Andrii Noshchenko - Енциклопедія , Andrii Noshchenko

Глава двадцята. На дні. 

Вальм навіть здивувався, як легко було вдихати повітря, коли дошки настилу не тисли на грудну клітину та живіт. Він периферійним зором бачив, як довгий міст прогнувся, пустив по собі хвилю і полетів униз, тягнучи людей за собою з постійним прискоренням. 
А за пару секунд настав удар, котрий ледь не вивернув плечі Вальму. На горі почувся жіночий крик, і алхімік тільки-но хотів глянути, що сталося, як міст повело у зворотню сторону, змушуючи втискатися у дошки всім тілом. Хтось, падаючи згори, сильно вдарив Вальма по голові і спині та міцно обхопив за ноги, від чого багатостраждальні плечі алхіміка мов швайками проткнуло. 
Вальм зашипів від болю і, вивернувши голову, зиркнув униз. Кайра. Ще секунду тому вона була на десяток метрів вище за нього, а тепер висіла, міцно обхопивши його ноги нижче колін. 
 — Чорт забирай, Кайра! Тримайся за дошки, я не втримаю нас обох довго! 
Кігті Вальма вже роздирали почорнілу від часу деревину. 
 — Я не можу! Тут занадто вузькі проміжки! 
Алхімік чи то загарчав, чи то за стогнав…
 — Усі гаразд? — крикнув Ладбор. 
 — Ладборе! Треба зараз же закріпити троси нагорі, доки вогонь не розплавив барабани! — Вальм сам не був певен, скільки часу вони мали. 
 — Малік, Прам, без різких рухів — нагору! І втримайте ті троси щоб там не було! Скрайт, Джунга! Коли перша двійка буде нагорі, берете Турана, Тані та Нонга і підіймаєтесь за ними! Я заберу Кайру з Вальмом і піду за вами. Усім ясно? 
Малік із Прамом витягнули кинджали і, вставляючи леза поміж дощок, почали швидко і майже беззвучно лізти нагору. Вальм подивився як Скрайт із Джунгою почали повільно зміщуватись у бік Турана з Тані. Нонг висів трохи нижче за тих двох, але то не стане проблемою воїнам його забрати. Ладбору дісталося найважче — спуститися униз на кілька метрів і витягнути Вальма з Кайрою. 
Алхімік знову подивився униз. Прокляття! Іній із зілля, що потрапив на край мосту, швидко підіймався угору, покриваючи собою усе нові і нові дошки під ними. І, якщо він не зупиниться, то часу Вальм мав не так щоб і багато. 
 — Кайра! Спробуй видряпатись по мені вище! І не торкайся настилу ногами! 
Алхімік відчув, як магиня з останніх сил спробувала підтягнути своє тіло угору. 
 — Не можу, Вальм! 
 — Чорт забирай, Ладбор, вона здохне, якщо ти не поспішиш! 
Відчайдушний жіночий крик знизу змусив алхіміка озирнутися. Кайра зігнула ноги у колінах, розмахуючи двома білими культями. Нижче середини ікор ніг вона вже не мала. Вони лишилися там, примерзлими до дошки. 
 — Ладбооор! — алхімік викинув усе повітря зі своїх легень цим криком. 
Капітан Срібних драконів швидко спускався і, наче випадково, вдарив носком чобота по правій кисті Вальма. 
 — Що ти робиш?! — ще не вірячи у це, вигукнув алхімік. 
Ладбор сміявся. 
 — Здохни, сраний вилупок! — прошепотів він одними губами. 
Вальм не почув саме цих слів, він їх просто зрозумів. З виразу очей Ладбора, з руху його губ…. Важкий чобіт знову вдарив по руці алхіміка, розтрощивши кістки. І яким би тренованим не було тіло Вальма, втримати свою вагу, і вагу Кайри, що висіла на ньому, одною рукою він не зміг. 
Вальм з подивом узнав, що через дві секунди падіння, вже неможливо розрізнити вираз обличчя знайомої тобі людини. А за десять секунд відстань виростає настільки, що навіть за силуетом людину не упізнати. 
