Andrii Noshchenko - Енциклопедія , Andrii Noshchenko

Глава вісімнадцята. Перший рівень. 

— Яка краса! — вирвалось у Вальма. 
Усі задерли голови і дивилися на небо деякий час. Те бузкове сяйво і справді перетворювало пейзажі на щось дивне, у корні відмінне від звичної людському оку поверхні. 
 — Уперше в підземеллі? — запитав його Джунга. 
 — Так. Хоча, я й багато читав за них, але те, що бачу зараз… Воно зовсім не таке, як описано у книгах. 
 — Якщо чесно, то Тіктак зовсім не схожий на інші цими печатками…
 — Досить теревенити, ходімо! — перебив їх Ладбор. 
Джунга винувато посміхнувся алхіміку та поспіхом рушив уперед, аби зайняти свою позицію у другому ряду їх строю. Вальм теж зайняв своє місце посеред магів. Спуск униз був важким. Дороги, як такої не було, лише стежка, яка плутала між частих невеликих скель на своєму шляху униз. Алхімік одразу ж подумав, що шлях назад стане їм набагато важчим. 
Воїни час від часу викидали навколо загону важкі хвилі своєї аури, аби прогнати геть рідких монстрів, що причаїлися повз шляху команди. Вальм використовував свій абсолютний нюх на всі сто відсотків, аби скласти найбільш точну картину Тіктаку у своїй голові. Часто його рецептори вловлювали запахи лікарських рослин, які на поверхні зустрічалися дуже рідко, або взагалі не росли. І це лише початок першого рівня! Яка іронія! Аби алхімік мав вільний доступ до усих цих найсвіжіших інгредієнтів, які б пігулки він міг створювати? Яких висот досягла б його алхімія? 
Вальм гостро, мов у дитинстві, відчув жаль і образу на те, що не мав сил аби досліджувати підземелля самотужки, коли йому заманеться. Він дивився на дужі спини воїнів поперед себе, що навіть не упріли за час важкого спуску і заздрив їм. І хай він сам став одним з найкращих алхіміків континенту, та чи було це тим, чого він прагнув насправді? 
Він із жалем дивився, як чобіт Маліка розчавив Горну срібну, рослину другого класу, що використовували для виготовлення пігулок зцілення пʼятого класу. Безмозклі громили… Лише зброєю здатні вимахувати… Чому до свого розуму він не має їх сили? Увагу алхіміка від переживань за дорогоцінні інгредієнти відволікло важке дихання магів. Уже? Так швидко? Та вони лише годину як спускаються! 
 — Ладбор! — гукнула Тані, — нам відпочити треба! 
Вальм не бачив виразу обличчя Ладбора, та навіть зі спини було помітно невдоволення. 
 — Привал двадцять хвилин! — гучно скомандував він. 
Алхімік, котрий завдяки своїм тренуванням легко переносив цей спуск, подивився на спітнілих магів, що одразу ж сіли на землю і сказав, що позбирає трави поруч. 
 — Малік! Йди з ним! — наказав капітан загону. 
Авантюрист, не виказавши жодного невдоволення, підійшов до Вальма. Завдяки своїй силі він міг йти таким темпом цілодобово, не відчуваючи втоми. 
 — Пане Вальм, а що, тут є трави для алхімії? Так поруч зі входом? — здивовано запитав він. 
 — Ти кілька хвилин тому розчавив чоботом Горну срібну, так що я впевнений, що тут багато чого можна знайти. 
 — А вона дорога? 
 — У гільдії алхіміків за неї легко б золотого дали…
 — Дідько! — Малік подивився на підошву свого чобота, наче очікуючи, що там золото прилипло. Але не було навіть лайна. 
 — Нічого вже не вдієш, ходімо! — гукнув Вальм. 
Він пішов трохи убік від стежки, униз схилом, звідки легкий вітерець доносив запахи кількох знайомих йому рослин. І справді, за пів сотні метрів, з-під чималої брили, проросли невеличкі сині квітки. Вальм усміхнувся, присів і витягнув широкого ножа, яким почав розкопувати дрібний гравій навколо коренів квіток. 
 — Знайшли щось цікаве? — запитав Малік. 
