Andrii Noshchenko - Енциклопедія , Andrii Noshchenko

Глава девʼятнадцята. Розлом. 

Вальм зранку розплющив очі і побачив перед собою велике колесо. Він повів очима, аби роздивитися картину вцілому, і зрозумів, що перед ним стоїть гах. То що, піший похід степом відміняється? 
 — Пане Вальм, на вас чекаємо! — весело гукнув Малік. 
 — Дідько! — вирвалось у алхіміка, і він швидко скочив на ноги. 
Всередині вже сиділи маги і, варто було Вальму сісти, як Ладбор різко рушив уперед. Воїни ж легко бігли поруч із транспортним засобом, без проблем підтримуючи таку швидкість. 
 — Пане Вальм, — запитав Нонк, — а що то за страва була вами вчора приготована? Я, раптом, відчув себе щасливим… і радісним… То ж через того грибочка червоного? 
 — Вірно! — алхімік розсміявся. — Грибочок той, під назвою Місатус червоний, сприяє виділенню велетенських доз допаміну та окситоцину. Подумалось, що нам то не завадило б учора. Ефект кращий, ніж у алкоголю і без жодного похмілля. Якщо вірно приготувати, звичайно. 
На цих словах Вальма маги перезирнулися. 
 — А… якщо невірно приготувати? — запитала Кайра. 
 — Ну, памʼятайте, я просив вас учора відійти на три десятки метрів, щоб не вкритися виразками? 
 — Ага. Хочете сказати, що ми вкрились би виразками?!
 — Не зовсім. Ваш мозок би став суцільною гнилою виразкою. Та заспокойтесь, то сталося б не одразу, а за кілька днів, може тиждень. А потім би ви померли. Гарантовано. 
Усі, крім Вальма, скочили на ноги. 
 — Ти міг нас отруїти! — фальцетом закричав Туран. 
 — Я? — очі алхіміка стали круглими, — Панове, я нікого з вас не змушував приєднуватися до вечері зі мною…
Воїни, що бігли поруч із гахом, прекрасно чули усю розмову, тож мимоволі їх спини вкрилися холодним потом. 
 — До того ж, — не замовкав Вальм, — там лише алхімія другого класу, а я певен у своїх навичках. Ви ж не боїтеся отой свій шмурдяк, котрий зіллям відновлення називаєте, кожного ранку глигати? А зварили його алхіміки, котрі своїми навичками куди гірші за мене. І, якщо ви гадаєте, що там немає інгредієнтів здатних вас вбити, то помиляєтесь, їх там близько третини. 
Маги не мали що заперечити і тому замовкли. 
 — Усе одно алхімія — то алхімія, а кухарство — то кухарство, і не треба їх змішувати. — буркнув Туран. 
 — Та будь ласка, самі собі готуйте!  — фиркнув Вальм. 
Раптом гах різко зупинився. 
 — Джунга, уперед! — віддав наказ Ладбор. 
 — Так!
Алхімік визирнув назовні і встиг побачити лише тінь, що мов стріла майнула серед високих трав і зникла далеко попереду. 
 — Попереду міст. — сказав капітан на німе запитання Вальма. 
 — Що за міст? 
 — Підземелля ще не відновилося, його, майже навпіл, розбиває провалля, а через нього Бойовими Предками встановлено міст, щоб дістатися точки переходу на інший рівень. І так на усіх рівнях підземелля, куди змогли дістатися Бойові Предки. 
 — То нам постійно доведеться перетинати ці мости? 
 — Зовсім ні. Залежить від того, з якого боку рівня нас викине перехід. Іноді треба, іноді ні…
Ладбор не договорив, коли Джунга повернувся. 
 — Усе тихо, капітане. Лише невелика команда авантюристів Д рангу далеко за мостом, йдуть у бік переходу. 
