Andrii Noshchenko - Енциклопедія , Andrii Noshchenko

Глава шістнадцята. Кінець старого життя. 

При перших його звуках Вальм затремтів і відчув, як нерівно забилося його серце. Скажена сука! І, доречі, не він один її так називав. Збаламошена Богиня Війни вищого ступеня. Сама непередбачувана і неконтрольована людина континенту. І… його власний кат. А також рятівник, за сумісництвом. Вальм спробував вхопитися рукою за дверну ручку, але ту вмить зімʼяло у маленьку сталеву кульку, котра впала на підлогу. 
 — Мені треба… — ледь вичавив він із себе. 
 — Усім треба, Вальмику, проте… Ніхто нікуди не піде, доки я тут. 
 — Мені здається, що цей етап ми вже минули… колись. 
Алхімік усе ще не міг повернути голову, але краєм ока бачив білу маківку Богині Війни, яка грайливо провела пальцем з коротким рожевим манікюром по його губах, змушуючи замовкнути. 
 — А от я маю ще деякі питання щодо того етапу, коли ти так спритно зник, ще й дивним чином замаскував свою ауру. Нічого не хочеш пояснити? Хоча, зачекай, ми маємо тут зайві вуха. 
За цих слів Пак, разом із кріслом, у якому сидів, вилетів у вікно, розбивши шибки на тисячі уламків. Вальм із сумом спостерігав, як в нічну темряву полетіли його гроші. Богиня Війни створила кокон аури на усю кімнату, від чого будь які сторонні звуки ззовні зникли. Алхімік відчув, що вона більше його не тримає. Та втекти вже не намагався. Запізно. 
 — Шановна Богиня Війни Айша, прошу вас припинити це… цей тиск на мене! 
 — Шановна?! Айша?! А де ж звичайне твоє «Скажена сука», «Ідіотка», «Дране стерво»? Дідько, Вальмику, та що з тобою сталося за ці три роки? Нігті… Очі… Навіть якась подоба жаги крові є… Любчику, нічого не хочеш мені розповісти? 
 — Шановна Айша, не маю бажання про це з вами говорити, приберіть будь ласка вашу ауру і дозвольте мені піти вже. Я маю багато справ. 
 — А ні, ще й з вухами проблеми маєш… Чи з мізками? Ти не почув, що я сказала?! Ніхто не піде, доки я не дозволю! 
Вальм скривився. У цьому уся вона. Деспотична від власної сили. Старе стерво, що поводиться мов нерозумна дитина. Він подивився на прекрасне обличчя молодої дівчини… Але бачив іншу — ту, що була до прийому його пігулки вічної краси та молодості девʼятого класу. Та все ж вирішив ще раз спробувати спробувати її вмовити. 
 — Шановна Айша, я відмінно вас почув і зрозумів. Але, з того дня, як виконав той «обовʼязок», котрий ви на мене поклали, вважаю наші взаємини завершеними назавжди. Тож ще раз прошу, зніміть купол своєї аури і дозвольте мені піти. 
 — Ох, Вальмику, ну чому ти такий холодний і відсторонений? Я гадала, що ми у кращих стосунках. 
 — У нас не може бути жодних стосунків, шановна Айша. 
 — Ти хочеш сказати, що два роки, котрі ми провели разом, нічого не варті?!
З цих слів у алхіміка наче клямка впала, тож він продовжив, навіть не намагаючись бути ввічливим з нею 
 — Провели разом?! Скажена сука! Та ти мене два роки у клітці для собак тримала! І це по твоєму разом? 
 — О! Тепер упізнаю справжнього тебе! Це не «по моєму» разом, Вальмику, це по факту разом. І не заперечуй очевидне. Ми створені одне для одного, просто ти цього ще не зрозумів. 
 — Стара ти сука… У тебе на сьомій сотні років дах остаточно потік! Ніхто ні для кого не створений! Скільки тобі вже? Шістсот сорок? Шістсот пʼятдесят років? А то я не памʼятаю вже…
 — Мені пʼятсот сорок! Пʼятсот сорок, і ти це добре знаєш! 
 — Саме так! А мені двадцять вісім лише! 
 — То й що? Хіба я маю поганий вигляд? 