 — Так, назва цієї квітки Горнок. Сама квіточка йде на виготовлення зілля витривалості третього класу, а от корінець… З корінця виходить непогана отрута. Діє миттєво і, якщо додати ще кілька інгредієнтів, зовсім безболісно для жертви. 
 — А… якщо не додати? 
 — Ти пив палаючу олію, Малік? 
 — Ні, звичайно! 
 — Отруєні цим корінцем люди часто казали, що краще її пити, аніж отак конати. 
Авантюрист ковтнув слину, уявивши собі той біль. 
 — Та не бійся ти, — заспокоїв його Вальм, — для людей твого рівня сили вона майже безпечна. Максимум блювати будеш кілька діб. 
Алхімік прибрав квітки до сховища і з виразу обличчя авантюриста зрозумів, що не сильно його заспокоїв. 
 — Пане Вальм, то ви і отрути можете готувати? 
 — Дідько, Малік, ти як дитина. Багато алхіміків можуть створювати як ліки, так і отрути. Загалом, я б сказав, що це дві сторони одної монети. Кожні ліки можуть стати отрутою, як і кожна отрута — ліками. Особливо, якщо подивитися на останнє з філософської, чи людожерської точки зору…
Останню фразу алхіміка Малік не зрозумів. Та мало б хто був на це здатен не знаючи, що алхімік був учнем Токсичного Дракона. Головного людожера імперського двору. Раптом до носа Вальма вітерець приніс запах гнилої плоті. Він трохи подумав, та все-таки вирішив сходити подивитися. Це був труп памлака, що відверто дивувало, адже гори не 
були місцем проживання цих монстрів. 
 — То лише дохлий памлак, пане Вальм, нічого цікавого. 
 — Гадаєш? Я б так не сказав. 
 — Що ви маєте на увазі? 
 — Ну, по-перше, памлаки живуть у лісистій місцевості, а не у горах, бо їх кінцівки просто не призначені для цього, тож його сюди хтось загнав знизу. І, по-друге, судячи з ран від меча на туші, цей хтось був невмілим новачком, і він розважався таким чином. 
 — Як то ви зрозуміли? 
 — Скажи, як би ти вбив такого монстра? 
 — Та просто ударив би ребром щита…
 — Отож бо. Одним ударом. Навіть найслабший авантюрист здатен його вбити якщо не з другого, так із третього удару. А тепер подивись на оці хаотичні і неглибокі рани на туші. Били просто, щоб завдати болю. 
 — Але, усе це не доводить, що це було простою розвагою. 
 — Ядро, Малік. Той, хто вбив, не забрав ядро. Хоча воно і коштує лише пʼять срібних, та авантюрист, котрий спустився у підземелля заради грошей, ніколи не пожаліє ще пару секунд свого часу, аби забрати ядро. Ні, той, хто це зробив, просто гнав потвору сюди кілька кілометрів з підніжжя гір заради розваги. І з огляду ран, я можу сказати, що він десь метр сімдесят чи метр сімдесят пʼять зростом — це видно по куту під яким наносились удари. Озброєний тонким, одноручним мечем, але не рапірою. Скоріш навіть парадним мечем, а не справжньою зброєю для полювання на монстрів. І він не жорстокий, ні… він просто трохи схиблений, і лише вважає себе жорстоким! 
Малік подумки зняв капелюх. Він був досвідченим авантюристом, але ніколи б не побачив ті деталі, за які щойно розповів йому алхімік. 
 — Та біс із ним, пане Вальм. Різні дурні підземеллями ходять. Не звертайте уваги, Срібні дракони зможуть вас захистити як від монстрів, так і від ідіотів! 
Вальм розреготався. 
 — Дякую, Малік! 
Він промовчав, що провівши кілька років у столиці імперії, вже достатньо побачив діточок аристократів та багатіїв, які ходили у підземелля саме з ціллю такої розваги. І від таких вилупків умів себе захистити. Авантюрист поглянув у бік, де лишилася їхня команда. 
 — Пане Вальм, привал завершився, вони вже рушили. 
Алхімік знизнув плечима. 
 — Усе ж одно йтимуть цією стежкою, то з часом нас наздоженуть. 
