Andrii Noshchenko - Енциклопедія , Andrii Noshchenko

Глава сімнадцята. Підземелля Тіктак. 

Розмова, після ранкової сутички, не клеїлась, тож Вальм мочки сидів, заплющивши очі, аж поки Кайра не звернулася до нього із запитанням. 
 — Пане алхімік, а от можете пояснити, що краще для людей, ваші зілля чи магія магів підтримки, як моя? 
Вальм розплющив очі, намагаючись зрозуміти, чи не спроба це познущатися із нього. Але, здається, ні. 
 — Це і справді непросте питання, яке має кілька рівнів відповіді. Та я спробую пояснити, а ви вже сами вирішите, що є кращим. По-перше, ваша підтримка працює не за однаковим принципом на магах та воїнах, хоча закляття ви використовуєте одного типу. Магам ви просто передаєте свою чисту ману, із цим все зрозуміло. А от воїнам лише стимулюєте мʼязи і нервові закінчення, що дозволяє їм, навіть виснаженим, вести бій далі. І якщо для магів ваше підсилення лишається безболісним, то з воїнами навпаки, згодом їх наздоганяє відкат від вашого закляття. Адже усе те підсилення вони черпають із  внутрішніх ресурсів свого тіла. По-друге, кількість використання вашого підсилення є лімітованим, як через виснаження мани підсилюючого мага, так і через внутрішні запобіжники у тілах воїнів. Алхіміки ж, створюючи свої зілля, пішли іншим шляхом. Вони створили препарати конкретно під свої задачі. Для магів — зілля відновлення мани, зілля стимуляції магічних кіл мага, тощо. А для воїнів є зілля відновлення, зілля сили, зілля спритності… та усіх не перелічити навіть. І зілля, якщо воно правильно вибране, майже немає такого ефекту як відкат. Єдиний недолік, це менша ефективність, у порівнянні із закляттями підтримки і те, що ми, алхіміки, називаємо насиченням, коли подальший прийом зілля за короткий проміжок часу вже не має сенсу. Але усі ці недоліки зілля не стосуються високорівневих алхімічних пігулок. Там недолік лише у їх ціні. Якось так. А що краще, то вже самі вирішуйте. 
У кінці пояснення вже усі маги слухали Вальма. 
 — Пане Вальм, — почала Кайра нерішуче, — я чула, що алхіміки імперії створили пігулки для магів, що здатні підвищити їх рівень, це правда? 
 — Це можна назвати частковою правдою. 
Маги уважно дивилися на алхіміка, очікуючи пояснень, адже не розуміли, що він мав на увазі під частковою правдою. 
 — Справа у тому, що створення нового магічного кола навколо серця мага це зовсім не те, як трансформація тіла воїна. Вона стосується більше розуму, свідомості та навіть душі мага. А ці сутності настільки тендітні, що наслідки втручання є майже непередбачуваними. Пігулки, що допомагають магу створити нове коло, і справді є. Як стверджують ті, хто їх виготовляє, вони розширюють свідомість, занурюючи мага у транс через галюцинації, де він зможе вибрати вірний шлях. А може і не вибрати, навічно лишившись у полоні ілюзій. Просто кажучи — поїхавшим глуздом. З дірявою макітрою. Тому, я б не рекомендував прийом таких пігулок. Навіть імперський двір забороняє своїм магам їх використовувати, через високий ризик невдачі. 
Маги були розчаровані словами Вальма. Кожен із них хотів вірити, що є десь чарівна пігулка, здатна зробити їх сильнішими. 
 — Але, — жалівся над ними алхімік, — це зовсім не означає, що немає інших засобів, я б назвав їх непрямими. Прості пігулки пʼятого класу розширення кіл мани. При регулярному їх вживанні, існуючі кола мани досягають свого максимуму і розум мага майже завжди формує нове, наступне коло мани…
 — Он воно як, — обірвав його Нонк, — але я ніколи не чув за такі пігулки…
Алхімік витягнув зі сховища маленький циліндричний футляр і висипав із нього дві жовто-помаранчеві пігулки. У возі запахло чимось солодким та кислим. 
