Владислав Дніпровський - Воля героя, Владислав Дніпровський

Звідси відкривався чудовий вид на місто. Воно виявилося просто величезним і навіть виглядало більш-менш пристойно: триповерхові кам'яні будинки й вимощені широкі вулиці без бруду. До речі, справді, запаху не було. Отже, до ідеї каналізації вони все-таки дійшли. Але чому вона є лише в центрі цього міста?
Взагалі столиця дуже відрізнялася від інших населених пунктів, які я бачив раніше, тут усе виглядало продуманим і ґрунтовним, хоча трохи занедбаним. Деякі стіни все ще прикрашали залишки старих мозаїчних картин.
Озирнувшись, я зміг помилуватися районом із розкішними особняками, потопаючими в доглянутих садах, перетнутих кількома мальовничими вуличками. Ясно, мабуть, там мешкає місцева знать.
Але найбільше мене вразив храм. Величні стіни були складені з рожевого мармуру. Тонкі, ніби мереживні перекриття, прикрашені золотою ліпниною вражали майстерністю архітекторів, а кілька витончених сяючих шпилів піднімалися вгору, немов уособлення сонячних променів. Важко повірити, що ці виродки змогли побудувати таку красу.
Перед багаттям зібралося чимало людей. Справді, як на концерті. Вони продовжували приходити все більше й більше через ворота, які виднілися вдалині, в кінці вулиці. Саме багаття оточували щільним строєм численні лицарі й мушкетери. А позаду, на узвишші, стояв і мило усміхався сам Верховний Інквізитор у супроводі, сяючих золотом, наближених святих отців і закованих у сталь офіцерів. Здається, я навіть Фергуса там помітив.
Глашатай, прочистивши своє горло, почав зачитувати в металевий рупор усі мої гріхи. На пункті «скотолозтво» я плюнув і перестав слухати цей абсурд. Вони вирішили звинуватити мене у всьому, на що тільки вистачило хворої уяви інквізитора.
Оголошення списку затягнулося. Глашатай, зірвавши голос, пішов, його замінив інший, а я продовжував із цікавістю розглядати натовп. Люди приходили цілими сім'ями, багато хто з дітьми. Дехто дивився на мене зі страхом і ненавистю, інші — з явним співчуттям. Але було й багато таких, хто з фанатичною вірою дивився на мене, ніби чекаючи чогось.
Мені навіть стало трохи не по собі. Я ніколи не любив фанатиків. А тут я ніби був під прицілом тисяч їхніх поглядів. Нарешті, глашатай закінчив, і кілька катів кинули смолоскипи в багаття з різних боків. Полите олією дерево біля основи одразу загорілося. Я відчув, як клітка почала нагріватися. Ну, нарешті.
Вогонь піднімався все вище й нарешті дістався до мене. Тваринний страх змусив мене метатися по клітці, яка вже розжарилася до білого. Шкіру ніби здирали живцем, дим їв очі, а в легенях не вистачало кисню. Я впав на коліна, накритий притупом кашлю.
Ну ж бо швидше. Чому я ще живий? Чому моя почорніла шкіра все ще на мені, якщо навіть прути клітки почали плавитися? У панічній спробі зробити хоч щось, я активував ауру, вогонь трохи вщух, стало легше, а шматки клітки впали мені на спину. Обгоріла шкіра почала покриватися рожевими плямами нової, а чорні струпи обсипатися. Мозок нарешті знову включився.
Усе зрозуміло. Регенерація й Опір Вогню роблять мені ведмежу послугу. Завдяки опору, я не встигаю обгоріти настільки сильно, щоб регенерація не могла впоратися. Але, чорт забирай, біль від цього нікуди не дівається. Чи зможу я взагалі згоріти? Чи так і буду тепер розважати своїми муками інквізитора, поки в них не закінчаться дрова?
Ось уже справді, «незгораючий єретик» — найкрутіший сувенір для будь-якого інквізитора.
Лицарі явно були готові до моєї спроби охолодити багаття, тому в мене полетіли глеки з олією й пакети з порохом. Служителі поспішно несли нові дрова. Аура зникла, і моє пекло продожилося далі. Вже не стримуючись, я закричав що сили, але кашель обірвав крик, і невдовзі я зміг лише лежати в полум'ї й судомно хрипіти. Коли ж це закінчиться?!
Через якийсь час не залишилося сил навіть хрипіти, я міг лише тихо схлипувати, а думки металися, ніби божевільні. Що ж робити? Я більше не можу. Нехай буде що буде. Сльозящимися очима, як міг, я сконцентрувався на синій тату, відкрив Сумку й тремтячою рукою спробував схопити пташиний череп. Набрав кісток цілу сумку, дурень. Я з труднощами вхопив кісточку, тут же стиснув у руці й прохрипів:
– Барон Субота, закликаю тебе врятувати мене.