Зрештою, саме він платив гроші Срібним драконам. І якщо у нього виникло бажання збирати інгредієнти — то він буде це робити. Тому, так і зробив. Вальм ходив із Маліком, збираючи трави, а загін повільно просувався стежкою. Так тривало аж до вечора, який, доречі, сильно відрізнявся від того, до чого звик алхімік на поверхні. 
Місцеве сонце тут не сідало за обрій, як нагорі. Воно наче минало якийсь барʼєр, схожий на плівку, ставало мутним і потім потроху згасало. Але темряви не наступило, як такої. Те бузкове світло, від велетенської магічної печаті, без сонячних променів, здавалося, стало ще більш яскравим, заливаючи простір підземелля ніжним сяйвом. 
У підніжжя гір Ладбор обʼявив привал на ночівлю. Змучені багатьма годинами пішої ходи маги впали на землю і моментально позасинали. Вальм, котрий пройшов набагато більшу відстань теж відчував, як гудуть його ноги. Та, незважаючи на втому, сів готувати вечерю. І раптом упіймав себе на думці, що йому подобається тут. 
Навіть далеке гарчання монстрів, що зрідка розривало тишу, не лякало його. Цей світ, під магічною печаткою на небі, виглядав мов казка. Він швидко обсмажував овочі, порізані на дрібні кубики, коли Скрайт став на ноги і підняв щит. 
 — Ми не одні. — мовив він коротко. 
Вальм не знав, що слід робити у таких ситуаціях, тож просто продовжив готувати. Поруч із Скрайтом став Малік, теж поставивши важкого щита на землю. Але скільки алхімік не вдивлявся у той бік, куди були направлені очі авантюристів, усе одно нічого не помічав. Прам тихо застрибнув на високе розлоге дерево поруч із табором і приготував лук. Наперед вийшов Ладбор. 
 — Якщо мимо йдете, то йдіть собі, не варто нас турбувати. — голосно крикнув він. 
Хвилин за десять до табору наблизився загін із двох десятків авантюристів. Та на обличчях Срібних драконів алхімік не помітив жодного збентеження. Це добре. Значить, той загін набагато слабший за них.  
 — Вибачте, панове! — крикнув один із них. — Ми просто повертаємось нагору і раптом відчули на шляху сильні аури. Ми не знали, що ви просто стоїте тут табором. Тож ми просто пройдемо повз, аби вам не заважати! 
 — Проходьте. — коротко наказав їм Ладбор. — З якого рівня йдете? 
 — З четвертого. 
 — Як там зараз? 
 — Тихо. З силою вашого загону турбуватися точно нема про що. 
Вальм дивився, як інша команда обережно проходила стежкою повз їх табір у той бік, з якого прийшли Срібні дракони. Видно, що вже добряче зморені, але усі цілі, навіть броня мала сліди битв лише у кількох із них. Що ж, ймовірно, нижчі рівні і справді спокійні. Скрайт гучно плюнув на землю, коли вони пройшли. 
 — Дідько, наче тут інших стежок немає…
 — Що ти маєш на увазі, Скрайт? — запитав алхімік. 
Воїн сховав щита і сів поруч із Вальмом. 
 — У підземеллях наближатися до інших команд то є ознака дурного тону. У такому випадку прийнято вважати, що вас, як мінімум, хочуть позбавити вашої здобичі, а як максимум — вашого життя. 
 — Дивно. І що, гільдія авантюристів ніяк це не регулює? 
 — Що відбувається у підземеллі — залишається у підземеллі, пане Вальм. 
Одним словом, тут авантюристи поводили себе як звичайні розбійники. Алхімік з осудом похитав головою, уважно стежачи за мʼясом, що тішилося у казанку. Поруч із ними сів Прам, а згодом прийшли і інші. Навіть Ладбор. Окрім, звичайно, магів, котрих не зміг розбудити навіть божественний аромат мʼяса, тушкованого з овочами. Та, зрештою, з апетитом воїнів їм би усе одно нічого не лишилося — казанок спорожнів за кілька хвилин. 
 — Ех, пане Вальм, аби ви не були таким поважним алхіміком, я б ще три дні тому запропонував вам стати членом нашої команди. Я в житті смачнішого не їв. — з сумом у голосі заявив Малік. 
 — Аби я не був таким поважним, як ти кажеш, алхіміком, то й готував би я так собі. 