 — Сраний виродок! — усе ще не до кінця сприйнявши реальність, крикнув Вальм. 
Та голоса не було чути через ревіння повітря у вухах. Пʼятдесят пʼять метрів на секунду. Гранична швидкість падіння людського тіла. Мозок алхіміка почав працювати надзвичайно швидко у цей момент, намагаючись знайти рішення. Кожне падіння, яким би довгим воно не було, завершується зустріччю з поверхнею. 
Вальм відчув, що Кайра відпустила його ноги, і через зміну центру тяжіння мимоволі зробив кульбіт. Побачив, що магиня шкереберть летить зовсім поруч із ним. А ще, що вони швидко наближаються до магічної печатки під ними. «Вона теж причетна?» — задався питанням алхімік, дивлячись на Кайру. 
Їх тіла одночасно влетіли у бузкове сяйво і на мить завмерли. Це не було різкою зупинкою, як за власними відчуттями Вальма, але декілька секунд їх тіла і справді не рухались. А потім знову полетіли униз, набираючи швидкість. «Як вийшло так, що Кайра повисла на на мені, після обриву мосту?» 
Вальм пригадав, як після штурхана Маліку, він побіг уперед, минувши Маліка, Прама і Ладбора. Потім, помітивши, як іній потрапив на натяжні барабани та міст, різко зупинився і впав на дошки настилу, головою у сторону, де стояли Срібні дракони. Хто чорт забирай, стояв тоді перед ним? 
Очі Вальма помітили, як Кайра щось гарячково шукає у своєму сховищі. Вона має засіб порятунку? 
Довгий язик жаги крові вилетів з грудей алхіміка і обкрутився навколо талії жінки. «Якщо здихати, то разом!» — ошкірився Вальм. «Де ж ти була, до того, як вчепилася у мої ноги?». Алхімік точно памʼятав, що у момент обриву мосту бачив підошви чобіт Ладбора метрах в десяти попереду. І аби не Кайра, легко б видряпався нагору самотужки. Звʼязані червоним язиком два тіла одночасно впали у бузкову печать і на мить завмерли. 
Кайра верещала, намагаючись вирватись із червоної стрічки, що її вхопила. Вони знов разом полетіли униз після миттєвої зупинки у печаті. Вальм почав повільно втягувати жагу крові, притягуючи жінку ближче до себе. «Як же ти, невиразна сука, на мені повисла?». Хто лежав попереду Ладбора? Вона? Як далеко? Кайра зараз не мала ніг, тож Вальм намагався згадати, яке взуття вона мала раніше. Світло сірі чобітки з невисокими підборами… 
Вальм ухопив жінку, що була вже зовсім поруч, за комір і міцно притис до себе, охопивши ззаду. Кайра відчайдушно пручалась та намагалась вдарити Вальма потилицею у лице. Вона точно лежала перед Ладбором. Як вона не змогла вхопитися за капітана Срібних драконів, коли швидкість падіння була ще мізерною, але змогла вхопитися за Вальма, пролетівши близько десяти метрів?! На таке не кожен гімнаст здатен, не кажучи вже за звичайних магів. 
Вони знову на секунду завмерли у бузковій магічній печаті. Цієї секунди алхіміку вистачило, щоб вцілілою рукою вхопити Кайру за шию, глибоко проткнувши шкіру своїми кігтями. 
 — Сиди тихо, сука, доки я тобі горлянку не видрав! Зрозуміла? 
Вона не встигла відповісти до того, як вітер знову заревів у вухах, але завмерла. «Вона у змові, чи Ладбор її використав, сподіваючись нею мене збити?». 
 — Маєш засіб, щоб нас врятувати? — закричав він їй просто у вухо, — Якщо так, то просто кивни! 
Подумавши мить, магеса почала відчайдушно кивати. 
 — Який?! — знову крикнув Вальм їй у вухо і вигнув шию, аби Кайра змогла йому відповісти. 
 — Щит мани… сувій… левітація… але лише… одна людина! 
