Andrii Noshchenko - Енциклопедія , Andrii Noshchenko

Глава двадцять третя. Спаливши минуле. 

Йому боліло. Іноді та біль штрикала голками так зненацька, що сил навіть лаяти її не було. Алхімік покрутив головою, намагаючись зрозуміти як він узагалі висить у повітрі. І перше, що побачив, то зруйновану язиками жаги крові терасу та дірявий дах основного будинку. 
Вальм трохи ошкірився. За те, що підступно отруїла його, того навіть замало! Він спробував керувати оновленими червоно-графітовими стрічками. Повільно, та вони все ж почали обгортатися навколо його тіла, але тепер ще й переплітаючись поміж собою. «Як у кошик заплітають…» — майнула думка. 
 — Згодиться для початку. — почувся голос Арахни десь позаду. 
Дідько, був так сконцентрований на своїй броні, що навіть не почув оте «цох-цох-цох», що завжди її супроводжувало. 
 — Шановна Арахна…
 — Що ж, малий, покажи мені, на що ти здатний зараз! 
Вона підняла дві ноги-коси попереду себе, схрестивши їх. 
 — Відверто кажучи, ні на що я не здатен… — спробував був він змінити тему. 
 — Та годі тобі, сил у тебе і справді як у курчати, та отруту маєш вже не гіршу за мою! Тож атакуй! 
 — Ну, раз так… — в руках Вальма виросли два червоні клинки з графітовими ріжучими кромками, — То захищайтесь! 
Він кинувся уперед, але Арахна легко відвела його леза убік своєю ногою і дала ляпаса, від якого алхімік шкереберть полетів. 
 — Що ти робиш, йолоп? Який ближній бій, дурний чи що? Ти маєш змогу атакувати за десятки метрів та все одно лізеш уперед. І хто тебе такій дурні навчив? 
Алхімік горілиць лежав на землі, очікуючи, коли в очах скінчиться круговерть. Ще подумав, що бити вченого по голові то взагалі моветон, та вголос того не сказав. 
 — Я ж попереджав, що маю сил мов той слимак, а ви мені не вірили. Тож маємо закономірний результат, підтверджений дослідним шляхом. 
 — А ти спробуй мене своїми стрічками здалеку атакувати…
Вальм не мав бажання то робити, але й відмовитись не міг. Він мовчки встав і вивільнив одну стрічку із своєї броні. Не розуміючи, що власник від неї хоче, та ганчіркою впала йому під ноги. Що ж… доведеться, як і раніше, спробувати керувати нею за допомогою духовної сили. 
 — Отруту проводь обережно, не використовуй зайвого, навіть краплі достатньо… Краплі, дурень ти безмозклий! Не розбризкуй її на моєму подвірʼї! — кричала Арахна за пів години, відбиваючись вже від двох червоно-графітових стрічок одночасно. — Гаразд, досить. Основи ти зрозумів, далі сам допетраєш. 
 — Дякую за урок, шановна Арахна. 
 — Та пусте. Я тобі подарувала чи не наймогутнішу зброю на цьому континенті, то ж не могла відпустити не впевнившись, що ти хочаб сам себе нею не вбʼєш …
Вона витягнула пробірку з прозорою рідиною та зробила маленький ковток, смакуючи. Чорт забирай, та в неї вже звичка… Алхімік зітхнув. Ніколи б не подумав, що найкращу із синтезованих ним отруту будуть вживати мов простий тонік. 
 — Шановна Арахна, шляхом від болота до гір, я бачив немало цінних інгредієнтів, чи не дозволите ви мені їх трохи зібрати? 
 — Хитрий який… Думаєш, я не знаю, що ти вже втекти хочеш? 
Взагалі, Вальм таких думок не мав, і тому ці слова неабияк його здивували. 
 — Давай так, — запропонувала Арахна — я допоможу тобі зі збором, мої павучки легко із цим впораються… Та за місяць вони весь рівень обчистять, і все тобі принесуть. Але, за це ти синтезуєш мені ще сто літрів своєї отрути, годиться? 
Чорт забирай, та Вальм погодився б на таке за два чи три інгредієнти девʼятого класу, а тут збір з цілого рівня пропонують! Він на мить задумався, як би культурно так сказати, що то забагато для нього, але Арахна знов невірно зрозуміла його вагання. 
 — Гаразд, гаразд, ще добавлю монстрів для твоїх дослідів, коли підеш нагору! То як, по рукам?!
Алхіміку було соромно. Дійсно соромно, уперше за багато років, але… відмовитися від такої пропозиції…
 — Домовились, шановна Арахна! 