 — Ось вони. Гадаю, що такі ви зможете придбати чи замовити у торговій  гільдії, чи гільдії алхіміків. Просто запитайте у них. 
 — Ого! А скільки їх треба, наприклад, магу пʼятого кола водної стихії? І скільки вони коштують? 
Вальм сховав пігулки і трішки подумав, перед тим, як відповідати. Він не хотів, аби до нього причепилися з непотрібними проханнями. 
 — Кількість індивідуальна для кожного мага, я не можу вам сказати напевно, не зробивши купу аналізів. І може коливатись від кількох штук і до сотні навіть… Щодо ціни, то кілька років тому вони продавалися по чотири - пʼять сотень золотих за штуку…
Вальм збрехав. Він легко міг визначити необхідну кількість пігулок, просто глянувши на проекцію кіл мани мага, з точністю до кількох штук. Тані цокнула язиком і похитала головою. 
 — А недешеві ті пігулки… — сказала вона, — навіть якщо у середньому їх треба пів сотні, то це вже двадцять — двадцять пʼять тисяч золотих. 
Вальм знизнув плечима. 
 — Якщо маг принесе необхідні інгредієнти алхіміку, то ціна знизиться вдвоє. Та купляти їх самотужки так собі ідея — алхіміки скуповують їх оптом за зниженими цінами. Хіба що зібрати самому у рейдах в підземеллях. 
Маги миттєво перезирнулися. Чорт забирай, а вони куди на кілька місяців їдуть? Одночасно, у їх очах спалахнув вогонь азарту. 
 — Пане Вальм! — голос Кайри чи не вперше набув емоцій, — А чи нема у вас, раптом, списку потрібних інгредієнтів?!
Алхімік розсміявся. 
 — Списку немає, але його не важко написати маючи рецепт у голові… Дайте мені аркуш паперу і стилус. 
Пігулка розширення кіл мани пʼятого класу не була складною і мала лише тридцять два інгредієнти у своєму складі, тож, швидко склавши список з позначенням кількості на одну пігулку, він передав аркуш Кайрі. Чотири пари очей почали швидко його вивчати. Та на їх обличчях миттєво виникла розгубленість. 
 — Це якось… — сказав Туран, — я знаю лише кілька рослин із цього списку… Це якісь рідкісні трави? 
 — Та ні, досить розповсюджені, приблизно третина з них навіть на поверхні росте. 
Алхіміку навіть сподобалось спостерігати за ними. Пихаті маги зараз були схожі на школярів, котрі не зробили домашнє завдання. Вальм заплющив очі і зробив вигляд що дрімає, та насправді прислуховувався, що вони шепочуть поміж собою. Давши їм щось схоже на надію, своїм списком насправді загнав у глухий кут. «Чорт забирай, а та Скажена сука нерідко зі мною так само вчиняла» — подумав він. 
Ладбор зупинив загін на ночівлю на невеликий галявині посеред лісу. І хоча сонце було ще досить високо, наказав облаштовувати табір. Таке рішення трохи здивувало та, навіть, роздратувало Вальма, адже за його думкою вони втрачали час. Але сперечатися він не став. 
Він сів окремо від усіх і витягнув зі сховища кухонне приладдя та два алхімічні казани. Раз вже є пару вільних годин, то чому б не приготувати собі на кілька днів наперед? Насамперед він почав нарізати яловичину тонкими смужками поперек волокон, після чого обухом важкого кухарського ножа добряче його відбив, аби воно стало мʼякшим. Змастивши один із казанків олією, почав обсмажувати ті смужки до золотої скоринки невеликими порціями, аби ті не почали тушкуватися. Готове мʼясо одразу ж перекладав у інший, лише добре теплий казан. Завершивши із мʼясом, нарізав півкільцями кілька великих цибулин, та обсмажив їх її на тій самій олії до мʼякості. Потім додав до цибулі пів склянки борошна, перемішав і смажив ще десь з хвилину, після чого не жаліючи висипав туди ж чи не літр сметани. Увесь час добре перемішував, щоб не було грудочок, аж поки усе воно у тому казані не закипіло.
