Владислав Дніпровський - Воля героя, Владислав Дніпровський

Холодний, пронизливий вітер метав у спину крижані бризки морської води. Здавалося, він навмисно змінював напрямок то з одного, то з іншого боку, намагаючись відірвати від кам'яної стіни фігурку, що вперто трималася за неї.
Людина не здавалась. Йому не заважали ні темрява вечірніх сутінків, ні вітер, що штовхав у безодню, ні варта, яка стояла нагорі й безпорадно намагалася щось розгледіти в дощовому мареві. Зрештою, чоловік тяжко перевалив своє тіло через стіну й зник у вікні. Вітер лише безсило завив, утративши здобич.
Мігель, не маючи сил навіть озирнутися, важко впав на підлогу. Чому жоден із його планів не працює, як треба? Здавалося б, і Удача на рівні майже двадцятки, але все постійно йде шкереберть. «Зайду до маєтку ввечері по стіні з боку моря». Ага, звісно. Щойно він поліз на стіну, звідкись налетів шквальний вітер і дощ. Те, що він не зірвався й не розбився насмерть об каміння, можна було вважати справжнім дивом.
Хоча, якщо подумати, можливо, це саме Удача і спрацювала. Уже нагорі Мігель зрозумів, що сильно недооцінив варту та її пильність. Якби не дощ, його б точно виявили.
Він опинився в порожній, давно забутій кімнаті, судячи з товстого шару пилу. Що ж, можна перепочити й продовжити пошуки.
Уже майже пів року він блукав світом і допомагав знищувати всіляку нечисть. За цей час вдалося впоратися з кількома дрібними темними духами та одним середнім, що втілився у величезного кабана розміром з будинок. Тоді довелося організувати селян, викопати по лісу пастки й дружною юрбою здолати потвору. У тому селі він і перезимував у гостях у вдячних селян.
Мігель поспішив поїхати звідти, щойно це стало можливим. Інакше він би спився там до втрати пам’яті. У тих безумців після «Повернення Світла» тепер майже щодня свято. Люди почали згадувати якісь древні традиції, де пиятики, пісні й танці супроводжували буквально кожну, навіть найменш значущу подію.
Церква реформувалася, і цієї осені вони не приїхали за врожаєм. Можливо, більше й не приїдуть, хоча навряд чи. Розумний податок усе одно братимуть, армію ж чимось годувати треба.
А от Мігелю довелося бути почесним гостем кожного свята в селі. Якби він не був Адептом, давно б розпрощався з печінкою. От і довелося йому невдовзі тікати на кволенькому конику, подарованому селянами, попередньо тиждень святкуючи свої проводи з усім селом.
Правий був Макс. Героєм бути значно приємніше, ніж негідником чи злочинцем. І вигідніше.
Кілька днів тому він дістався до невеликого містечка. І відразу на площі побачив, як напівп'яні вояки з насолодою били якогось нещасного. Неподалік стояли товстун у яскравому жабо з довгов’язим підручним у парчевому халаті, які мерзенно посміхалися і коментували цю екзекуцію.
Поки Міґель міркував, як вчинити, адже, здається, лиходії були очевидні, але ж раптом це не так, і насправді чесні люди просто спіймали злодія, ті розвернулися й пішли, залишивши стогнучого обірванця на землі. Хлопець, довго не думаючи, підійшов і застосував на нього Карту Зцілення. Вона хоч і була слабкою, навіть не бронзовою, але не раз уже виручала його в дорозі.
Чоловік, здається, прийшов до тями й, хоч зі стогонами й лайкою, але таки підвівся на ноги.
- Хто це був? Що вони від тебе хотіли? – накинувся на нього Міґель.
- Лорд Чаус, – закашлявшись, відповів худорлявий сивий чоловік. – Живе в маєтку недалеко від міста. Огидна потвора. І пси його не кращі.
Як з’ясувалося, у місті вже який рік щомісяця зникали молоді дівчата. А кілька днів тому зникла й донька Мирона. Ні охоронці, ні церковники так і не змогли дати людям відповідь щодо цих зникнень. Спочатку підозрювали розбійників, потім невідому потвору, потім маніяка. Але кожна з цих версій щоразу руйнувалася.
Єдине, що об’єднувало всі випадки, – завжди в районі зникнення бачили охоронців лорда Чауса. Здавалося б, нічого особливого, адже там багато хто ходить. І справді, якби це сталося раз чи двічі, ніхто б не звернув уваги. Але не кожного разу протягом кількох років. Цю деталь помітив лише молодий служитель церкви, який також невдовзі зник.
Містом поповзли чутки. Казали, що лорд насправді вампір, який п’є кров невинних дівчат. Дехто нишком шепотів про це по закутках, дехто лише сміявся з таких байок. Мирон був з останніх. Поки не сталося страшне.
Збожеволівши від горя, старий при зустрічі з лордом Чаусом кинувся до нього, вимагаючи повернути доньку. Ну, а результат подібних вимог Міґель вже побачив на власні очі.
Хлопець довго не вагався. Оце так справа! Найгероїчніша з можливих. Врятувати невинну дівчину з лап вампіра. Що може бути героїчнішим? Щоправда, можливо, вже нікого й рятувати, але він хоча б може помститися й обірвати ланцюг зникнень. Варіант не такий гарний, але теж згодиться.
Він зупинився на ніч у щасливого Мирона. І вдвох вони почали розробляти план. Старий привів сусіда, тесляра, який колись лагодив меблі в маєтку, і той приблизно накреслив план будівлі.
Так він і опинився тут. У темній кімнаті, вкритій шаром багаторічного пилу. Десь на цьому поверсі мала бути спальня лорда. Треба його схопити й допитати. У Міґеля були певні підстави сподіватися на успіх у протистоянні з вампіром. Срібна карта, яка дісталася йому зі скриньки новачка, вже не раз показала свою корисність. Наприклад, проти тих самих духів.