Світ ніби зупинився. Вогонь згас, ніби за наказом. Безхмарне синє небо затягли чорні хмари, і на місто опустилися вечірні сутінки. Запала мертва тиша. Люди зі страхом озиралися навколо, зі сторони воріт зазвучав ледь чутний шелест. Він усе більше й більше наростав і незабаром перетворився на оглушливе багатоголосе виття. Тисячі чорних тіней хвилею нахлинули на натовп людей, залишаючи після себе лише закривавлені тіла.
Хвиля розпалася на безліч духів, великих і малих, які вже окремо рвали людям горлянки, пронизували їх наскрізь або розривали на частини. Піднявся крик, натовп у паніці кинувся хто куди, штовхаючи й топчучи тих, хто впав. Лицарі, треба віддати їм належне, хоробро кинулися на ворога, але нічого не могли вдіяти. Лише деякі чомусь змогли завдавати духам хоч якоїсь шкоди, але й вони майже відразу були вбиті.
Я заворожено спостерігав за цією різаниною і не вірив власним очам. За якихось кілька хвилин все було закінчено. Все місто занурилося в мертву тишу. Тисячі закривавлених тіл у найрізноманітніших позах лежали навкруги, наскільки вистачало зору.
Ось кілька чоловіків, що впали обличчям вниз, намагаючись утекти, ось понівечене тіло лицаря, який так і не випустив меча з рук, а ось тіло жінки, яка прикривала мертву дівчинку. Деякі духи все ще носилися і добивали останніх кішок із собаками. Можливо, десь у каналізації навіть пацюки залишилися без життя.
Нудота підступила до горла. Переді мною кілька духів закружляли смерчем, із якого вийшов той самий, радісно усміхнений Барон Субота. Він із задоволенням вдихнув запах крові та страху, що ніби патока огортав усе довкола. Клацнув кігтями, запалив сигару й помахав мені рукою.
— Ти врятований, друже, можеш іти, куди забажаєш.
— Це ти називаєш порятунком?! — гнівно закричав я, вказуючи рукою на все навкруги. — Ти вбив усіх! Усіх!
— Ну, я ж темний, — безтурботно знизав плечима Барон. — А чого ти очікував? Я століттями чекав можливості потрапити в це місто. Воно все ж спадщина Артіуса й досі добре захищене від таких, як я. Було захищене. Відкрити шлях сюди міг лише той, хто веде за собою послідовників і прямо закликав мене. Тільки сила віри багатьох людей здатна зламати захисні печаті Артіуса, і що більше її, то краще.
Він пройшов повз гору трупів, прискіпливо оглянувши кілька з них. Тим часом кілька духів, схожих на смерчі, вилетіли з воріт храму й поставили перед ним розкішне крісло та журнальний столик із червоного дерева. Пара менших духів акуратно поставили на столик запилюжену пляшку вина та кілька келихів. Барон зручно вмостився, сьорбнув напій і, блаженно усміхнувшись, продовжив:
— Якщо чесно, коли я дізнався про чутки щодо Пророка та його послідовників, що йдуть до столиці, не міг натішитися. Ти суттєво спростив мій план. Залишалося лише більше поширити ці чутки. Мої слуги легко з цим упоралися, розповідаючи про тебе в кожній лавці й трактирі. Я зібрав усіх доступних духів у окрузі й чекав твого заклику. Маєш знати, що я з великим хвилюванням спостерігав, коли ти ніяк не хотів завершувати цей цирк. Але все склалося якнайкраще — віри було стільки, що вдалося провести всіх слуг. І я впевнений, що можна було б провести ще стільки ж. Саме тому я зараз розповідаю тобі все це, ніби в мене немає інших справ. Бо й справді їх немає. Ха! Ти перевершив усі сподівання. Обов’язково виставлю пляшку доброго рому. А мене чекає чудовий бенкет. Давно не бачив стільки невинних душ.
Він закружляв на місці, розвівши руки та сміючись у небо. А я лише сердито сопів. Що я накоїв? Через мене загинуло стільки людей. Десь тут була й та дівчина, єдина, хто нагодував мене, і чоловіки, які намагалися звільнити мене, та багато інших людей: добрі й погані, старі, молоді та зовсім діти, чоловіки й жінки, навіть кішки й собаки, чорт забирай.
Виходить, вони вірили. Вірили в мене. А я їх зрадив. Одним рухом руки перекреслив їхні життя. Який я герой? Як слон у посудній лавці. В першому ж світі влаштував масовий геноцид. Усі ці «хи-хи, ха-ха», розповіді про честь, справедливість і світло. А насправді приніс лише кров і смерть, їм і їхнім близьким.
Я впав на коліна й заревів. Не міг кричати — не було що кричати. Кого винити? Барона? У нього така природа — бути жорстоким виродком, і це всім відомо. Винний лише я. Сльози текли по щоках. Не хочу більше жити. Як я зможу повернутися до Туле з такими спогадами? Не зможу. Хотілося взяти уламок скла, ввігнати його в серце та піти на переродження, забувши про все. Хоча є варіант трохи кращий.