Усі засміялися з того. Хоча слова Вальма були зовсім недалеко від правди. Після вечері, алхімік ще деякий час лежав навзнак на землі, роздивляючись деталі бузкової печаті. Та, в свою чергу, відображалася у його бурштинових очах. Хто її створив? Чи що? Вальм бачив, на що здатні архімаги цього континенту, і був певен, що це далеко за межами їх можливостей. Можливо, і тут існує якийсь Закон, на кшталт того Закону, пасинком котрого є він сам? І непомітно заснув, розмірковуючи над цим питанням. 
Зранку їх розбудив Ладбор, та наказав збиратися. Заспані маги першим ділом почали пити зілля відновлення, адже короткого сну було замало, аби позбавитись втоми з-за вчорашнього переходу. Вальм теж відчував, що його ноги усе ще гудуть, тож витягнув пробірку і зробив маленький ковток зілля. 
Місцеве сонце, тепер вже зі сходу, продавило барʼєр і залило край лісу, де був розташований табір, яскравими променями. Вальм звівся на ноги і зробив кілька легких стрибків на місці, аби остаточно прогнати сон. 
 — Стаєм у похідний порядок і рушаємо! — гукнув капітан загону. — Сьогодні маємо минути цей ліс попереду, тому йдемо не відволікаючись!
На цих словах він зиркнув у бік алхіміка. Це спроба показати, хто тут головний? Вальм подумки знизнув плечима, адже і не думав зупиняти збір інгредієнтів, якщо вони трапляться на його шляху. А для захисту на першому рівні підземелля йому і одного Маліка вистачить. 
 — Ходімо уперед, Малік. — наказав він авантюристу. 
Той нерішуче дивився то на Ладбора, то на алхіміка, не знаючи, як слід вчинити. Адже, один був замовником, а інший капітаном. Ладбор скривив губи. 
 — Йди із ним. Але слідкуй, щоб ви не відстали. 
Вальм переможно усміхнувся і першим рушив у хащі. Його нюх вже встиг вирізнити поміж запахів гниючого листя безліч цікавих ароматів. Та за  кілька хвилин алхімік зрозумів, що недооцінив цей ліс. Збоку він здавався досить рідким, аби вільно йти по ньому, та це виявилося зовсім не так. Товстий шар листя на землі, корені дерев, які підступно виглядали з неї петлями, якісь колючі кущі та ліани робили прогулянку ним не те, що б неможливою, але важкою справою. 
Вальм зрізав зі стовбура старого дерева гриба, вкритого тонким шаром блакитного туману і прибрав його до сховища. Кращого інгредієнта як для снодійного, так і для знеболюючого засобу годі було і шукати. Жаль, що він на дереві лише один. 
 — Пане Вальм, загін вже досить далеко уперед зайшов…
 — Гаразд, прискоримось. Обіцяю, що буду зупинятися відтепер лише якщо зустріну щось дійсно цікаве. 
І, хоча обіцяв він то дійсно щиро, та цікавого виявилося настільки багато, що свій загін вони наздогнали лише коли Ладбор зупинив Срібних драконів на обідній привал. Вальм не став зупинятися, а пішов уперед, на ходу запихаючи до рота якийсь пиріжок. З огляду на те, що Малік був вимушений йти за ним, таким же чином покормив і його. 
 — Малік, а як довго нам до переходу на другий рівень? 
 — За цим лісом почнеться лісостеп, а потім голий степ. А вже за ним буде сам перехід. Якщо Ладбор буде тримати такий темп команди як і зараз, то за три дні маємо дістатись. 
 — І кожен наступний рівень буде копією попереднього? 
 — Це і так, і не так одночасно. Природні зони будуть такі самі, але самі відстані почнуть збільшуватись, адже кожен нижчий рівень більший, за попередній. 
 — І наскільки більший? 
 — По різному. Іноді на десять відсотків, іноді на тридцять…
Вальм уявив підземелля як пляшку, стінки якої нерівномірно, але постійно розширюються до самого дна. Це настільки його збентежило, що він навіть зупинився. 
 — Тобто, до сьомого рівня нам йти більше, аніж місяць? 
 — Десь так, пане Вальм. Точно не менше. 
