. Навічно. 
Вальм розплющив очі і застогнав. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