Гах знову рушив, а Вальм задумався, що в цій ситуації пересторога і справді зайвою не буде. Вузькі місця, на кшталт мостів, найліпше місце для засідки. Як він вже знав — тут у них не було друзів. 
Міст виявився підвісним. Чотири велетенські барабани з храповими механізмами по боках тримали товстенні металеві троси, на яких і було збудовано міст. Два унизу тримали дощатий настил, два на рівні плечей людини, як перила. Між верхніми та нижніми тросами часто натягнуті ланцюги, за які можна було притриматись. І урвище. Мінімум пів кілометри завширшки. Вальм подивився направо, потім наліво — і скільки він міг бачити, краю тому не було. Алхімік подивився на протилежний край, де стояли такі ж самі барабани. У животі стало якось неприємно важко. Ладбор прибрав гах до сховища. 
 — Скрайт і Джунга, ви перші. — наказав він. — Потім йдуть маги з паном Вальмом, потім я, і замикають Малік із Прамом. Зрозуміло? 
Після того, як усі кивнули, Скрайт витягнув велетенський щит і ступив на міст, Джунга йшов слідом за ним у двох кроках. Прам став поруч з мостом, і поклав стрілу на тятиву лука, уважно стежачи за протилежним боком урвища. 
Вальм дивився, як хитається той місток під ногами авантюристів і всередині усе стискалося. Скоро і йому доведеться… Чорт забирай, він ніколи не любив висоту. 
 — Маги і Вальм, уперед! — скомандував Ладбор. 
Міст, насправді, був не таким вже й вузьким, метра півтора завширшки, але за такої довжини… Нога алхіміка ступила на чорні від часу дошки настилу, а рука мимоволі міцно вхопилася за вертикальний ланцюг. А через пів сотні кроків він зробив те, чого узагалі було не слід. Подивився трохи вбік і униз. Від чого просто закляк на місці. Там не було нічого. Тобто було… Під ним, у кількох кілометрах знизу, світилася частка бузкової магічної печаті. Такої самої, як і у небі над ним. А далеко унизу ще одна. А за нею іще… Це провалля розривало підземелля на усіх рівнях! 
 — Вальм! Не стій! — почув він крик Ладбора, котрий виштовхнув його з трансу. 
Алхімік заплющив очі і похитав головою. Чорт забирай, не можна на то дивитися! Він пішов, майже побіг уперед, швидко перехоплюючи вертикальні ланцюги рукою, поки ледь не збив Кайру, котра йшла попереду. І лише тоді опанував себе. Що то, в біса, було?! Так, він не любить висоти, навіть боїться її, але насмерть заклякнути з одного погляду?! Вертикальні зіниці Вальма стали мов щілини. Там, чорт забирай, є щось здатне впливати на його розум! Цей висновок навіть розлютив алхіміка. 
Якими б довгими не здавалися ці пʼятсот метрів Вальму, вони усе одно скінчились, і скоро його наздогнав Ладбор, а потім і Малік із Прамом. Капітан Срібних драконів знов витягнув гах, і вони швидко поїхали уперед. 
Переходом виявився невисокий пагорб посеред рівного степу, з невеликою печерою на своєму схилі. Жодних зроблених руками людей колон, чи смолоскипів, як на вході до підземелля, тут не було. Лише невелика коротка печера, мов тунель, з рівною камʼяною підлогою. І вихід за тридцять метрів. Знов високо у горах. 
 — Другий рівень! — невідомо нащо сказав Вальм, коли вони вже стояли на великій природній терасі поруч з печерою. — А ми зараз на якому боці? Нам знову доведеться того розлому переходити? 
Малік, котрий стояв поруч, знизнув плечима. 
 — Невідомо, пане Вальм. Звідси ще не видно. 
 — Та й біс із ним! Малік, пішли збирати інгредієнти! Я їх звідси чую вже!