«Полум’яний меч»

Активна навичка, срібна.

Створює полум’я навколо меча. Здатна завдавати магічної шкоди.Тривалість: 15 хвилин. Перезарядка: 1 година.

Гарна річ. І духів ранить, і в темряві підсвітити можна, якщо що. Тільки один недолік – вогонь працює лише на мечах, якими Міґель не вмів користуватися зовсім. Довелося у Торговця обміняти дві свої звичайні карти на навичку володіння мечем. Тепер у нього лише чотири карти, але принаймні не виникає небезпеки поранити самого себе цією гострою штукою.
Тихенько скрипнувши, двері слухняно прочинилися. У сутінках виднівся абсолютно порожній коридор. Лише з-під одних дверей пробивалося світло. Якщо пам'ять не підводить Міґеля, це і є спальня лорда.
Обережно, з мечем у руці, він прокрався до кімнати. У світлі кількох олійних ламп виднілося величезне ліжко з балдахіном, на якому розкинулося огрядне тіло.
- Це ж треба, а вампірське хропіння нічим не відрізняється від людського, – здивовано прошепотів хлопець.
Неочікувано храп урвався, Чаус різко схопився й кинувся просто на Міґеля. Інстинктивний помах меча – і відрубана голова безпорадно впала на ліжко. Хлопець здивовано дивився на кров, що стікала на дорогий килим. І все? Невже так буває? Невже вбити вампіра так просто?
Раптом у голові ніби прояснилося. Виходить, через неперевірені чутки й базікання незнайомого старого він просто увірвався до будинку сторонньої людини і вбив її. Оце так дурень, інакше не скажеш.
Хоч було й очевидно, що цей лорд ще той мерзотник, це нічого не змінює. Герої так не чинять. Можливо, він справді не підходить для цієї ролі?
З боку дверей долинули глухі оплески. Худорлявий підручний лорда, блискаючи лисиною у світлі ламп, єхидно посміхався.
— Ну, нарешті хоча б один рішучий месник знайшовся. Мені вже набридло чекати. Ця хтива тварюка почала руйнувати всі мої плани. Думав уже все кинути й когось найняти.
— Мужик, я все поясню, — спробував виправдатися Мігель, піднімаючи руки.
— Які ж ви, селюки, тупі, — розреготався він. — Ти так нічого й не зрозумів? Завтра вранці всі знайдуть тіло лорда й труп його вбивці. А все це помістя, усі нарколабораторії та вся логістика опиняться в моїх руках. У руках скорботного друга й бізнес-партнера. І жодна магія, жоден темний ритуал не зможе вказати на мою причетність. Ех, такий молодий ще був. Міг би жити та жити.
Він удавано витер уявну сльозу.
— То це ти розпускав усі ці чутки? — нарешті почав здогадуватися хлопець. — Свою злочинну діяльність ви приховували за абсурдним дурною наклепом? Геніально! А чого ж тоді Мирона били?
— Один із наших розповсюджувачів, — махнув рукою місцевий наркобарон. — Провинився. Але борг свій вже відпрацював, як ти розумієш.
— То що, вампіра немає? — чомусь саме це засмутило Міґеля найбільше, а не те, що його, схоже, зараз вб’ють.
— Якщо тобі стане легше, вампір усе ж є. Але хіба це має значення? — лисий виродок раптом змінився: очі запалали червоним вогнем, а в роті з’явилися ікла.
Він вихопив кинджал, спритним рухом обійшов Мігеля, який намагався захиститися, і блискавично перерізав йому горло.
Тіло, заливаючи кров’ю багатостраждальний килим, бездиханно впало поряд із колишнім лордом.
Хлопець піднявся над собою і здивовано озирнувся. От як це все виглядає збоку. Мерзотний вампір сунув руків’я кинджала в руку Чауса. Копняками підправив розташування тіл, схилив голову вбік, примружився й, мабуть, залишившись задоволеним, зник.
Мігель лише подумки поплескав йому. Дійсно, правдоподібна інсценізація. Трохи поспостерігавши за своїм тілом, він відчув, як світ почав зникати. Навколо залишилася лише темрява й знайомий туман Колеса Переродження.
Ніколи висіти тут, треба рухатися далі. Хлопцеві було неймовірно цікаво, де ж він тепер опиниться.
Колесо залишилося позаду, а перед ним з’явилася невелика пляма світла. Дуже невелика. На місто явно не схоже. Невідома сила підхопила душу Мігеля й стрімко понесла туди.
Світ моргнув, і він опинився на березі маленького озера. У невеликому колі, вільному від туману, були лише озеро, кілька дерев із камінням і маленький зруб із різьбленим ґанком і лавкою під навісом.
— На, хитрожопе чмо! Тіла мого ти все ж не отримаєш! Хоча б так тобі піднасру, — Мігель радісно сміявся й демонстрував непристойні жести кудись у туман.
Трохи заспокоївшись, хлопець обережно зайшов до будинку. Кілька полиць із в’яленим м’ясом, широка лавка з солом’яним матрацом і стіл. На столі було найцікавіше, й Мігель кинувся до нього. Там лежали золота карта, скринька й записка. Старанно відводячи погляд від карти, він вирішив почати із записки.