Над галявиною потягло смачними ароматами і потроху, нарізаючи нерівні кола, навколо Вальма почали гуртуватися воїни Срібних драконів. Першим поруч присів здоровань Скрайт. 
 — Ви вмієте готувати, пане Вальм? — майже здивовано запитав він, — І не як простий кухар у придорожньому трактирі, судячи із запаху…
 — Нічого дивного, адже уміння вірно складати інгредієнти докупи то і є вміння алхіміків. А тут їх не дуже багато, як бачиш.
На цих словах Вальм висипав мʼясо із другого казана у перший, закрив кришку та встановив необхідний тиск на робочому клапані. 
 — Не скажіть, пане Вальм, ми теж готуємо, але у порівнянні із вами…
Зачекавши десять хвилин, алхімік зняв кришку і почав додавати спеції. Завершивши із ними, кинув всередину ще кілька лікарських рослин. Потім знову закрив казанок і зменшив нагрів. 
 — Можливо це тому, що я маю більше досвіду…
Той запах, що зараз виривався із робочого клапану разом із парою, змусив усіх присутніх на галявині зігнутися від жорстокого відчуття голоду. Поруч зі Скрайтом присіли ще три воїни, яких він представив Вальму. 
 — Малік, як і я, захист, ранг Б. Джунга, атака і ближній бій, ранг Б. Ну і Прам, наш лучник, ранг Б. 
Кожен із них підіймав руку, почувши своє імʼя. Чорт забирай, Ладбор і справді зібрав нічогеньку таку команду, як для цього королівства. Девʼять Б рангових були силою… Вальм повністю вимкнув нагрів і трохи зачекав. Але, сподівання на те, що вони підуть, були марними, як показало життя. Алхімік зітхнув, витягнув зі сховища велику хлібину, тарілку, і відкрив казанок. 
 — Приєднуйтесь. — запропонував він їм з такої безвиході. 
Воїни широко ошкірились та повитягували глибокі миски. Повний алхімічний казан, котрого Вальму вистачило б на кілька днів, спорожнів за хвилину. Воїни точно не були соромʼязливими. Над галявиною повис гуркіт ложок об металеві миски. До них, наче мимохідь, наблизився рудий Нонк, але побачивши порожнього казанка гірко зітхнув і пішов назад. Завершивши вечерю, алхімік налив до казанку води та почав мити його. 
 — Давайте я, пане Вальм! — запропонував Малік. 
Алхімік лише похитав головою, усміхнувшись. 
 — Вибач, але я сам. Не те, що я тобі не довіряю, та алхімічний котел треба вміти чистити, це не звичайний посуд. 
 — Ааа, он воно як…
 — Хлопці, а ви помітили, мʼясо не таке вже й просте було. — раптом сказав Прам. — Будь яка втома минула, але тіло лишилося розслабленим. Пане Вальм, там був іще якись інгредієнт, окрім звичайних приправ? 
 — А ти чутливий! Так, кинув кілька тонізуючих травинок, завжди так роблю, коли вечерю готую. Краще спиться. Так що давайте, а я пішов спати…
Вальм заховав казанки та кухонне приладдя і пішов до воза, лишивши воїнів. Краєм вуха ще почув, як вони обговорювали, яким чином тепер на чатах стояти. «А не треба до пащі своєї тягти усе, що смачно пахне!» — подумав він вже засинаючи. 
Наступного ранку алхімік прокинувся першим за всіх. Лише Малік стояв на чатах, сидячи поруч зі майже згаслим багаттям. 
 — Ранку, Малік! — привітався Вальм — А чи не знаєш, бува, скільки нам ще до Тіктаку? 
 — Доброго ранку, пане Вальм. Гадаю, ще два з половиною дні. 
 — Дякую. 