Обʼєктивно кажучи, зараз Айша була найгарнішою жінкою, яку Вальм бачив за своє життя, та було одне але…
 — Гадаєш, я не розумію дії пігулки, котру ти змусила мене створити для себе? 
Як не намагалася Айша мати доброзичливий вигляд, та тут не втрималася. Її очі перетворилися на вузькі щілини, а губи вигнулись в жахливій гримасі. 
 — Малий ти виродок… Ти створив її для себе! Аби не соромно було бути зі мною поруч! І чи не ти отримав найбільший зиск тоді? Якщо мені не зраджує пам’ять, то саме під час виготовлення тої пігулки ти став пасинком Закону алхімії! І зараз маєш пиху дорікати мені?! Ти мусиш сліди моїх ніг цілувати за те, що я дала тобі таку можливість! 
 — Сидіти напівголим два роки надворі, у клітці для собак, то можливість?! Гадаєш, я не можу створювати пігулки девʼятого класу без тиску з твого боку? Стара ідіотка, та ти мені лише заважала! 
 — Виродок невдячний! Я тебе з кігтів імперського двору вирвала! Ким би ти зараз був, аби не я? Слухʼяною собачкою нікчеми імператора? Як і твій тюхтій вчитель?! 
У кімнаті пролунав звук гучного ляпаса. Вона навіть не спробувала ухилитись, спостерігаючи, як долоня Вальма повільно наближається до її щоки. Та боляче стало лише самому олхіміку. Навіть його кігті не змогли і цятки лишити на шкірі Богині Війни. 
 — Не згадуй мого вчителя, стара сука! Аби не його доброта, твої кістки давно б вже бродячі собаки по всій імперії тягали! 
 — Ну давай, влаштуй істерику, Вальмуся, ти це можеш, я знаю! 
Алхімік тремтів зі злості, забувши за свої страхи щодо неї. Вона знов перемогла. Як завжди. Сука мала неабиякий життєвий досвід. Він відвернувся і відійшов на кілька кроків. 
 — Та йди ти нахрін, довбана сука! Якщо це все, то нашу розмову закінчено. Я зробив тобі пігулку, ти повернула мені свободу. Далі кожен з нас іде своєю дорогою. 
 — Ох, Вальмуся… Ти все такий же гарячий… Ну сам подумай, чим тобі погано буде повернутися зі мною? З твоїми здібностями і моєю силою, ми ж зможемо диктувати свої умови усім навколо, жити так, як заманеться…
У Вальма було багато слів, готових злетіти з язика, та він змусив себе мовчати. Аби вона лише забралася геть. 
 — Мовчиш? Визнаю, можливо, я завітала до тебе невчасно. Але хочу, аби ти не забував — лише я можу гарантувати твою безпеку на цьому континенті, зрозумів? Або перетворити твоє життя на суцільне пекло, коли вирішу, що мені це потрібно. Твоя доля залежить зовсім не від тебе! 
Алхімік мовчав. Як би він не хотів її вбити, то було неможливим. Для будь-кого на континенті. Проте, як би вона не вихвалялася, зіткнутися напряму у протистоянні із Законом алхімії теж бажання не мала. А зробити то чужими руками їй власна пихатість не дозволить. Хоча, влаштувати йому веселе життя, звісно, могла. 
Айша зітхнула і підійшла до алхіміка, та міцно вхопивши за голову подивилася йому в очі. 
 — Бурштинові… Приємний колір… Вальме, я не хочу тебе змушувати і тягти силоміць. Я все ще сподіваюсь, що ти приймеш вірне рішення. Тож на сьогодні завершимо, але я повернусь за кілька тижнів, зрозумів? 
Не дочекавшись відповіді, Богиня Війни прибрала кокон своєї аури і вилетіла у вікно. Вальм сів у крісло і з полегшенням зітхнув. Хочаб тимчасово, ця неочікувана проблема відступила. Що Айша забуде про нього не варто навіть розраховувати. Можна лише сподіватися, що йому вийде її обдурити і знову втекти на кілька років. 
До офісу через двері зайшов менеджер Пак у подраному костюмі і сів поруч. 
 — А гарні у вас друзі, пане Вальм. 
 — Вона розпитувала за мене? 
 — Звісно. 
 — І ви їй усе розказали? 