Вальм зітхнув. Час на рейд, який він планував раніше, невпинно розтягувався. При самих ідеальних умовах йому буде потрібно мінімум два місяці на вивчення усіх монстрів четвертого класу. Місяць на дорогу униз. Ще більше на дорогу на поверхню, адже йти доведеться увесь час угору… Він же наказав Цян чекати його через чотири місяці. І як прискоритися Вальм не знав. Жоден транспорт цими стежками не проїде. Хіба що посадити магів на спини воїнів, і змусити тих бігти. 
Вальм аж посміхнувся з такої ідеї. Пихаті маги нізащо на таке не погодяться. Чорт забирай, і він кожному з них платить по тридцять пʼять золотих на добу, лише за те, що вони повільно пересувають ноги підземеллям! Але і відмовитись від магів алхімік не міг, бо були потрібні їхні щити мани, аби брати монстрів четвертого класу живцем. Тож єдиним вибором було мовчки платити. 
«Та й біс із ними, тими грішми!» — філософськи вирішив він. За те він мав час на збір інгредієнтів. І, хоча, зараз вони були в основному другого, а іноді третього класу, на більш глибоких рівнях можна було сподіватися на підвищення їх класу. Тож алхімік повністю викинув ті думки із голови і повністю поринув у запахи, які вловлював його чутливий ніс. 
До заходу сонця Срібні дракони не встигли вийти з лісу, але Ладбор не став організовувати ночівлю і продовжив ще кілька годин вести загін під бузковим світлом магічної печаті у небі. Місцевість виглядала настільки казково, що навіть Вальм зупинив збір і мовчки йшов разом з командою, захопливо роздивляючись обабіч стежки. 
Та яким би нескінченним не здавався цей ліс впродовж денного переходу, дерева усе ж розійшлись у боки, відкривши невисокі пагорби вкриті травою. Високі дерева лишались рости лише між ними, у низинах. 
 — Досить на сьогодні, привал! — гучно наказав Ладбор. 
Така прогулянка навіть Вальма вимотала, тож він наспіх повечерявши готовою ресторанною стравою, ліг спати під сповними докори пʼятьма парами очей. 
 — Жремо солонину, народ… — із сумом сказав Прам, сідаючи поруч з вогнищем. 
Пересуватися лісостепом було набагато легше, і Вальм подумав, що тут навіть його капсула зможе нешвидко їхати. Він тільки хотів то запропонувати Ладбору, коли шлях команди перерізав неширокий, але глибокий яр. Чорт забирай, та його за кілька десятків метрів ще не було видно. 
Воїни по черзі брали на руки магів і перестрибували на інший бік, після чого знову вишикувались у похідний порядок та рушили далі. Але лише задля того, щоб через пару кілометрів знову стрибати через схожий яр. Ні, так точно їхати не можна. Вальм розчаровано зітхнув і мовчки пішов разом із командою. 
Вже надвечір пагорби почали зникати, змінюючись на безкрайній степ, вкритий високими травами і квітами. Там Ладбор зупинив загін на ночівлю. Сьогоднішній день був легким, а засинати знову під тими злими поглядами Вальму не хотілося, тож він витягнув свої казанки. І лише цим одним підійняв настрій усім навколо. 
З огляду на те, що маги теж ніяк не вкладалися спати, і навіть наміру такого не виказували, алхімік витягнув ще одного казана, бо ж двох на усіх не вистачить. І на кілька хвилин задумався, чим би він хотів повечеряти. Аж раптом на його губах зʼявилася хитра усмішка.
Алхімік почав швидко витягати зі сховища велетенський шмат яловичини, бекон, чималу діжку червоного вина, моркву, цибулю, часник, борошно, олію та купу інших спецій та інгредієнтів, розкладаючи їх на столі навколо себе. У кінці витягнув велетенського, чи не з пів метри у поперечнику, червоного гриба, якого знайшов учора у лісі. І хотів вже приступати, та зупинився і подивився на девʼять пар голодних очей. 
 — Джунга, кажуть, ти найкращий з ножами у цій команді? — запитав Вальм. — Тож яловичину кубиками розміром у два пальці, бекон кубиками у палець, зрозумів? 
 — Так, пане Вальм! 
 — Почни з бекону. Потім яловичина і вже за ними мені треба морква тонкими, міліметри зо два, кружечками, і цибуля півкільцями такої ж товщини, зможеш? 