Варто їм було потиснути руки, як павучиха одним ковтком прикінчила недавно відкорковану пробірку. Здається, економити вона не збиралася. 
І Вальм почав творити. Займатися алхімією тут, на чотирнадцятому рівні підземелля, було значно легше аніж на поверхні. Складні формули у його свідомості самі собою перетворювали інгредієнти, зібрані павуками, на висококласні пігулки без жодного опору з боку Закону алхімії і гніву реальності, який він зустрів у Цитаделі, коли створював пігулку девʼятого класу. 
Одну за одною він складав їх до свого сховища, але інгредієнтів було так багато, що усе опрацювати алхімік фізично не міг. Місяць. Він мав лише місяць, і тому працював без зупинки. Більше такої можливості може не статися за усе його подальше життя, а на поверхні так легко творити він точно не зможе. 
Лишитися ж тут на довше… Він би з радістю, та  Арахна пояснила, що два ключника одночасно  у підземеллі то вже погано як для монстрів, так і для її цілковитого контролю над ними. А створювати їй зайвих проблем Вальм не хотів, вона і без того була занадто щедрою із ним. Та й навряд чи Арахна йому дозволила б. Тому він поспішав, обмежуючи себе у відпочинку, аби вивільнити ще хочаб трохи часу. 
 — Сто сімдесят пʼять літрів, шановна Арахна. Це в знак подяки. — сказав він їй, коли настав вже час іти. — А також рецепт. 
Алхімік поклав аркуш паперу на велику бутиль із отрутою. Можливо, вона й сама колись навчиться… Якщо докладе достатньо зусиль. Часу тут у неї вдосталь для того. Тіктак ще кілька десятиліть буде відновлюватись і невідомо скільки ще чекати потім моменту прориву. 
 — Це… це дуже щедро з твого боку! — розчулена Арахна обійняла алхіміка, міцно притискаючи його до себе. — На виході з кожного другого  рівня тебе будуть чекати монстри, котрих я направляю до тебе для твоїх досліджень. 
 — Вам їх не жалко? 
 — Жалко? Ні, зовсім ні. Коли ти станеш справжнім ключником у своєму власному підземеллі, то відчуєш це у повному обсязі. Монстри, вони як… як волосся на твоїй голові. Тобі ж не жалко його стригти? Чи бороду голити? Та й усе одно вони відродяться дуже швидко. Кілька днів, тиждень може…
 — А, он воно як. 
Вальм не хотів йти. Чи то, може, не хотів іти отак просто, нічого їй не сказавши. Ця напів людина - напів монстр була більш людяною, аніж більшість людей, яких він знав. Так, дещо норовиста і зі своїми метеликами у голові, але вона точно не була підступною чи егоїстичною. Або злою. Невже, він не хотів кидати її на самоті тут, увʼязнену на чотирнадцятому рівні підземелля? 
 — Усе, гаразд… Давай, рухай вже нозями… — Арахна розвернула його і легко штовхнула у спину. 
Вальм зробив кілька кроків уперед і обернувся. 
 — Шановна Арахна, може комусь щось передати нагорі? 
 — Та ні, я для них давно вже померла, тож нехай так усе й лишиться… І ще, малий, візьми ось, там, нагорі, тобі згодиться, гадаю. 
Вона кинула йому щось. Упіймавши, Вальм махнув рукою і широким кроком рушив у бік гір. Та з цікавістю поглянув на останній подарунок павучихи. Маска. Чорна, глянцева, на усе обличчя. Мала лише мигдалевидні прорізи для очей і дві червоні коми, мов сльози, з їх куточків. Маска? На біса вона йому?! 
Занепокоєний алхімік витягнув люстерко і подивився. Навколо його бурштинових очей та на високих худих вилицях було явно видно дрібну перламутрову луску. Ага ж… тепер зрозуміло навіщо. Не переймайся тим, на що вплинути не можеш… Вальм поклав маску до сховища. 
Вже нагорі, видряпавшись на широку терасу поруч із печерою переходу, алхімік повернувся і помахав рукою на прощання. Він не міг бачити Арахну з такої відстані, але був певен, що вона дивилася на нього у той час. 
Вихід на тринадцятий рівень зустрів його зграєю різноманітних монстрів сьомого класу. Вальм спочатку відсахнувся назад, та швидко зрозумів, що то Арахна їх сюди спрямувала. Потвори сиділи широким півколом недалеко від виходу і покірно чекали. Алхімік нерішуче та обережно наблизився, вдивляючись хоч на якусь реакцію з їх боку. Не було. Наче не помічали вони ані його, ані взагалі навколишнього. Вальм обережно штрикнув одного з них ножем у бік. 