Алхімік скинув верхній одяг і побіг. Два дні. Лише два дні і він уперше в житті спуститься у підземелля. З цієї думки аж легкий мандраж пройшов тілом. Місце, яке не створене для довготривалого проживання у ньому людей. І справа не лише у монстрах, що могли тебе вбити, а у самій мані, яка заповнювала підземелля. У мані монстрів. 
Вона, та мана, негативно впливала на людські організми, а при високій концентрації, як на глибоких рівнях, навіть повільно руйнувала їх. Там, де вони йдуть, концентрація не така вже й висока, за три-чотири місяці перебування нічого критичного не станеться, але Вальм усе одно створив для себе кілька пігулок детоксикації. На усяк випадок. 
Зваживши, що забіг вже досить далеко, алхімік розвернувся назад до табору. І… Монстри четвертого класу. Живцем він ще жодного разу їх не бачив, лише туші. Спостерігати за ними, дослідити їх, роздерти їх… Вальм похитав головою. Та яке роздерти? Вивчити ж! Вив-чи-ти! Ось як має думати вчений! Але серце усе одно билося прискорено. І зовсім не від швидкого бігу. 
Коли алхімік повернувся, команда Ладбора вже була на ногах у повному складі, та готувала сніданок. Розриваючись між бажанням зʼїсти щось смачне і небажанням знову чистити казанок, Вальм витягнув одне з блюд, замовлене ще в ресторані у місті і швидко його проковтнув. 
Він вже збирався сідати до магів, коли  Скрайт запропонував йому поїхати цього дня з ними, мовляв, воїни не такі нудні і з ними дорога буде веселішою. Та чом би й ні, вирішив алхімік, застрибнувши до їх воза. 
 — Пане Вальм, а можна запитати? — сказав Малік, коли вози вже рушили. 
 — Та кажи…
 — Ми, декілька тижнів тому, усі відчули, як до вашого маєтку приходив Бог Війни. Він ваш друг? 
Ладбор моментально нагострив вуха. Це питання вже багато часу не давало йому спокою. 
 — Ну, не те, щоб друг, швидше його можна назвати клієнтом. 
 — А у вас є друзі серед Богів Війни? Які вони, можете розказати? 
 Ну ще б. Хто може цікавити і хвилювати воїна? Лише сильніші воїни. А Боги Війни були мов живі легенди для таких, як Малік. І звісно ж, навіть крихти інформації про них були їм цікаві. 
 — У Богів Війни не буває друзів, Малік. Лише ситуативні союзники. Так що ні, у мене немає друзів серед них. 
 — А ви багатьох знаєте особисто? 
 — Кількох знаю. 
 — А вони сильні? Хто з них найсильніший? 
 — Звичайно вони сильні, на те вони і Боги Війни! Але, невже ти гадаєш, що простий алхімік може зрозуміти, хто з них має найбільшу силу? 
На цих словах Ладбор зрозумів, що Вальм або бреше, або частково недоговорює. Усе місто знало, що саме до нього приходила Скажена сука два тижні тому, ауру котрої знав, мабуть, кожен воїн континенту. Тож яка причина, що він не назвав її найсильнішою?! Дідько! У них погані взаємини? Чи, може, навіть ворожі? І що Вальм називає себе простим алхіміком… До простого Боги Війни не ходять! Ладбор ледь погасив лють у своїй душі. Якщо буде шанс, що підземелля поглине цього вискочку… Ладбор ним скористається! 
Авантюристи ще довго насідали на алхіміка з питаннями за Богів Війни, після чого почали вихвалятися своєю зброєю та обладунками. Вальм роздивлявся усі ті клинки, щити та стріли і бачив, що лише деякі з них сягають четвертого класу. Та вони були гірші навіть за старі кинджали Грема, котрі алхімік випадково зіпсував своїми червоними лезами. 
В одному воїни мали рацію — із ними їхати і справді було веселіше, аніж з пихатими і нудними магами. Тож наступні два дні пролетіли швидко та непомітно, лише голова на вечір гула від галасу, котрий не вщухав. Але це легко виправляв міцний сон вночі. 
 — За пару годин будемо на місці. — сказав Ладбор на початку пʼятого дня подорожі. 