Другий рівень і справді виявився схожим на перший, але трохи більшим, і з вищим рівнем інгредієнтів. Алхімік збирав їх, не звертаючи увагу на легке невдоволення Ладбора. Доречі, усіма іншими членами команди ці витівки прощались Вальму за щоденні смачні вечері. Навіть після його зізнання про властивості того червоного гриба, ніхто не відмовився їсти приготовані Вальмом страви. 
Але алхімік помітив іншу проблему. Його запаси провізії, котрі він розраховував на себе одного на кілька місяців, почали швидко танути, і схудли відсотків на тридцять менш ніж за тиждень. І того вечора, коли вони минули лісостеп на другому рівні, він не витримав. 
 — Так, народ, я усе розумію, — почав він, стоячи поруч із трьома порожніми казанами, — але у моєму сховищі продуктів вистачить не більше, ніж на тиждень! То що ви собі думаєте? Є якісь ідеї? Викладайте, що з продуктів маєте у сховищах, я відберу, що згодиться для приготування їжі! 
Авантюристи почали перезиратися. 
 — Та ми не подумали…
 — Вибачте, пане Вальм…
 — І дійсно, що ж то ми…
Авантюристи почали викладати гори солонини у діжках, сушеного мʼяса та риби, сири, діжки із пивом та вином, хліб… От, в принципі, і усе. Стандартний раціон авантюристів у підземеллі. Жодної, вже готової страви, чи свіжих овочів або сирого мʼяса. 
 — Оце й усе?! — Вальм вхопився за голову. — Та ви знущаєтесь! Як із цього готувати?! 
 — То… нам капець? — тихо запитав Малік, — Смаколиків більше не буде? 
Вальм зло зиркнув на нього. 
 — Я хіба це сказав?!
Алхімік відібрав трохи сира, вина, та діжку пива, на інше махнувши рукою. 
 — Приберіть це жахіття з очей моїх. 
Авантюристи зніяковіли. Він же зовсім не вирішив проблему…
 — Будемо полювати! — вигукнув Вальм. 
Воїни перезирнулися. 
 — На кого? 
 — На монстрів, звісно! На кого ще можна полювати у підземеллі? 
 — Але ж, пане Вальм, мʼясо монстрів не їстівне, через вміст мани монстрів у ньому! — одразу ж вигукнув Малік. 
 — Що ж, Малік, логіка підказує мені, що треба просто неїстівне мʼясо зробити їстівним. Ти так не думаєш? 
На це воїн не знайшовся, що сказати. 
 — Ми на другому рівні… А раз так… Мені потрібні двадцять тушок памлаків, пʼятнадцять туш вістолів, тридцять туш драгунтів і пʼять туш нармосів! Нутрощі, ратиці, копита, роги та шкіру лишайте там, де вполюєте, мені потрібні чисті туші, зрозуміло? 
Усі завмерли в нерішучості. 
 — Чого стоїте? — гаркнув Ладбор, злякавшись можливої продовольчої кризи, — Робіть як він каже!
І першим зник з поля зору, надаючи приклад. 
 — Гей, а табір хто захищатиме? — розгублено запитав Вальм, коли усі воїни зникли. 
Що ж, хочаб маги лишилися з ним. Зітхнувши, алхімік почав готувати вечерю. 
Першим повернувся Джунга. І справді, самий швидкий. Після ного один за одним приходили інші. Вальм наказав нарубати довгих палиць та наробити триног, на які розвішували туші монстрів. Вже після вечері алхімік сів поруч із ними, та закинув до рота пігулку детоксикації, котру зробив ще у Цитаделі. Він повернув руку долонею догори та зігнув пальці, мов тримаючи велике яблуко. Над його кігтями враз спалахнув білий, напівпрозорий вогонь. 
 — А тепер, — сказав алхімік, — якщо не хочете отримати отруєння маною монстрів, раджу відійти вам хочаб на сотню метрів! 
Вогонь над його долонею розділився на сімдесят частин, кожна з яких полетіла до своєї туші. Ману монстрів, звісно, не можна було спалити, але її можна було випарувати! Хоча, це теж було непросто. 