Зрозуміло. Вона має сувій із закляттям левітації невідомо якого рівня, та зможе виставити під ними щити мани, аби загальмувати падіння. Таке б врятувало одну людину, але їх двоє…
Вальм витягнув зі сховища Панацею восьмого класу і поклав собі до рота. Навіть якщо усі кістки цим падінням розтроще, усі нутрощі на кашу розібʼє, то він зможе вижити і зцілитися. Знову бузкове сяйво і моментальна зупинка. Алхімік рукою, яка ще недавно була зламана ударом Ладбора, засунув останню Панацею до рота Кайри. Восьмий клас… На цю нікчемну бабу… Вальм заскреготів зубами, але вона була йому потрібна, аби вижити! 
 — Ковтай! — гаркнув він їй на вухо, коли їх тіла вже знову набрали швидкість. — І приготуй той довбаний сувій!
Вальм вже міг чітко розрізнити чотири магічних печаті під ними, і щось нижче… Те, що трохи блищало, вкрите сіро - зеленими кольорами. Обабіч них вкотре майнув широкий степ та чорні камʼяні стіни розлому. Три печаті. 
Алхімік дивився, як Кайра гарячково дістає різні сувої, шукаючи потрібний. Дідько. А вона його хоч має?! Чи він даремно витратив на неї  дорогоцінну Панацею? Вальм спостерігав, як хаотично вона махає руками, і всередині нього почав наростати відчай. Знову промайнув степовий пейзаж, чорні стіни та бузкове сяйво. Дві печаті. 
Раптом руки Кайри зупинилися, міцно стиснувши пожовклий магічний сувій. Вальм притримав її кисті, аби вона не розірвала його зарано. 
 — Який час дії? — прокричав він магесі на вухо. 
 — Пʼять хвилин! 
 — Затримка є? 
 — Ні! 
Вальм замовк, намагаючись провести розрахунки. 
 — Використаєш по команді, зрозуміла?! 
Кайра кивнула. Степ обабіч, чорні стіни, бузкове сяйво. Одна печать. 
Аби їх перестало крутити у просторі, Вальм викинув кілька язиків жаги крові, котрі одразу ж злетіли угору і почали тремтіти від набігаючих на них потоків повітря. Тепер можна було вільно подивитися униз на поверхню під останньою магічною печаткою. Кілька кілометрів, чотири, може трохи менше… Степ обабіч, чорні стіни, бузкове сяйво. Останнє. І за мить лише широке, здавалось, що безкрайнє болото під ними. 
 — Зараз! — гаркнув Вальм, відлічивши хвилину. 
Варто було Кайрі розірвати міцний папір сувою, як їх різко смикнуло, аж до нудоти і болю в нутрощах, але швидкість падіння помітно знизилась. Вальм спробував її визначити, але не мав точок привʼязки для триангуляції по методу зміни кута. А інших методів, якщо вони навіть були, алхімік не знав. 
 — Щити! — крикнув він магині, коли до поверхні лишалося близько кілометра. 
Кайра виставила під собою чотири щити мани діаметром близько трьох метрів. Падіння уповільнилося настільки, що язики жаги крові Вальма мов ганчірʼя впали униз. 
 — А тепер слухай сюди. Пігулка, яку ти проковтнула, то Панацея восьмого рівня, так що ти не здохнеш, навіть якщо тебе по поверхні розмаже тонким шаром. Тож тримай ці щити до останнього, як би страшно тобі не було. Зрозуміла? 
 — Так! 
Пʼятсот метрів. Десятки язиків жаги крові закували тіло Вальма у міцну броню. Триста метрів. Сотні маленьких плес чистої води блищали під ними у сонячних променях. Вони, мов дірки у головці сиру, посеред вкритої зеленим мохом поверхні, на якій іноді росли якісь кущі. Навіть якщо їм пощастить поцілити у відкриту воду… Усе одно удар обіцяв бути карколомним. 
Сто метрів. Вальм помітив, що деякі кущі наче ворухнулися. Та часу на роздуми він вже не мав. Той удар миттєво знищив усі чотири щити і невеликий острівець зеленої багнюки, на яку вони впали, розплескавши її на десятки метрів навколо. Вальм відчув, як репаються його барабанні перетинки від звуку удару, та тріщать кістки, а за мить очі заволокло червоним. 