 — Що ж, так навіть краще. — алхімік широко ошкірився. 
Монстри відчували біль. То було видно по рефлекторному скороченню мʼязів і прискореному серцебиттю. Вальм не був живодером, тому вбивав їх одного за одним своєю отрутою, швидко і безболісно. Зараз, вони були йому потрібні лише для створення атласів їх будови. Більше не треба шукати речовини, здатні їх вбивати — подарунок Арахни діяв безвідмовно. 
Це була важка робота. Можливо, навіть занадто важка для одної людини. Більшість потвор сьомого класу були величезні, тому відокремлювати органи, що часто важили більше самого Вальма, було непростою справою. Алхімік відрізав, відтягував убік, робив малюнок, перекидав на інший бік, знову робив малюнок… І так, здавалося, тривало нескінченно довго. 
Вальм закрив манускрипт з написом «Енциклопедія. Том сьомий.» аж через два місяці. Відчуття задоволення від завершеної роботи було як ніколи сильним. Цікаво, чи то вплинула трансформація у ключника на кількість дофаміну, чи то йому просто так здалося через занадто важкі два місяці? Втім, розмірковувати над цим Вальм не став, і рушив у бік гір. 
Живі монстри навколо зовсім на нього не реагували, ймовірно, через усе той же наказ Арахни. Можливо, саме через це алхімік настільки знахабнів, що безсовісно збирав усі інгредієнти на своєму шляху. Не лишати ж ці скарби так, просто гнити чи бути розчавленим лапами потвор. 
Вальм вибрав вірний шлях, йдучи у бік протилежний розлому, і за пʼять днів дістався зони гір, де швидко знайшов печеру переходу на дванадцятий рівень. На цей раз монстри його не чекали, з чого алхімік зробив висновок, що він зустріне потвор шостого класу на одинадцятому рівні. Проте, нахабство його лишалося з ним, тож він продовжив збирати усе, що знаходив його чутливий ніс. 
Цікаво, чи відчувала це Арахна? Вальм підозрював, що зрілі ключники, такі як вона, можуть спостерігати за усім підземеллям очима монстрів, котрі там живуть. Той дивний сон, чи історія, яку він побачив під час своєї трансформації, аж ніяк не давала на це відповіді. Хоча і відкрила йому очі на багато інших, важливих для цього континента, речей. 
І він відчував себе безпорадним перед тою долею, що прописали йому тринадцять плюс один Законів цього континенту. Зробили вони то давно, ще того дня, коли повністю знищили багатомільйонне місто, в котрому алхімік народився і жив. 
Він мусив стати ключником з того чортового дня, і, якщо вірити тому сну — зіскочити не вийде. Рано чи пізно якесь підземелля забере його… Чого Вальм не хотів би. 
Він не помилився щодо одинадцятого рівня — потвори сумирно сиділи півколом біля виходу, вже чекаючи на нього. Ну точно ж вона за ним слідкує… Переживає, що він не захоче піти? Алхімік створив у руках червоні, з графітовою кромкою, клинки. Час до роботи. 
Монстри шостого класу були дещо меншими у габаритах за попередніх, хоча й перебільшували їх у кількості. Чи то Вальм звик до важкої праці, чи то вже мав гарні навички у цій справі, але із шостим класом він покінчив на тиждень швидше. Тож ще один том у коричневій шкіряній обкладинці відправився до сховища. Лишилося два. 
Йдучи степом у бік гір, алхімік невпинно розмірковував над тим, чи може слабка людина не підкоритися Законам. Його гнітило те, що найсильніші люди континенту не могли вистояти навіть проти одного Закону, а що вже казати про їх спільну міць? Вальм знав кілька прикладів, коли Боги Війни вищої ступені помирали страшною смертю після вбивства якогось із пасинків Закону. 
Тож що зможе протиставити він? Звичайно, зараз алхімік мав змогу отримати силу, співставну Арахні, але це означатиме лише одне — піти дорогою, прописаною Законами. Стати вʼязнем підземелля і, згодом, причиною смерті мільйонів людей. І саме це було йому огидно. 
На десятому рівні Вальм трішки заплутав, невірно визначивши напрям, тож, опинившись поруч із розломом, вилаявся. Він марно вдивлявся спочатку у правий бік, потім у лівий, аби побачити міст — його не було. На жаль, алхімік не знав, як глибоко спустилися Бойові Предки, встановлюючи мости через розлом, тож не став ризикувати йдучи вздовж його краю, а розвернувся і пішов у протилежний бік. 