Перші хвилини нічого не відбувалось, але потім над тушами почав зʼявлятися жовтенький димок. Він нерішуче коливався під впливом слабкого вітру, ставав густіший, аж поки не перетворився на злітаючі у небо клуби жовтої мани монстрів. Коли туші маленьких потвор було очищено першими, Вальм забирав з них частини небесного вогню і додавав їх до більших за розміром туш. 
Очищення тривало цілих дві години. Завершивши, Вальм розплющив очі і звівся на ноги. Він по черзі підходив до кожної туші, нюхав її, потім вирізав із середини тонку смужку мʼяса і смажив її на небесному вогні і, ще гарячу, кидав до рота. Непогано. Тепер у нього вдосталь майже свинини, майже яловичини, майже баранини і навіть щось схоже на мʼясо кроля є… Алхімік махнув рукою авантюристам, щоб ті поверталися. 
Малік першим підійшов та почав нюхати мʼясо. 
 — Немає… Мани монстрів і дійсно немає! 
 — Пане Вальм! — накинулися маги на алхіміка скопом — То ж у вас небесний вогонь?!…
Цього разу їм пощастило — той чортів розлом не треба було переходити, і Срібні дракони разом із Вальмом спокійно пішли на третій рівень. На ньому вони трохи затримались, адже діставшись лісу, Вальм роздав воїнам малюнки з грибами, ягодами та фруктами, котрі придатні для вжитку, і попросив зібрати якомога більше. Овочі в раціоні все ж слід було хоч чимось замінити. Тому третій рівень вони долали на день довше, аніж попередній. Хоча те, що відстань від виходу на рівень до переходу на наступний значно збільшилась, теж відіграло свою роль. 
Стоячи на терасі на вході четвертого рівня, Ладбор не поспішав надавати команду на рух уперед, що було досить незвичним як для нього. Вальм одразу ж помітив, як уважно роздивлявся авантюрист стежку попереду, наче прислухаючись до чогось. Та згодом, усе ж таки рушив уперед. Збираючи інгредієнти разом із Маліком, алхімік не переставав думати, що ж непокоїть капітана Срібних драконів. 
 — Малік, а тобі не здається, що Ладбор останнім часом якийсь стурбований? Не знаєш що сталося? 
 — Та ми усі такі, пане Вальм, адже відбувається дещо дивне. 
 — Поясниш? 
 — Ну, ми вже досить довго ідемо униз, але зовсім непомітно аур сильних команд, які б підіймалися нагору…
 — Це щось означає? 
 — Ніхто не знає напевно, можливо, просто співпадіння. Ми вкрай рідко ходимо до Тіктаку, аби вивчити звичайний ритм цього підземелля. Якби ми спускалися у більш відомі нам, я б одразу ж подумав, що там унизу щось сталося. Щось неприємне. 
Подумки Вальм одразу ж погодився з авантюристом. 
 — То може нам не слід іти далі? 
 — Ну, то нехай капітан рішення прийме, але будь що там унизу, сили нашої команди вистачить щоб забратися геть, не зазнавши втрат. 
Вальм криво усміхнувся. Одного Бога Війни, та що там, навіть Бойового Предка високого ступеня вистачить, щоб за секунду їх усіх на порох стерти. Та вголос цього не сказав. Навіть увечері, коли готував вечерю і дивився, як воїни зібравшись окремою групою про щось перешіптуються, усе ще тримав свої думки при собі. 
І на цей раз їм пощастило — без жодних неприємностей минувши лісну зону, а потім лісостеп, їхній гах котив рівним, мов стільниця степом, порослим високими травами і квітами, коли Ладбор сказав:
 — Ми знову на вірному боці підземелля. 
Вальм, визирнувши з гаху, побачив далеко попереду пагорб із переходом на пʼятий рівень. Та завжди їм так щастити не буде, подумалось алхіміку. 