Усі присутні у возі потроху затихли, та почали перевіряти спорядження. Вальм спостерігав спочатку, як серйозно вони до цього ставляться, та потім пересів на козли поруч з візницею. Дорога пролягала через рідкий ліс, побитий невеликими галявинами та порізаний мілкими річками і струмками. 
І невдовзі, далеко попереду, вже можна було розгледіти бузкове сяйво у небі. Воно було розмите, мов туман і не мало чітких контурів. Вальм читав, що то лише проекція від магічних печаток, які скріплювали зруйновані рівні Тіктаку, не даючи їм розповзатися геть. 
Кілька десятиліть тому у ньому сталися спочатку прорив, а потім і руйнування підземелля. Коли перші хвилі монстрів вирвалися назовні, один з Богів Війни прорубав через них шлях до входу у Тіктак та спустився у нього. Хвилі потвор зникли, і на декілька годин усе стихло. Десятки сильних воїнів добивали потвор на поверхні, чекаючи на повернення Бога Війни, та раптом землю струснув сильний вибух. 
Ніхто насправді не знав, що ж там сталося, лише за слідами аури у повітрі воїни зрозуміли, що Бог Війни використав удар відчаю — підірвав центр своєї аури, знищуючи і Тіктак, і себе разом із ним. Боги Війни вкрай рідко йшли на такий крок, адже він означав кінець усьому. Лише у випадках, коли надії не лишалося, а противник був гіршим за саму смерть. Але хто міг стати таким противником Богу Війни вищого ступеня у звичайному підземеллі?! Відповідь на це питання неможливо було знайти — підривом свого центра аури він знищив геть усе. 
Коли відлуння вибуху стихло і хвилі на земній поверхні заспокоїлись, воїни, ті, що змогли вижити, наблизились до велетенського кратеру, котрий зʼявився на місці підземелля і зазирнули униз. Вони побачили глибоку, на десятки кілометрів униз діру, котра проходила через усі рівні зруйнованого Тіктаку. І на їх очах, самі по собі, зʼявлялися велетенські магічні печатки бузкового кольору. Печать за печаттю вони перекривали рівні підземелля, відокремлюючи їх один від одного. 
Декотрі з воїнів казали, що тих печаток було десять, деякі стверджували, що чотирнадцять, а дехто стверджував, що узагалі устиг аж сімнадцять нарахувати, доки те бузкове мереживо не стало настільки густим, що не можна було зазирнути глибше ніж на чотири рівні. 
З того часу підземелля почало своє відновлення. Вже через одне десятиліття перші відчайдухи збирали команди для рейдів і спускалися  униз. Висновки тих досліджень були невтішні — переходи між рівнями зруйновані у багатьох місцях і не встигли відновитися. Рослинність ще бідна, і майже не мала у своєму складі гарних високоякісних інгредієнтів, яким славився Тіктак до катастрофи. Монстрів теж було обмаль, і вони були повністю сепаровані по рівнях відповідно своєї сили. 
Але час йшов, підземелля безперервно відновлювалось, і зараз, за словами бувалих авантюристів, вже нагадувало той старий, відомий на увесь континент, Тіктак. Єдине, то що розділення монстрів нікуди не зникло, тож командам, що саме полювало на ядра монстрів, доводилося спускатися досить глибоко навіть за ядрами третього класу. А взагалі було точно визначено — два рівня підземелля на один клас сили монстрів. Тобто, Вальму, для вивчення монстрів четвертого класу, потрібно було спуститися аж на сьомий рівень. 
За цими роздумами алхімік навіть не звернув уваги на те, як вони наблизились до велетенського на кілька кілометрів заввишки пагорба, у підніжжі якого і був розташований вхід до підземелля. Над верхівкою, яка була вкрита рідкими деревами та кущами, усе світилося яскравим бузковим світлом. Казали, що на тій верхівці і досі можна побачити велетенську діру, закриту магічною печаткою. Та ходити туди з власної волі мало хто наважувався через шторм мани, котрий не вщухав там з моменту катастрофи. 