Тіло Кайри якимось чином усією масою тисло на його стегна, ламаючи кістки і розриваючи мʼязи… Усе закінчилось криком болю з їх горлянок і втратою свідомості від больового шоку. Занурюючись у те червоне марево, Вальм сміявся. Якщо вони не здохли у цей момент, то далі Панацея легко їх витягне з того світу. 
Вальм не був певен, як довго він лишався непритомним, але отямився, коли брудна вода попала йому до рота. Тихо застогнав і відчув, як його тіло чи то сповзає кудись глибше, чи то просто грузне у рідкому мулі. Він змахнув руками, намагаючись звестися на ноги, і цим рухом викинув із дна зелену кістку, всіяну зубами. Щелепа. Людська. 
Ну звісно, куди б ще скидали трупи ті виродки з пʼятого рівня… Ледь спершись на коліна, щоб втримати рівновагу, алхімік озирнувся. Поруч, обличчям униз, плавало тіло Кайри. Він перекинув її і встиг помітити, як зіниці магині звузились від яскравого сонячного світла. Що ж, реакція є, значить виживе. 
Вальм ухопив жінку за комір і повільно побрів до острівця у сотні метрів попереду, вкритого високими кущами. Вода сягала йому майже середини стегон, та йти було не важко, адже дно було досить твердим і рівним. А тепер він мав вигадати, як вижити і піднятись на поверхню. 
Чотирнадцятий рівень. Дно підземелля. Вальм подивився навкруги. Навіть не дно, а вигрібна яма. Клоака, що приймає у себе усе лайно з рівнів над ними і… хоронить його у собі. І тут було як мінімум дві смертельні небезпеки. Одна, активна, то монстри сьомого класу. А інша пасивна — високий рівень мани монстрів, котрий вбʼє будь кого вірніше за саму небезпечну потвору. Повільно і боляче згноїть живцем. 
Кайра, яку він тягнув за собою, застогнала. Чорт забирай… Вальм гадки не мав, що з нею тепер робити. Мов та валіза без ручки — і тягти важко і викинути… А чом би й ні? Чому б не викинути? Користі з неї тут жодної, маг пʼятого кола, та ще й з елементом світла, безпорадній перед потворами на цьому рівні. Вальм відпустив її комір, через що та одразу ж з головою занурилась у брудну воду. 
Дідько! Вона ж ще й безнога. Панацея могла приростити відірвані кінцівки, але не виростити нові. А ноги Кайри лишилися там, на девʼять рівнів вище за них зараз, примерзлими до залишків зруйнованого мосту. Колись, звичайно, вони відтануть та впадуть сюди, униз. Та сидіти і чекати… Дія пігулки завершиться набагато раніше, а іншої він не мав. Та якби і була у нього ще одна Панацея, навряд би він витратив її на зцілення магині. 
Вальм зітхнув, знову вхопив Кайру за одяг і потягнув до острівця. 
 — А тепер ми поговоримо. — сказав алхімік, поклавши жінку на крутий, сплетений з коренів кущів, берег, та сам сідаючи поруч. — І від твоєї щирості буде залежати… усе. 
 — Гадаєш, маєш право так зі мною розмовляти, після того як затягнув мене сюди?!
 — Затягнув?! Здається, то я тут через тебе! Скажи відверто, ти у змові із тим вилупком, Ладбором? Чи він просто використав тебе, аби мене знерухомити? 
 — Використав? Ти ідіот! Аби не ваша ворожнеча, нічого б не сталося!
Вальм був розгублений. Він зовсім не розумів, за що вона каже. 
 — Та що ти, в біса, верзеш, яка ворожнеча?!
 — Через тебе Ладбор не зміг одружитися на Сарі, донці мера. Усе місто про це знало, окрім, здається, тебе. А я, дурепа, голову ламала, якого біса ти винайняв Срібних драконів… А ти, тупий ідіот, нічого не знав. Прийшов до нас, затягнув мене із собою… Не зміг здохнути наодинці, клятий виродок? Обовʼязково потрібна була моя компанія? Закляття левітації розраховане на одну людину, покидьок ти безсовісний! Я б легко вибралась нагору, аби не ти! 