На пʼятому рівні цінних інгредієнтів виявилося значно більше, аніж на попередніх чотирьох разом узятих. Через те, що тут вже існували монстри третього класу, охочих спускатися сюди було небагато. Я той монстр один, то не страшно, але зграя таких могла завдати купу неприємностей навіть Бойовому Майстру вищої ступені. Вальм, котрий детально вивчив і дослід і їх усіх, розумів це як ніхто інший. Тому не наважувався відходити далеко від групи навіть у супроводі Маліка. 
Але алхімік дарма переймався, бо регулярні ритмічні хвилі аури, котрі розповсюджували воїни Срібних Драконів, тримали потвор на значній відстані від загону. Тож магам, та й самому Вальму, лишилося лише лаятись на погані стежки на пʼятому рівні. Адже людей, котрі їх прокладають, ходило тут набагато менше, аніж на попередніх рівнях. 
 — А от тепер нам не пощастило. — сказав Ладбор, зупинивши гах. — Джунга, перевір. 
За цієї команди алхімік зрозумів, що попереду розлом і міст. На цей раз розвідка зайняла набагато більше часу, можливо, минула година, коли Джунга повернувся. 
 — Нікого. Лише кілька монстрів на тому боці, недалеко від переходу. 
 — Дивно. Якщо там є монстри, то людей вже давно не було. Невже у цьому клятому підземеллі ніхто не ходе на шостий рівень? Хай там як, та кілька монстрів нам не стануть на заваді, рушаймо. 
Міст через розлом був копією попереднього, за вийнятком того, що виявився на півтори сотні метрів довшим. Розлом теж збільшується, як і розмір рівнів? 
 — Скрайт, Джунга, — на ту сторону. 
Двоє авантюристів моментально рушили уперед, таким самим маневром, як і минулого разу — Скрайт йшов першим, із великим щитом у руці, а Джунга позаду на два кроки. Прам тримав стрілу на тятиві, стоячи на краю розлому. 
 — Маги і Вальм, — уперед. — наказав Ладбор 
Цього разу алхімік змусив себе будь що дивитися лише попереду себе, і в жодному випадку не зиркати униз. Він ще минулого разу добре запам’ятав, що там є, і чому не варто туди дивитися. Вальм, разом із магами, вже пройшли половину моста, коли Ладбор ступив на нього і пішов за ними, швидко наздоганяючи. Раптом Скрайт з Джунгою сполошилися, і за мить крикнули в один голос:
 — Назад! Тут засідка! 
І у ту ж мить Прам вистрелив у бік, з якого вони тільки що приїхали. 
 — Уперед! Швидше! Тут засідка! 
Спочатку воїни, а за ними і Вальм з магами, зрозуміли, що їхню групу грамотно затиснули на тому клятому мосту. Алхімік не бачив нападників, але по діям Скрайта з Джунгою було і так ясно, що справи у них наразі не дуже. Вони повільно задкували, Скрайт прикривав Джунгу і себе великим щитом. Ладбор, який саме порівнявся із групою магів, брудно вилаявся. 
Алхімік озирнувся і побачив, як Малік, прикриваючи себе з Прамом щитом, теж задкує у їх бік. І за хвилину усі зібралися разом посередині мосту. Як тільки це сталося, маги одночасно виставили щити мани, прикривши Срібних драконів з усіх боків. 
 — Лайно! — гаркнув Ладбор. 
 — Капітане! — вигукнув Джунга, — Їх точно не було тут!
 — Знаю… Я й сам їх відчув, вже ступивши на міст… Праме, скільки їх позаду? 
 — Мінімум три десятки Б рівня і багато рівнем нижче. Маги теж є. 
 — Гаразд. Джунга, а що попереду? 
 — Десь так само. Але за наявність магів я не впевнений, не відчув їх. 