 — А могла б провідником якогось монстра надати… — пробурмотів він собі під носа. 
На девʼятому рівні на нього вже чекало близько сотні потвор пʼятого рівня. «Легше простого!» — вигукнув від подумки, створюючи у руках гострі леза. І був правий, адже деякі монстри цього класу були іноді співпідставні за своїм розміром із тими, яких він ще у Цитаделі досліджував. Не усі, звичайно, але й не їх мала частка. Червоні клинки ж різали плоть не гірше за масло. 
За півтора місяці Вальм поклав передостанній том «Енциклопедії» у сховище і пішов далі. Тими днями, коли працювали лише ноги, було найкращим час думати над тим, як вирватись із кігтів Законів, що він і робив. Та ідей, як таких, усе одно не мав. Найкраще, що мав на думці, то попередньо забравши ученицю з охоронцем зі столиці королівства, забитися у якусь діру. 
Вальм зітхнув на виході до восьмого рівня, по-перше, через свою безпорадність, а по-друге через те, що на виході на нього чекало більше сотні монстрів. За мить він дійшов висновку, що це може бути лише з одної причини — вище вже були люди, які користувалися переходами. Саме тому Арахна зібрала потвор тут. 
Тож, не гаючи часу, алхімік став до роботи. Не вистачало ще, аби хтось аж занадто сильний знайшов його тут. Іноді, на мить відриваючись, він робив невеликі ковтки зілля відновлення, озирався, і працював далі. Підтримуючи такий темп Вальм впорався за пʼять тижнів і рушив далі, нагору, не зупиняючись…
Та ідея, та мета, що не давала йому спокою останні вісімнадцять років… Согодні він її завершив. Три довгі роки наполегливої праці, неймовірних пригод та нещасть і… У сховищі лежало сім манускриптів, котрі являли собою найбільшу і найточнішу енциклопедію монстрів цього світу! Вальм знав, що він не оминув та не забув жодного з них, прискіпливо вивчивши та занотувавши їх будову, їх сильні та слабкі сторони…
І зараз він був щасливим. Почував себе таким, здійснивши нарешті свою мрію. Ні, навіть не так — Мрію, і саме з великої літери! 
Виходячи на сьомий рівень, Вальм уперше за десять місяців зіткнувся із людьми, котрі саме прямували униз. Солідна група, з десяток бійців піку Б рангу. Слабші за них і не спустилися б так глибоко…
 — Диви, він же один із восьмого рівня йде, та я зовсім не відчуваю у ньому сили…  — прошепотів молодий хлопець старшому авантюристу, вказуючи на Вальма, закутаного з голови до пʼят у свою червоно-графітову броню. 
 — Тихо ти! Якщо ти не відчуваєш, то він А ранговий, а то й вище! Такі де завгодно ходити можуть, що їм на якихось монстрів… 
«Аби ж то» — подумав алхімік. Хоча зараз, зважаючи на його отруту, було б не легко визначити, чи лишається він ще простою людиною. Що сміливо можна було стверджувати, то за якістю своїх отрут, свого вчителя, Токсичного Дракона, він вже лишив далеко позаду. Проте, Вальм зовсім цим не пишався. 
На сьомому рівні алхімік знов заплутав і був неприємно здивований, коли опинився поруч із розломом. Проте, міст був недалеко, тож Вальм не став повертатися, як минулого разу, а рушив через нього. Дивно, та тепер, дивлячись униз із мосту, алхімік не відчував нічого неприємного. Лише легкий смуток і печаль. 
Він не став затримуватись, чи відволікатися на ностальгічні спогади, рішуче крокуючи уперед. Забрати Цян з Гремом і зникнути… Забрати Цян з Гремом і зникнути… мов мантру повторював він собі. Але, перед тим він мав зробити ще дещо важливе. 
Сучий син Ладбор! Згадуючи цього виродка, кулаки стискалися мимоволі. Простити настільки підступний напад на себе Вальм точно не міг. Єдине, над чим він іноді думав, то зробити усе згідно законів королівства, чи так як він хоче сам. І другий варіант імпонував йому більше. 
Вальм хильнув добрячий ковток зілля відновлення, аби не робити відпочинок, котрого потребувало його тіло. По справжньому, йому б поспати хочаб десять годин зараз не завадило. Останній раз він мав повноцінний сон ще на восьмому рівні Тіктаку. Тут же доводилось лише уривками по десять чи двадцять хвилин. Він не боявся монстрів. Він боявся людей. 