 — Пане Вальм, ми, звичайно, товаришуємо, але брехати цій скаженій… цій Богині Війни було б з мого боку самогубством. Тому так, я максимально відверто розповів їй усе, що вона про вас запитувала мене. 
Вальм зітхнув. Отже, вона знає усе за останній рік його життя у цьому місті. 
 — А що я збираюся поїхати на кілька місяців вона теж знає? 
 — Ні, за це вона не питала, тож я і не казав. 
Що ж, тоді не усе так погано, можливо, у ного ще раз вийде той трюк із замаскованою аурою. Вальм простягнув руку Паку. 
 — Сімдесят шість тисяч золотих. Чотири тисячі комісія аукціону. 
Він поклав невеликий мішок-сховище на долоню алхіміка. Вальм звівся на ноги. 
 — Прощавайте, пане Пак. 
 — Ееее… прощавайте… — здивовано відповів він. 
Повертаючись до Цитаделі, Вальм турбувався зовсім не про вже скору мандрівку до підземелля, а про те, що йому робити потім. Жаль визнавати, але Цитадель доведеться покинути. Та Скажена сука вже знає за неї. Чатувати, звісно, не буде, та втративши слід його аури, почне час від часу навідуватись. І буде дуже погано, якщо вона знайде там Цян із Гремом. Алхімік щосили стиснув кермо капсули. Довбана сука!
 Вальму було дуже жаль покидати Цитадель, у яку вклав стільки сил та коштів. Він знов і знов думав, чи вірно вчинив, створюючи ту кляту пігулку, що розкрила його місцезнаходження. Три з гаком роки він успішно переховувався від Айші, та пустив прахом спокійне життя одним необережним вчинком. Що ж, пізно шмарклі пускати, треба вигадати як знову від неї втекти. 
Наступного ранку, коли дівчина вже готувалася до занять з алхімії, Вальм зупинив її. 
 — Цян, йди на базар, та купи транспорт, яким можна буде перевезти Грема у інше місто. 
 — То ми все ж переїздимо? 
 — Не ми а ви. 
 — Вчителю, гадаю, вам все ж варто щось мені пояснити…
Вальм зітхнув. Вона мала рацію. 
 — Розумієш, Цян, у твого вчителя є, — він почухав підборіддя кігтем, — скажімо так, вороги. І вчора вони його знайшли… Цього разу твій вчитель відбрехався, на деякий час, та вони повернуться, обовʼязково. Тож, вам із Гремом буде краще тимчасово схоронитися у столиці королівства, де я вас знайду після повернення з підземелля. А далі вже вигадаю, що робити. І прошу, без зайвих слів і пропозицій, зроби як я прошу, гаразд? 
Звичайно, дівчині це не сподобалось. Звичайно, вона хотіла багато чого сказати, але, вираз обличчя Вальма був настільки стурбованим, що вона мовчки узяла гроші і пішла до міста. Подумки, вона лаяла алхіміка брудними словами, доки не зрозуміла, що справжньою причиною такого настрою був страх. Вона боялася втратити те спокійне життя, яким жила із Вальмом в Цитаделі. Все руйнувалось на очах, мов картковий будинок. І вперше за довгий час їй захотілося плакати. Та що ж там за вороги такі, що навіть Вальм тікав, підібгавши хвоста? Ким-ким, а боягузом він точно не був. 
На міському базарі Цян купила чималий двохосьовий гах, з новими ресорами і великими задніми колесами, аби Грема не так трясло на дорожніх вибоїнах, і сіла за важелі. Їхати так їхати, вибір у неї і справді був невеликий. Або слухати накази вчителя, або покинути його. От на це вона точно не була готова. 
 — Винайми садибу у передмісті столиці королівства, і живи там тихо, не створюючи проблем, зрозуміла? — давав їй останні вказівки Вальм. 
 — Так, вчителю. 
 — Не лайся із сусідами, не грабуй людей, не бий ідіотів і не лізь до алхіміків. Зрозуміла? 
 — Так, вчителю. 
 — І останнє. Щоб я тебе знайшов, через чотири місяці кожної неділі о дванадцятій виходь до фонтану на центральній площі. Не чекай довго, обійди навколо і рушай додому. Зрозуміла? 
 — Так вчителю-ю-ю…
 — Гей, що таке, що за сльози від самого найбільшого шибайголови звіролюда, котрого я знаю? 