 — То їм зайве. Та група без магів, бо вони є кришкою, що зачиняє пастку і їм головне швидкість, а не ударна міць. Щоб накапостити нам їм вистачить магів з одного боку. Лайно! 
З короткого діалогу Вальм зрозумів, що вони добряче встрянули. Проти них мінімум шістдесят авантюристів Б рангу, не рахуючи магів з іншим дрібʼязком. Не треба бути занадто розумним, аби дійти висновку, що шансів у них так собі. І не встиг алхімік завершити свою думку, як обабіч розлому зʼявилося багато людей з оголеною зброєю у руках. 
Компанія та була досить різноманітною, одягнені хто як, деякі узагалі без броні. Але, що їх обʼєднувало, то впевненість у тому, що жертва нікуди не вислизне. Ну що ж, вони мали право так вважати. Вальм швидко оцінив диспозицію. Обидві групи зупинилися за кілька десятків метрів від барабанів із тросами і розійшлися півколом, повністю перекривши виходи з мосту і отримавши змогу бити їхню групу у фланги дальнобійною зброєю і закляттям магів. Теж непогане рішення. 
Один з нападників підійшов до моста і зробив глузливого реверансу. 
 — Вітаю, добродії! — крикнув він Срібним драконам, — Не буду витрачати ваш час, скажу лише, що або ви складаєте зброю, віддаєте нам свої сховища і йдете звідси на своїх двох, або ми знімемо ті сховища з ваших ще теплих трупів. То що обираєте? 
 — Вони нас усе одно вбʼють. І з нами беззбройними то буде їм значно легше. — прошепотів Малік. 
Звісно. Ось чому вони не відчували аури сильних команд, спускаючись сюди. Їх просто не лишилося. Ці виродки контролюють і міст, і перехід між рівнями. Ладбор загарчав від люті. 
 — А які гарантії, що ви дасте нам піти? — крикнув він. 
Переговорник від нападників підняв пальця догори. 
 — Моє слово вас влаштує? 
 — Та якось не дуже! Але мені треба час порадитись із командою. 
Переговорник знизнув плечима. 
 — Тільки швидко, не треба зайвої драми!
У той же час, як Ладбор мав розмову з нападником, Вальм гарячково шукав вихід із ситуації. Отрути, якою він знищив Сірих ворон, було вдосталь у його сховищі, але от протиотрути… дві дози лише. І використати її на такій відстані то усе одно, що власноруч вбити Срібних драконів. Вальм похитав головою, проганяючи цю ідею. Хіба що на крайній випадок. 
 — Як довго зможете тримати щити мани проти масованих атак? — тим часом питав Ладбор у магів. 
 — Сорок хвилин. Може пʼятдесят. Доки ми на мосту, вони не будуть використовувати усе, що можуть, але варто нам зійти… 
 — Знаю, далеко нам не піти…
 — Закляття сьомого кола нам же зможуть допомогти? — втрутитися Вальм у розмову. 
 — Тут немає магів сьомого кола! — прошипів Туран. 
 — Сам бачу! Та я маю атакуючі зілля ефект від яких співставний з найсильнішими заклятими магів сьомого кола! 
Усі здивовано подивились на алхіміка. 
 — Якщо ви маєте план, пане Вальм, то кажіть зараз, часу у нас обмаль! — сказав Ладбор. 
 — Чотири колби із зіллям, кожна обʼємом по пів літра. Дві вогняної стихії, дві стихії води, яка усе заморозить. Радіус дії кожної близько сотні метрів, кидати треба обабіч барабанів із тросами, так, щоб їх не зачепило, або, хочаб, щоб вони не опинилися в епіцентрі. Колби із вогняною стихією кидаємо у бік переходу на нижній рівень, колби стихії води у протилежний і одразу ж біжимо назад. Біс із цим підземеллям, потім організуємо новий рейд. Такий мій план. Усім зрозуміло? 
 — Так, давайте свої колби! — видихнув Ладбор. 