Одної ночі, вже будучи на другому рівні, Вальм дрімав поруч з алхімічним казанком, в якому варилася скудна вечеря, коли його слух вловив дурнуватий сміх та вереск чималої групи людей недалеко від себе. І, судячи з того, що ці звуки наближалися, не важко було здогадатися, що його вже помітили і цілеспрямовано йдуть у його бік. 
Подумки Вальм вилаявся і витягнув із сховища маленький чорний флакон. У підземеллях, як відомо, існувало негласне правило не наближатися до інших команд, та ці йолопи не вважали виконання такого правила доцільним, ймовірно. 
Велика група, приблизно півтора десятки людей, вийшла із тіні дерев позаду Вальма. 
 — Ой, дивіться, тут хтось є… І зовсім один! Гадаю, панове, цей подорожній потребує нашої допомоги, що скажете? — високий, пронизливий голос білобрисого хлопця років двадцяти пролунав над галявиною, де сидів алхімік. 
У відповідь йому лише дружній регіт десятка горлянок і кроки, усе ближче і ближче до Вальма. Алхімік кинув погляд через плече. Худий, років двадцяти. Зріст сто сімдесят чи сто сімдесят пʼять сантиметрів. Озброєний тонким мечем, схожим більше на парадну цяцьку, аніж на справжню зброю. Аааа, то ж любитель познущатися із памлаків, майнула здогадка. 
 — Гей, ти… — крикнув молодик, — і не страшно наодинці у підземеллі? Гадаю, тобі конче необхідна допомога! Наша допомога! 
Усі присутні зареготали, обступаючи Вальма по колу. 
 — Та не соромся, ми люди щирі, нам не важко! — не вщухав молодик, вважаючи себе до біса дотепним, — Але не за так, звичайно. Можемо домовитись за твій перстень-сховище. Розумна ж ціна, чому мовчиш? 
Вальм перемішав ложкою вечерю у казанку, не звертаючи уваги на вилупків. 
 — А знаєш, поводити себе так гонористо зі мною ще ніхто не намагався! — білобрисий наблизився до алхіміка майже впритул і простягнув руку до його плеча. 
Пальці Вальма розчавили чорний флакон, котрий був як дві краплі води схожим на той, що колись Грем пожбурив у лігво Сірих ворон. Алхіміку було ліньки щось говорити, пояснювати, чи спробувати завадити конфлікту. Що стається у підземеллі — залишається у підземеллі. 
Одразу ж за тріском скла чорна хвиля газу розлетілася в усі боки від алхіміка. У тиші, що запанувала, стало чутно лише тихе скреготіння ложки по стінкам казанка. Вальм трохи посунувся убік, аби тіло молодика не впало на нього та казанок з вечерею. 
За білобрисим падати на землю почали і інші. Страшні судоми ламали  їх тіла, трощити кістки, рвати сухожилля та мʼязи, змушуючи корчитись зі страшного болю. Вальм дивився, як у одного воїна мʼязи стегна порвали сухожилля і скупчилися у пахові, утворивши там велетенську гулю. З різних боків його слух розрізняв різкий хрускіт кісток, чи шипіння газів із розірваних або розчавлених нутрощів. 
Голова білобрисого поруч з ногами Вальма задерлася назад, намагаючись потилицею торкнутися зведених у районі хребта лопаток. Угору смішно випнувся гострий кадик. Алхіміку аж цікаво стало, що виявиться міцнішим — шийні хребці чи мʼязи? Врешті-решт мʼязи перемогли і голова білобрисого зустрілася зі спиною. Світлі очі хлопця дивилися на язика, котрого він встиг собі відкусити за мить до того, як його шия зламалася. 
«Так он як воно діє… Цілком непогано!». Колись давно Вальм бачив лише результат, а зараз на власні очі спостерігав за дією. Як винахідник цього препарату, алхімік просто не міг себе не похвалити, хочаб подумки. А ще подумав, що у людини занадто слабкі сосуди у районі очей та носа, адже всі  конаючі на галявині плакали кривавими сльозами, пускаючи червоні шмарклі. 
Вальм подув на ложку, у якій були дрібні шматочки тушкованого мʼяса з грибами та спробував на смак. Як і завжди, він був неперевершений. Алхімік затиснув казанка між колін і почав неквапливо вечеряти. Іноді, його зір зупинявся на тому чи іншому тілі, яке переставало дрібно смикатись і завмирало назавжди. «Чорт забирай, забув полічити секунди»  — роздратовано подумав він. 