Цян повисла на шиї Вальма, шморгаючи носом. 
 — Я нікуди… нікуди не хочу їхати! А раптом ви не прийдете? А що тоді мені робити?!
Алхімік міцно узяв її за плечі і відірвав від себе. 
 — Цян, запамʼятай, ніщо не завадить мені повернутися. Ніщо, зрозуміла? Слово алхіміка! А тепер лізь на гах і рушай. Вам вже час. 
Стримуючи плач, дівчина заскочила на козли і виїхала за ворота. Вона хотіла ще хоч раз озирнутися, та боялася то зробити. Тож просто їхала, дивлячись на дорогу попереду себе. Вальм прийде. Обовʼязково. Слово алхіміка, воно… воно мало бути міцним, мов скеля. 
Вальм зачинив ворота і встановив максимальний захист Цитаделі. Ну що ж, раз його місцезнаходження вже усім відоме, то час зайнятися справжньою алхімією, а не низькорівневим зіллячком. Вальм ошкірився і витягнув зі сховища з пів сотні алхімічних казанків. Не девʼятий клас створюватиме, звичайно, але й цього їм усім вистачить поза очі! Над його долонею спалахнув небесний вогонь. 
За наступний тиждень мешканці Татану пізнали, що таке страх перед стихією. Над усим регіоном не перестаючи гриміло, сяяли блискавки, опускався стіною туман зі сморідом, котрий очі виїдав, лив дощ, що лише торкнувшись землі замерзав на кригу за спекотної погоди, йшов сніг, від якого горіло листя на деревах, а сонце на небі міняло свій колір то на червоний, то на зелений… Але одної ночі усе зникло так само раптово, як і зʼявилось. 
Задоволений Вальм звівся на ноги і сховав усе те алхімічне приладдя, що стояло на подвірʼї. Вже час. Він востаннє пройшовся Цитаделлю , збираючи ядра монстрів із захисних формацій. Якщо колись він матиме необхідну силу… та скажена сука йому усе компенсує! Відчинивши ворота, Вальм ще раз окинув оком місце, де провів стільки часу тренуючись із Гремом та навчаючи Цян. А потім витягнув велику колбу з червоною рідиною і кинув її на середину подвір’я. «Удачі з пошуком слідів аури, сука!» — подумав він, швидко відʼїжджаючи на капсулі від Цитаделі. 
За хвилину позаду Вальма тонкий червоний промінь піднявся високо у небо і впав назад, здійнявши на місті Цитаделі велетенську сферу полумʼя, котрій позаздрив би будь-який маг сьомого кола. Воно було настільки гарячим, що надміцний природний камінь, з якого була зведена уся будівля, потік мов масло на пательні. 
Вже був ранок, коли алхімік зупинив свою капсулу поруч із людним базаром і прибрав її до сховища. Вужом просковзнувши у юрбу на площі, він на ходу зняв персня із пальця, і кігтем провернув тонке кільце на внутрішній стороні сховища. Знов надівши персня на палець, витягнув старий сірий плащ і швидким кроком рушив до штаб-квартири Срібних драконів. Аби поруч був хтось досить сильний, і слідкував за Вальмом, то помітив би, як аура алхіміка неймовірно змінилася. Наче то були дві абсолютно різні людини. Та на базарі таких не було. 
Але такі були у групі авантюристів, які чекали на Вальма поруч з двома великими возами, запряженими монстрами третього класу. Ладбор з подивом дивився на тонку високу фігуру у сірому плащі з капюшоном котра наблизилась до нього і голосом алхіміка привіталась. 
 — Доброго ранку, пане Ладбор! Я не сильно запізнився? 
 — Це ви, пане Вальм? — здивовано запитав він, — Та ні, сідайте у другий віз, разом з нашими магами…
Алхімік заскочив до воза, на якого йому вказали і привітався зі вже знайомою йому магинею Тані. 
 — Привіт, Тані. Не познайомиш мене з іншими? 
Всередині сиділи ще два маги і магиня. Тані розпочала саме з неї. 
 — Це Кайра, наш цілитель, маг світла пʼятого кола, ранг Б. 
Кайра була невисокою худорлявою жінкою середніх років з білим волоссям і якимось нудним обличчям, що наче втратило усі емоції, притаманні людям. Навіть її посмішка при знайомстві з Вальмом була скоріш обовʼязком, а не бажанням. 