Джунга витягнув з піхов два велетенські ножі і ошкірився, показавши міцні білі зуби. Як тільки з нарізкою бекону було завершено, він одразу ж полетів у казан, де смажився до золотистої скоринки. У той же час Вальм прибрав паперовими серветками зайву вологу із нарізаної яловичини та добре посолив і поперчив її. 
Витягши обсмажені шматочки бекону, помітив, що жиру натекло малувато, тож просто щедро додав оливи і почав партіями смажити яловичину, котру витягав одразу, як на ній зʼявлялася золотиста скоринка. До овочів дійшло в останню чергу. 
Розділивши смажене мʼясо та бекон на три рівні частини, поклав їх до казанів, додав борошно і знову кілька хвилин смажив, рівномірно перемішуючи. Коли завершив із цим, додав спецій і залив усе вином, щоб повністю сховати у ньому мʼясо. Сховавши майже спорожнілу діжку, накрив казанки, виставив температуру і тиск на робочих клапанах алхімічних казанів. 
І дуже скоро над табором повисли аромати, з яких у всіх, навіть у Вальма, потекла слина. Пара зі свистом виривалася з робочих клапанів, огортаючи усе навколо дрібним туманом, а девʼять пар голодних очей безперервно слідкувало за нею. Лише одна річ не давала покою членам загону — отой великий червоний гриб, що допоки нетронутим лежав на столі. 
 — А тепер попрошу усіх відійти на метрів тридцять, якщо не хочете вкритися виразками! — гучно сказав Вальм. 
Суперечити, чи ставити під сумнів його попередження, ніхто не став і девʼятеро людей швидко розбіглися по околицях табору. Алхімік витягнув пробірку з прозорою рідиною, випив її, і зачекавши пару хвилин, сам собі ствердно кивнув головою. 
Одразу за тим він витягнув ножа із довгим та тонким лезом і почав з неймовірною швидкістю нарізати той червоний гриб тонкими смужками, з яких виділявся рожевий сік. Вальму довелося навіть використовувати свою духовну силу, огортаючи нею кожну із смужок окремо, аби втримати сік всередині. 
Завершивши з грибом алхімік одним рухом збив затискачі кришок казанків, вивільнивши клуби ароматної пари просто у небо, і закинув гриб до страви рівномірними порціями. Встановивши назад кришки казанів, Вальм відійшов на кілька метрів назад і сів на землю, заплющивши очі. Лишилася найважча фаза приготування, яка потребувала особливого контролю. 
Це вже не було чистим кухарством. За допомогою духовної сили Вальм почав розділяти волокна яловичини, насичуючи кубики мʼяса соком гриба, ретельно змішаним із вином та жиром з бекону у казанах. Він сидів нерухомо, весь занурений у цей процес і навіть забув сказати усім, що небезпека минула, і вони можуть повернутися у табір. 
За пів години Вальм розплющив очі і озирнувся. 
 — А ви чого там? — здивовано запитав він. 
 — Так, пане Вальм, ви ж самі сказали за виразки… — кажучи це Ладбор чухав потилицю. Він навіть з такої відстані відчував божественно смачний запах, і мав внутрішнє протиріччя між словами алхіміка та відчуттями свого носа. 
 — А, то ж на час, коли я гриба нарізав. Пара, на яку перетворюється його сік, дуже токсична. Тому треба мати деякі специфічні навички для роботи із ним. 
 — А те що у казанках і справді їстівне? — нерішуче запитав Прам. 
 — Не хочеш — не їж, мені більше лишиться. — Вальм витягнув миску і відкривши усі три казанки, насипав її собі повну. 
Ні, те, що відчували авантюристи, до того як алхімік відкрив казанки, не було справжнім запахом страви. Відчувши його зараз, навіть самі нерішучі відкинули свої сумніви і побігли уперед, на ходу дістаючи глибокі миски. 
Коли алхімічні казани спорожнили, і всі сиділи навколо вогнища насолоджуючись мʼясом, воїни один за одним почали крутити головами та прислухатися. 
 — Неймовірно, та навіть бісові монстри зібралися, щоб хочаб понюхати це! — гаркнув Ладбор, розповсюджуючи навколо табору хвилі своєї аури.