Завершивши свою вечерю, він ліг на землю і провалився у глибокий сон. Якщо хтось випадково і натрапить на галявину, всіяну покрученими тілами, то навряд чи захоче підійти поближче. А монстрів, як вже згадувалося раніше, Вальм не боявся. 
Ранок алхімік зустрів бадьорим та відпочившим. Збирати сховища з дохлих вилупків не став, адже було малоймовірно знайти щось цікаве чи цінне у голодранців, які грабували авантюристів на другому рівні підземелля. Поснідавши тим же, що готував учора ввечері, швидко рушив у бік гір, аби дістатися переходу ще до ночі. 
Наступні три доби Вальм майже не зупиняючись йшов до виходу на поверхню. Перший рівень був досить людяним — алхімік кілька разів бачив вдалині різноманітні групи авантюристів. Та й сам, у лісовій вже зоні, йшов за одною з таких у бік виходу, але нагнав їх вже аж у печері, яка вела на поверхню. Саме там алхімік прибрав свою броню з жаги крові, натягнув перчатки зі сірої шкіри, довгий плащ із глибоким капюшоном, та, трішки подумавши, чорну маску, яку подарувала йому Арахна. 
 — Імʼя, ранг, команда, та коли спустилися у підземелля? — запитав охоронець за столом вже на поверхні. 
 — Вальм. Алхімік. Спустився у підземелля разом з командою Б рангу «Срібні дракони». 
Охоронець почав листати товстий журнал далеко назад. 
 — Срібні дракони… Срібні дракони… Але, вони вже давно покинули Тіктак! І тут вказано, що алхімік Вальм та магиня Кайра загинули! 
Палець охоронця зупинився на стовпчику, де стояли вісім підписів та дати виходу із підземелля. 
 — Кайра і справді загинула, але я вижив. — коротко відповів Вальм. 
 — А чи ви точно Вальм? Зніміть маску! 
Алхімік похитав головою. Ну і йолоп же…
 — І чим тобі то допоможе? Хочеш сказати, що упізнаєш Вальма в обличчя?! Цього достатньо тобі буде?!
Алхімік запалив над долонею небесний вогонь прямо під носом охоронця. Той від несподіванки та жару, що розповсюдився навкруги, аж впав, перекинувши стілець. 
 — Небесний вогонь! Шановний алхімік, прошу пробачити! Будь ласка, поставте ваш підпис і вибачте мене ще раз, прошу! 
Поставивши підпис, Вальм відійшов від входу у підземелля, і витягнув капсулу. Нарешті він на поверхні! А тепер… Тепер Ладбор здохне. А щодо інших членів команди Срібних драконів то… Вони не причетні. Хоча Вальма і злило, що жоден з них навіть не спробував спуститися нижче на його пошуки. Дати виходу з підземелля, які стояли поруч з їх підписами, прямо на то вказували. 
Алхімік кілька годин їхав подалі від Тіктаку і зупинився на тихій лісовій дорозі. Діставши зі сховища білу камʼяну табличку, він легко зламав її і вийшов із капсули. Чекати довелося довго. Десь за годину, Вальм сів на великий придорожній камінь. Він не прийде? 
Сутінки у лісі швидко перетворилися на темну ніч. Дивно, алхімік вже давно відвик від такого. У глибинах Тіктаку темрява була небаченим явищем через бузкові магічні печатки у небесах. 
 — Шановний Вальм, ви все ж не забули цього Бога Війни! — пролунав голос Сарта згори. 
 — Доброї ночі, шановний Сарт! Так, виникли деякі обставини, які змусили мене звернутися по вашу допомогу. 
В руці Вальма зʼявився невеликий футляр, у якому лежала прозора пігулка, в якій плавало девʼять жовтих хмаринок. Швидкість, із якою Бог Війни опинився поруч з алхіміком, змусила навколишні дерева зігнутися і затріщати. 
 — Мати моя жінка! Пігулка девʼятого класу! Ви хочете, щоб я знищив якусь країну?!
 — Обережно, шановний Сарт, ця пігулка підійде для вашого прориву на вищу ступінь набагато краще, аніж та, яку ви бачили раніше. Проте, за неї вам не доведеться нічого знищувати, навіть вбивати не треба. Я хочу аби ви лише притягти сюди одного вилупка з силою Бойового Майстра. Звуть Ладбором, він капітан команди авантюристів «Срібні дракони» у місті, де ви уперше зустрілися зі мною. Це усе, що я хочу взамін цієї пігулки. То як, вас влаштовує? 