 — Це Нонк, маг стихії води і захисту, пʼяте коло, ранг Б. 
Рудоволосий молодий чоловік привітно усміхнувся, кумедно поправивши свою акуратну бороду. За темпераментом та зовнішнім виглядом Вальм назвав би його магом вогню, а не водної стихії. 
 — Ну а це Туран, він, так само як і я, маг стихій вогню і металу пʼятого кола, ранг Б. 
 Вальм подивився на чоловіка з сірим, як і у самої Тані, волоссям, і не міг не помітити схожість їх рис обличчя. 
 — Ви… родичі? — не стримався алхімік. 
 — Так, вона моя молодша сестра. 
 — Он як… Ну а я Вальм, алхімік, що вивчає монстрів… тобто, ми і їдемо у Тіктак, щоб я дослідив деяких із них. 
На секунду запанувала тиша, яку все ж перервав Нонк. 
 — Вибачаюсь, але навіщо алхіміку вивчати монстрів? 
Вальм усміхнувся, і лише зібрався дати відповідь, як пролунав крик Ладбора. 
 — Рушаймо! 
Віз смикнуло, коли візниця злегка вдарив батогом монстрів по спинам. 
 — Деякі скажуть, що це забаганка схибленого алхіміка, деякі вирішать, що це спроба знайти щось нове… Знаєш, людство завжди виживало і перемагало лише завдяки тому, що добре вивчало своїх ворогів. Ти ж не будеш заперечувати що монстри — то вороги людства? 
 — Ха! Та що їх вивчати? Просто вбивати і видирати ядра, от і все. 
 — Не скажи. От ти, наприклад, знаєш наскільки шкіра рогатого гобліна міцніша за людську? Які його вразливі місця? Яке зусилля треба прикласти аби зброя, чи, у твоєму випадку, закляття, досягло критично важливого органу потвори, аби його вбити чи вивести з ладу? 
 — Якогось там рогатого гобліна? Та навіть думати не стану, він від закляття першого кола дохне…
 — Ага ж. Якщо він один. А якщо їх тисяча? Десять тисяч? Нікого, хто б дав тобі час на створення високорівневого закляття поруч не виявилось… То що тоді будеш робити Нонк? Помирати від виснаження мани? 
Маг замовк. На такі питання він не мав відповіді, адже маги ніколи не билися з монстрами без захисту з боку воїнів. Тож він просто щось невиразне махнув рукою. Вальм знов усміхнувся. 
 — А от знаючи те, що я дізнався, вивчаючи монстрів, вбивав би їх витрачаючи у кілька разів менше мани. Не треба кувалдою бити муху. 
Цих слів вже не витримав Туран, втрутившись у розмову. 
 — Вальме, та що алхіміки можуть знати про ману у магів, і як вона витрачається? Гадаєш, це проста математика з лінійною залежністю? Усе набагато складніше…
 — О, Туран, повір, що алхіміки знають про ману, магів, та їх кола мани анітрохи не менше, аніж самі маги. А можливо навіть і більше, адже створюють якось ось це. — Вальм витягнув пробірку із зіллям відновлення мани і похитав нею у повітрі. — І зілля є лише верхівка айсбергу наших знань про магів та їх ману. 
 — Так кажеш, наче ваша братія вже всі секрети всесвіту відкрила. — невдоволено відповів Туран. 
 — Зачекай, — обірвав його Нонк, — де в чому Вальм має рацію. Маги і справді можуть вкладати у одне і те ж закляття різну кількість мани, регулюючи таким чином його силу. Але використовувати це у бою з монстрами, коли долі секунди вирішують будеш ти наступної миті живим, чи вже мертвим… Ніхто з магів не буде виконувати таку кількість розрахунків, щоб зберегти якусь частку мани для наступного закляття. Маг просто випʼє зілля. Або отримає закляття посилення від цілителя. 
 — Усе так, — сказав алхімік, відповідаючи одразу їм обом, — і хоча усіх секретів всесвіту алхіміки ще не знають, та добре відають за перенасичення зіллям і обмеженням допомоги цілителів. Усю свою історію алхіміки бʼються за раціональне використання ресурсів, і неважливо яких — мани магами чи інгредієнтів для власного зілля. І я сподіваюсь, що мої дослідження зможуть допомогти людям витрачати менше ресурсу у будь-якому його вигляді на знищення одиниці монстрів. 