Вальм не знав, що відповісти і мовчав кілька хвилин. 
 — Аби я здох, то й ви б усі здохли услід за мною за кілька днів. У страшних корчах, ясно тобі? 
 — Зовсім схиблений? 
 — Знаєш, хто такі пасинки Законів? 
Кайра вирячилась на нього. 
 — Тільки не кажи… не кажи що ти… один із них? 
 — Ага. 
Магиня гірко засміялася. 
 — Що ж… У такому випадку я була приречена того самого моменту, коли ти постукав у двері нашої штаб-квартири. Але ти усе одно сраний покидьок! 
Вальм не відповів. Тепер головоломка склалася. Не мер винайняв Сірих ворон. Не мер зробив той запис на скляній кулі. Усе то була робота Ладбора. 
 — Аха-ха-ха! І усе це через срану бабу з батогом, яку я забув навіть! 
Нерви алхіміка почало рвати на клапті. Так усе безглуздо… Через якихось нікчем, через їх страхи та дрібʼязковість, він може здохнути у цій вигрібній ямі… Раптом алхімік дещо згадав і витягнув табличку, котру отримав від Бога Війни Сарта. 
 — Знаєш що це? — запитав він Кайру. 
 — Звичайно. Магічний предмет, аварійний маяк призову. Але тут він даремний, не спрацює. 
 — Ти впевнена? Мені його Бог Війни дав. 
 — То й що? Виготовив її хто, архімаг, гадаєш? Та навіть якщо і архімаг… Підземелля то окремі виміри, жодні засоби звʼязку із зовнішнім світом тут не діють…
 — Але… Над нами розлом до самої поверхні! 
 — То й що?! — магиня підняла руку, вказуючи на печать у небесах, — а ото бачив? А там ще тринадцять таких самих. 
Раптом у небі зʼявилася якась чорна пляма, вона випірнула з печаті і почала швидко падати на Кайру із Вальмом. 
 — Твою ж! Міст! 
Троси, як виявилось, усе ж не витримали  пекельного полумʼя червоних колб алхіміка. Вальм миттю витягнув зі сховища свою лабораторію, кинувши сяючий металевий куб прямо у болото поперед себе і стрибнув у нього, потягнувши Кайру із собою. 
 — Ааааггррх! — застогнала магиня усередині, хапаючись за голову. — Що це таке?! Боляче, чорт забирай! 
Алхімік не встиг відповісти, як підлогу захитало, підкинуло, і пролунав гуркіт, від якого усередині все стислося. 
 — Лабораторія. Моє робоче місце. 
Кайра важко дихала, дивлячись на Вальма почервонілими очима. 
 — Та краще здохнути, ніж тут сидіти! Випусти мене! 
Вальм присів поруч із магинею. 
 — Здохнути ми завжди встигнемо. Дія Панацеї закінчиться за добу. І тоді нас повільно і невідворотно почне вбивати мана монстрів. І ця лабораторія єдине місце у підземеллі, яке її до нас не пропустить, зрозуміла? Звичайно, у мене є із собою пігулки детоксикації, але їх рівень… Я не знав, що ми опинимось так глибоко. Тож стовідсотково вони нас не захистять. І це все не враховуючи монстрів навкруги. Тут, у болоті, їх майже немає, гадаю. Але там далі… Повір, ти ще захочеш відсидітися у цій сталевій бляшанці. 
Вальм подивився на культі ніг магині, що вже повністю загоїлися. 
 — А тепер будь добра, посидь тут, а я спробую знайти твої чортові ноги, раз той сраний міст їх до нас приніс! 
Алхімік визирнув назовні. Більше не було жодної зелені навкруги, чи відкритих плес із брудною водою. Лише суцільна мішанина битих дощок, сталевих тросів і ланцюгів. Вальм тільки-но хотів вийти, як помітив пляму криги, котра швидко збільшуючись у поперечнику наближалась до лабораторії. 