 — Усього лише? Пане Вальм, я вам ще винен буду! 
Сарт вклав у руку Вальма, де мить тому була пігулка, нову табличку з білого каменя і злетів у повітря. 
 — Дайте мені пів години! 
Бог Війни зареготав і миттєво зник. Ну що ж, саме час приготуватися. Алхімік витягнув зі сховища понівечену лабораторію і зайшов усередину. Пробираючись через купи мотлоху, час від часу він ще знаходив щось вціліле з недешевого обладнання і забирав до сховища. Врешті-решт, він зупинився поруч із рамою, на якій розпинав свого часу монстрів. Якось Бойового Майстра втримає без проблем… Вальм витягнув кілька прутів із рами, завершуючи приготування. 
Бог Війни впорався навіть раніше, аніж казав. Він проліз у рваний отвір у стіні, тягнучи за ногу Ладбора, який скавчав мов щеня. 
 — Дідько, а цій бляшанці здорово дісталось! Це ж люпан був? Не знаю ніякої іншої потвори, що залишила б такі сліди… І доречі, ледь стримався, аби не розчавити вилупка… Ненавиджу покидьків, котрі катують жінок… То нащо він вам, пане Вальм?
Почувши імʼя алхіміка Ладбор заверещав мов навіжений і ледь не відірвав собі ногу у спробі вирватись із хватки Бога Війни. 
 — То довга історія, шановний Сарт… 
 — Вальм! Виродок, ти не міг вижити! Ти здох там! Ти здох! 
 — Ого! — Сарт підняв  Ладбора за ногу і легко копирснув чоботом у зуби, ламаючи щелепу. — Тобі хіба дозволено пащу роззявляти? 
 — Шановний Сарт, не допоможете, його почепити? — запитав алхімік, коли  Бойовий Майстер замовк, похлинувшись власними зубами. 
Під чітким керівництвом Вальма Бог Віни за мить розіпʼяв Ладбора на рамі. 
 — Це все, шановний Сарт, дякую за вашу поміч. 
 — З вашого дозволу я все ж лишуся, доки він не здохне. Все ж Бойовий Майтер, а я не хочу, щоб з моїм другом алхіміком щось випадково трапилось…
Сарт відійшов убік і, створивши з власної аури крісло, зручно у ньому вмостився, наче чекаючи на виставу. «Та й біс із ним» — подумав Вальм, знизнувши плічми. — «Грошей за перегляд брати не стану.»
 — Не чекав, що знову побачимось, Ладборе? 
У відповідь було лише белькотіння та бризки крові з понівеченого рота. 
 — Знаєш, я довго думав, чи зробити усе за законом королівства, але… Вбити мене ти ж не дотримуючись закону намагався, так? І Кайру ти вбив, не дотримуючись закону… А вона ж була членом твоєї команди, «ка-пі-тан»…
Вальм смикнув Ладбора за литки, наче намагався перевірити, чи добре вони закріплені. 
 — Тож знаєш, якого висновку я дійшов? Ти маєш здохнути максимально схожим чином, як померла Кайра. Тобі сподобається, обіцяю. 
Вальм витягнув два джгути і міцно перетягнув ноги Ладбора вище колін. 
 — Памʼятаєш, коли ти кинув у мене  Кайру, щоб збити мене у прірву, перше, що вона втратила — то свої ноги! 
У руці Вальма зʼявився червоно-графітовий клинок і алхімік одним ударом відтяв дві ного Бойового Майстра точнісінько у тому ж місці, де відломилися ноги магині там, на мосту над розломом. Ладбор страшно заверещав, розіпʼятий на прутах рами. 
 — На жаль, — спокійно продовжував алхімік, — я не можу створити закляття холоду, аби ти якомога краще зрозумів біль від замерзаючих кінцівок, але, саме для тебе, маю інший варіант, максимально наближений до того… Ти знаєш, що таке сідалищний нерв, Ладбор? 
Вальм обійшов тіло Бойового Майстра і зупинився позаду. Броня з аури, котрою намагався той себе захистити, розсипалась на пісок під чіткими ударами алхіміка. 
 — Сідалищний нерв, Ладборе, один з найдовших у людському організмі. До того ж, він ще й один з найчутливіших. Та зараз ти це відчуєш… 
Вальм витягнув велику солонку і почав жменями сипати її на оголені від сідниць до колінних суглобів сідалищні нерви Бойового Майстра. 
 — Як цікаво… — почувся короткий коментар Сарта. 
Впевнившись, що солі у ранах вже достатньо, Вальм міцно замотав бинтами стегна Ладбора. 