Ладбор зупинив вози недалеко від стайні, де сотні, а може й тисячі авантюристів лишали своїх їздових монстрів на час рейдів у глибини Тіктоку. Брати їх із собою униз було суворо заборонено, адже наскільки б добре не був приручений монстр, у підземеллі, з невідомих людям причин, він знову ставав диким та агресивним, і намагався тут же зжерти свого власника. 
Доки команда розминала ноги після кількагодинної поїздки, Ладбор пішов до інших груп, що саме вийшли на поверхню, щоб дізнатися за Тіктак станом на зараз. Чи не відбулося, бува, всередині подій, за які він мусить знати до початку рейду. 
 — Кажуть, що без змін, принаймні, на перших чотирьох рівнях. З кліматом та рослинністю унизу усе гаразд, але монстрів малувато, тож доводиться бігати за ними, а не навпаки. З глибших частин ніхто із присутніх тут не підіймався, та по слухам там так само. Тож можемо розпочинати, якщо усі готові. Усі ж готові, гадаю? 
 — Так!
 — Можемо йти!
 — Ходімо!
 —…
Вальм лише кивнув, відчуваючи легкий мандраж, який несподівано його охопив. Страх перед потворами, котрі тепер не сидять у клітці, як він звик, а бігають на волі? Чи просто страх невідомого? Дідько, та він навіть не чув, щоб інші алхіміки ходили у підземелля! 
Команда рушила уперед, і він пішов за ними, ховаючи спітнілі долоні у карманах свого сірого плаща. На вході, при сплаті мита та реєстрації, ледь не сталася проблема — Вальм не мав жетону авантюриста. Простих людей до підземель намагалися не пускати, через майже стовідсоткову смертність. 
 — Жетон? — запитав охоронець. 
 — Я не маю, але я з ними йду. — алхімік вказав пальцем на команду Срібних драконів. 
 — Якщо нема жетону, то вони йдуть, а ти ні! 
 — Але ж… — спробував було заперечити Вальм. 
 Ладбор помітив не ладне і підійшов до столу з реєстраційним журналом. 
 — Зачекай, командир, — сказав він охоронцю. — це наш замовник, і саме його ми супроводжуємо у підземеллі, ось контракт завізований головою гільдії авантюристів, так що він може пройти із нами. Відповідно усім правилам і вимогам, чи не так? 
Охоронець почав прискіпливо вивчати кожну сторінку документу, навіть на сонце через папір подивився, аби краще роздивитися водні знаки фірмових бланків гільдії. 
 — Гаразд, нехай іде, — нарешті дозволив він — але наглядайте, щоб йому перша ж комаха макітру не відгризла. Уся відповідальність лежить на вашій команді! Зрозуміло? 
Вальм віддав срібний як мито за прохід, вписав своє імʼя у журнал і побіг до членів команди, що вже чекали на нього поруч з великими металевими воротами входу до підземелля. За тими воротами алхімік побачив довгу печеру, склепіння якої люди посилили високими камʼяними колонами, верхівки котрих ховалися у темряві, котру не могло розігнати світло чисельних смолоскипів унизу. 
Хода десяти пар ніг луною рознеслася навколо, змушуючи Вальма насторожено озирнутися. Його вертикальні зіниці звузилися, мов він звір, що вийшов на полювання, а жага крові мимоволі почала рватися із тіла назовні. Неймовірним вольовим зусиллям алхімік придушив її, доки це не помітили інші члени групи. Хоча, здається, деякі з воїнів насторожилися і зиркнули у його бік. 
Печера виявилась рівною, мов стріла і досить довгою. Від моменту входу і до миті, коли Вальм помітив яскраве світло попереду, минуло майже пів години. А вже за якісь десять хвилин, команда Срібних драконів разом з алхіміком стояла на чималій та рівній природній терасі високо у горах. 
Вальм глибоко вдихнув тепле повітря і підняв очі догори. Там, високо, вище навіть місцевого сонця, на все небо світилася велетенська бузкова магічна печать. Від небокраю до небокраю.