Довбане зілля! Той іній, вони у сталевій домовині, котра стоїть у воді… Алхімік брудно вилаявся, миттю змінивши план дії. Він одним рухом закинув Кайру на спину, вискочив із лабораторії, прибрав її до сховища і побрів якомога швидше подалі від місця падіння мосту. 
 — Вибач, та твоїм ногам гаплик! 
 — Замовкни і йди швидше! Крига вже поруч! 
Вальм зовсім не хотів перетворитися на прозору та чудернацьку крижану статую, тож, зціпивши зуби, якомога швидше рухав ногами. Але усе одно не встигав. Кинути цю магиню, яку ніс на плечах? Можливо, це дасть йому кілька додаткових секунд… Вальм закричав у всю міць своїх легенів і розвернувшись з усієї сили пожбурив червону колбу на кригу. 
Та, впавши на лід, не розбилася, а ковзнула далі, дрібно підстрибуючи на нерівностях… Аж поки не зустрілася із куском сталевого тросу, що стирчав із криги. Вальм з гордістю подивився на велику яскраву пляму на білій кризі. Одна хвилина. Йому треба протриматися лише хвилину! Алхімік вилив до рота зілля підсилення третього класу і майже побіг уперед, розбризкуючи затхлу воду навкруги. 
Тонкий червоний промінь піднявся у небо і повільно впав униз, створивши філію вогняного пекла на чотирнадцятому рівні підземелля Тіктак. Вибуховою хвилею, котра вдарила його у спину, Вальма збило з ніг, і понесло, разом з гарячою водою, уперед. Він втратив орієнтацію, перестав відчувати де є верх, де низ. За мить, його змішало з мохом, мулом та уламками кущів. 
Це відбувалося лише кілька секунд, але хвиля встигла віднести на добрих пів кілометра. Щось несамовито смикалось під його спиною, і алхімік зрозумів, що він усе ще тримав Кайру. 
 — Клятий ідіот! — заверещала магиня, як тільки відкашляла муляку з легенів. — Ти нас вбити хотів?! Кидає він закляттями сьомого кола направо й наліво… Це не забавки!
Вальм розсміявся. Він дивився, як вода потроху повертається на місце епіцентру вибуху. Там не лишилося майже нічого, окрім вирви та шматків плавленої сталі з тросів. «Надхолодна крига і надгарячий вогонь — то дійсно вибухова суміш.» — подумалось йому.  
 — На цю добу ми безсмертні! Аха-ха-ха!
Зілля підсилення вирувало у його крові, створювало хибне враження всемогутності і вимагало негайних дій. Будь яких. Аби не дія Панацеї, вже б давно його серце на клапті розірвало…
 — Але, хі-хі-хі-хі, твоїм ногам тепер точно капець! 
Вальм не став слухати, що вона кричала йому у відповідь. Він закинув її на спину, мов лантух, і побіг уперед. Туди, де його очі бачили щось схоже на гори у мареві на обрії. Він майже не відчував шалений опір води, яка билася об його ноги, намагаючись втримати тут, не дати покинути цю смердючу клоаку. 
Алхімік біг, незважаючи на біль у спині і вогонь у своїх легенях. Ці відчуття навіть нагадали йому перші дні тренувань із Гремом, що викликало гірку посмішку на його губах. Відчайдушно борсаючись зараз у цьому болоті, він навряд чи по справжньому вірив, що зможе ще зустрітись із ним, та своєю ученицею. 
Відверто, їх становище було настільки жахливим, що якби перед Вальмом зараз зʼявилася Богиня Війни Айша, і запропонувала йому ще кілька років посидіти у собачій клітці, алхімік погодився б без роздумів. З тої чортової клітки можна хочаб утекти, а звідси…
Вальм не знав, як позбутися цих думок. Усе навколо стверджувало, що він не має шансів вирватися звідси. І єдине, що він був у змозі зараз робити — то якомога швидше переставляти свої ноги. 
 — Тож, сконцентруюся зараз на цьому… — прошепотів Вальм.