 — Гадаю, це дуже схоже на ту біль, що скажеш, «ка-пі-тан»? Але знаєш, потім на нас напав люпан, і ми сиділи із Кайрою тут, удвох… Лабораторія котилася шкереберть, усі речі літали навколо, іноді зупиняючись об наші тіла…
Вальм витягнув металевий шкворінь та почав з усіх сил гамселити Ладбора, намагаюсь поцілити у діри між залишків броні аури на тілі Бойового Майстра. Зупинився, коли сил вимахувати важкою залізякою вже не стало…
 — Допомогти? — запитав Сарт. 
Алхімік, важко дихаючи, зупинив той благородний порив жестом руки. 
 — Але далі почалося найстрашніше, Ладбор. Ти знаєш, який природній фон мани монстрів там, унизу Тіктаку, на самому його дні? І ти бачиш, що зробив люпан з герметичною лабораторією. Бачиш же? Кайра більше не мала, де сховатись. 
Вальм витягнув алхімічного казана і поставив його під відрубані ноги Бойового Майстра, після чого кинув туди два ядра сьомого класу. 
 — Він там високий, Ладбор. Дуже високий, той фон… Я зараз приблизно покажу тобі, який він там. 
У руці Вальма спалахнув небесний вогонь. Ладбор верещав, бризкаючи слиною і кровʼю мов навіжений. Він з усіх сил сіпався, намагаючись звільнитися чи швидко померти, аби лише зупинити це, але… Вальм мав велетенський досвід як кріпити піддослідних, аби ті не мали змоги здохнути завчасно. Небесний вогонь полетів всередину казана і почав випаровувати ману із ядер. Сарт тихо чортихнувся і накрив раму з Ладбором, що верещав без зупинки, куполом своєї аури. Від того жовтого туману мани навіть його пересмикнуло. 
 — Дякую, шановний Сарт. 
Алхімік витягнув із купи мотлоху поламане крісло, підтягнув його до Бога Війни і сів поруч. З-під куполу аури звуків не було чутно, але ті гримаси на обличчі Ладбора… Вони були красномовними. 
Вальм дістав великий глечик з вином і два кухлі. 
 — Приємного перегляду, шановний Сарт! — він простягнув один з кухлів Богу Війни. 
 — А ви до біса карколомну пригоду мали, шановний Вальм! Навіть для мене вона б не стала легкою прогулянкою! Тож, моя вам повага! 
Два кухлі зіткнулися, розбризкуючи червоні каплі на підлогу. Вистава і справді виявилася довгою та насиченою…
 — Він здох. — констатував Бог Війни наступного дня по обіді. 
Вальм кивнув і прибрав небесний вогонь із казана, після чого зник і купол аури. На прутах висів гнилий скелет, який учора був Ладбором. Вони вийшли з лабораторії, вдихнувши свіже повітря і примжуривши повіки під яскравим сонцем. 
 — Вам точно не потрібен супровід чи ще щось, поне Вальм? 
 — Ні, на цьому усе, шановний Сарт. Лише одне прохання — не розповідати про зустріч зі мною… особливо у колі Богів Війни, гаразд? 
Той гучно засміявся. 
 — З огляду на ваше ставлення до ворогів, навіть під тортурами не зізнаюсь про те, що зустрівся із вами, шановний Вальм! Щасти вам! 
Бог Війни стрибнув у небо і за мить перетворився на малесеньку крапку десь на обрії. Вальм зітхнув і витягнув капсулу зі сховища. У його руці зблиснула червона колба, яка за мить полетіла всередину зруйнованої лабораторії. 
У маленьке дзеркало заднього виду Вальм бачив, як тонкий червоний промінь злетів у небо, а потім пекельний вибух, котрий поглинув усе минуле. 
***
У столиці королівства молода звіролюдка, з роду кроликів, щонеділі, мов по годиннику, обходила фонтан на центральній площі рівно опівдні. Потім, на мить зупинившись, озиралася навколо. Ймовірно, не побачивши на кого чекала, вона опускала свої пухнасті білі вуха донизу і йшла геть. 
Перші кілька місяців вона приходила на площу наодинці, але потім почала зʼявлятися у супроводі худорлявого Бойового Предка нижньої ступені, котрий постійно носив білого соломʼяного капелюха. Це відбувалося незмінно, за будь якої пори року чи погоди на дворі. 
 — Він прийде, Цян. Він обовʼязково прийде, коли вже дав тобі слово алхіміка! 
КІНЕЦЬ ПЕРШОЇ КНИГИ. 

Кінець