Вони ще довго розмовляли за алхімію, магію та монстрів, навіть мовчазні напочатку Тані з Кайрою приєднались. Де в чому їх погляди сходились, де в чому розбігались… Так завжди було між магами та алхіміками, і Вальм не намагався то змінити, відстоюючи лише свій погляд на речі. 
Розмова завершилася лише увечері, коли Ладбор зупинив вози на ночівлю поруч з великим постоялим двором, що стояв на перехресті аж шести трактів. Памʼятаючи за угоду, де Вальм сплачує дорожні витрати вже по завершенню експедиції, він узяв собі окрему кімнату і піднявся нагору, не сідаючи за спільну вечерю. Усе одно запахи з кухні смерділи зіпсованими овочами, то ж такого алхімік фізично не зміг би проковтнути. 
Вальм зачинився у кімнаті, прийняв душ і самостійно приготував собі вечерю, після якої без сил впав на ліжко. Їхати цілий день у возі виявилось не так легко, як здавалося на перший погляд. Нещадно ломило спину і те місце, що було нижче за неї. 
Ранок настав для алхіміка на світанку, разом з метушнею і галасом подорожніх, що саме збиралися знов у дорогу. Тонкі стіни, здавалося, лише підсилювали ті звуки із коридору та сусідніх кімнат. Роздратований Вальм теж швидко зібрався і вийшов надвір. Із команди Ладбора ще нікого не було, окрім візників, які порались поруч монстрів. 
Алхімік скинув плащ та верхній одяг і побіг вздовж тракту, іноді здригаючись від прохолоди та ранкової роси. Звичка займатися, здається, вкорінилася у ньому. Жаль лише не було часу витягнути зі сховища тренажер. Завершивши пробіжку, алхімік  облився холодною водою із криниці і підійшов до возів, де саме збиралася команда авантюристів. 
 — Вальме, та ви не просто дивак, а усім дивакам дивак, як для алхіміка! — гучно вигукнув Туран. 
Усі маги засміялися. Але воїни навпаки, дивилися на суху фігуру Вальма схвально. 
 — Ранкова пробіжка підіймає настрій, та насичує мозок киснем, що сприяє кращому мисленню. Магам то теж не завадило б, бо навіть не знаю, як ви збираєтесь пішки спускатися на середні рівні підземелля. Чи ви гадаєте, я буду покірно оплачувати вам у повному обсязі години простою через вашу нездатність ходити на далекі відстані, пане маг? Запевняю вас, так не буде. Алхіміки завжди раціонально використовують ресурси. А гроші є одним із найголовніших їх видів. 
Тепер вже сміялися воїни, а маги скопом почервоніли. 
 — Яким би тренованим ви не були, та вам ніколи не наздогнати навіть воїна першого класу, тож не вам… — спробував викрутитися Туран. 
Вальм лише знизнув плечима.  
 — У контракті чорним по білому написано, що виконавець, тобто Срібні дракони, супроводжують замовника, тобто мене. Значить, то я вирішую з якою швидкістю йде група. Хочу йти повільно — усі йдуть повільно. Хочу йти швидко — усі йдуть швидко. Хочу стояти — усі теж стоять і чекають.  Чи ви гадаєте я буду підлаштовуватись під кожного чахлика мага? Ви занадто високої про себе думки, гадаю. Або ж інший варіант. Ви свідомо зараз плануєте як порушити умови контракту. 
 — Якийсь алхімік буде вказувати команді Срібних драконів? — закричав маг так, що аж слина з рота полетіла. 
 — Досить! — гаркнув Ладбор. — Пане Вальм, ніхто не збирається порушувати контракт, хоча, наші маги і справді… повільні, скажімо так. — він підійшов до Турана і прошипів йому на вухо. — А ти просто закрий свою пельку і не лізь до алхіміка! 
Вальм навмисно загострив ситуацію, щоб побачити стійкість команди до стресу. Так от, її не було. Був лише кулак Ладбора, на якому усе трималося. Зробивши цей невтішний висновок, алхімік похитав головою і поліз до воза. Можливо, він помилився із вибором команди.