Нападники не бачили що відбувається у тісно збитій групі Срібних драконів, усе ще вважаючи, що ситуація повністю під їх контролем. Вальм тихцем роздав зілля — колби з червоною рідиною дісталися Скрайту із Джунгою, а із синьою Маліку із Прамом. 
 — Ладборе, зможеш їх відволікти, щоб хлопці кинули? Червоні колби мають затримку близько хвилини, сині діють моментально…
 — Зрозуміло. — він повернувся до перемовника нападників. — Ми згодні, але нам потрібні додаткові гарантії! 
 — Кажи, що ви там хочете?!
У цей момент маги на мить прибрали щити і Скрайт із Джунгою синхронно кинули зілля. Дві колби миттю подолали кілька сотень метрів і розбилися об інстинктивно підняті щити нападників. Один з них зацікавлено вмочив пальця у червону рідину, яка стікала по щиту, та поклав собі до рота. 
 — Солодке! — за мить крикнув він. — Ахахаха! Вони вирішили нас сиропам пригостити наостанок?
«Буде тобі ще той сироп, зачекай трохи!» — зі злістю подумав Вальм. 
 — Нам потрібен коридор для виходу! — як ні в чому продовжив Ладбор ставити умови. 
 — Що ти маєш на увазі? 
 — Ви розходитесь на кілька кілометрів у різні боки, ми складаємо зброю і наші сховища поруч з мостом і спокійно забираємось…
Два тонкі червоні промені злетіли високо у небо і почали швидко падати назад. Вальм штурхонув Маліка, даючи сигнал, і у той же час маги знову на мить прибрали щити. Дві сині колби майнули у повітрі. Переговорник, зрозумівши, що тут щось не так, миттю вихопив кинджал і кинув у одну із колб. Зрештою, це мало чим допомогло…
Ті нападники, що блокували міст збоку переходу на шостий рівень, навряд чи встигли щось зрозуміти, миттю ставши порохом, котрий теж згорів у наступні секунди. Розбійники з іншого краю провалля встигли смикнутися у спробі втечі, але морозний іній, що вилетів із розбитих синіх колб, за мить перетворив усіх на дивовижні крижані статуї. Вони навіть зойкнути не змогли від жаху, який відчули у останній момент. 
Вальм із панікою спостерігав, як морозний іній із тої колби, котру в останню мить,  кинувши кинджал, розбив переговорник, щедро накрив барабани, на яких тримався підвісний міст. Заморожена сталь крихка. А сталь, яку заморозили до стану прозорого скла, іще крихкіша. Навіть невеликого вітерця, котрий гойдне міст, буде достатньо щоб ті троси розсипалися на пил. 
 — Усі на підлогу і тримайтесь за дошки! — заверещав алхімік. — В жодному разі не торкайтеся металу! 
І першим упав на живіт, вхопившись за дошку через щілину у настилі. Усі заворожено спостерігали за ефектом від зілля і зовсім не зрозуміли, чого від них вимагає алхімік. 
 — Зараз же! — закричав Вальм. — Ми падаємо! 
Наче почувши ці слова, один із верхніх тросів здав звук високого тону і у місці зʼєднання із барабаном розсипався на дрібні крихти. Це подіяло краще, аніж будь які слова. Срібні дракони моментально впали на животи, головами і бік пекла на стороні переходу на шостий рівень, вхопилися за дошки і завмерли. 
 — І що робити? — тихо запитав Малік. 
 — Сука! Навіть не дихати! — прошипів Вальм. — І молитися кому лише можеш! 
Вальм по справжньому боявся. Він був певен, що обрив мосту з боку заморожених барабанів неминучий, і лише питання часу якої миті то станеться. Тепер головне то втримати себе на цій чорній дошці і молитися, аби вогонь не розплавив троси з іншого боку. 
Майже одночасно заморожені троси розсипались, і Вальм уперше в житті відчув, що таке невагомість.