— Система, прийми мою жертву!
Стоячи на колінах, я дивився в небо, все ще затягнуте чорними хмарами. Нехай я піду, але, може, хоч щось виправлю. Можливо, поверну до життя якусь частину нещодавно загиблих, їхні душі все ще тут, так сказав Барон. Вижену найслабших духів, і, можливо, навіть Барон, отримавши по заслугах, зітре свою білозубу посмішку з обличчя. Може, я дам шанс втекти від цього жаху хоча б комусь.
Біль, що накотила на мене, за своєю силою перевершила й горіння на вогнищі, і ніч розподілу Очок Характеристик, які до цього моменту ділили перше місце в моєму особистому рейтингу болю. Кажуть, можна легко померти від больового шоку, навіть просто відрубавши палець. То чому ж це досі зі мною не сталося? Може, адепти взагалі не можуть померти такою ганебною смертю? Може, є ще якась причина? Але зараз я гостро шкодував про це. Кожна клітина мого тіла пульсувала, даруючи такі нестерпні відчуття, які раніше я навіть не міг собі уявити. Я не міг кричати, не міг рухатися, ніби був замкнений у клітці власних страждань.
І треба сказати, навіть почав відчувати якесь задоволення від цього. Так мені й треба! Навіщо я взагалі тут? Чи не час повернутися до теплих обіймів Колеса Перероджень? Забути про все: про людей, загиблих через мене, про замученого до смерті Сема, про гівняні порядки, що панують у цьому світі, про все це лайно, про відьом, вампірів і виродків-інквізиторів…
Я відчував, як втрачаю будь-який зв'язок із реальністю. Втрачаю свої бажання, думки й спогади. І це також почало приносити якесь задоволення й полегшення. Десь на задвірках свідомості промайнула думка, що, можливо, це й є обіцяний душевний біль. Плювати. Час іти.
Раптом я відчув свою праву руку. У ній пульсувало якесь лагідне тепло. З великими зусиллями підняв витягнуту руку, розкрив кам’яніючу долоню й побачив ту саму кісточку, подаровану старим Лероєм. Вона засяяла сліпучим світлом, і хвиля цього світла покотилася по всьому окаменілому тілу. Біль залишалася зі мною, але з голови вимило все погане, всі страхи, весь відчай. Я знову став собою.
Я бачив, як навколо мене піднімалися люди, як корчилися й осипалися попелом дрібні духи, як здивовано обернувся Барон Субота. Ха-ха, таки зачепило тебе, потворо. Хвиля зцілення й благословення зростала дедалі більше, от вона досягла радіусу, позначеного вмінням, і пішла далі. Кісточка пульсувала світлом, і з кожним ударом радіус вміння збільшувався. І ось пульсація припинилася, на кілька миттєвостей сяйво застигло. А потім потужно спалахнула, немов друге сонце, й осипалася попелом. Хвиля світла прокотилася значно далі за стіни міста й розірвала хмари над головою. Люди піднімалися на ноги, з подивом оглядали один одного, а всі духи, наскільки вистачало ока, з потойбічним виттям вибухали в жахливих корчах.
Барон з усмішкою, дивлячись на мене, сьорбнув із келиха, весело захихотів, зняв капелюха і вклонився. Після чого також вибухнув уламками темряви. А я, ув'язнений у скам’яніле тіло, лише намагався зібрати до купи розбіглі думки. А потім я помер.
Це стало зрозуміло, коли біль припинився. Я застиг над своїм тілом. Воно виявилося не кам'яним, як обіцяла Система, а ніби статуя з сяючого кришталю. І навіть зараз світло десь глибоко всередині неї продовжувало ледь помітно пульсувати. Скульптура оголеного чоловіка, який стоїть на колінах із простягнутою вгору розкритою долонею, ніби просила більше цього світла в небес. Хмари повністю зникли, а яскраве сонце відбивалося в її кришталевих гранях, граючи різнокольоровими блискавками. А непогано вийшло. Було б добре забрати її й поставити в себе в кімнаті. Гості заходили б і відразу розуміли, наскільки я пихатий і себелюбний.
Зненацька з’явився старий Лерой. Він вказав на статую, на небо, щось натхненно прокричав, і величезний натовп рушив за ним у бік храму. Мабуть, фанати Інквізитора побігли по автографи. Храм теж змінився. Він засяяв ще яскравіше й ніби сам по собі почав випромінювати світло.
Інквізитор і його посіпаки суматошно намагалися побудувати варту й лицарів у захисний порядок. Але багато хто з них просто стояли на колінах, дивилися на мою статую й щось шепотіли. Поглядом я знайшов Фергуса. Він підвівся з колін, оголив меч і кинувся прямо до Інквізитора, зарубавши по дорозі кількох церковників у чорних плащах, які намагалися перегородити йому шлях.
Затамувавши подих, я чекав, коли ж він зарубає цю тварюку. Але ні. Фергус вирішив інакше. Він схопив Верховного Інквізитора й кинув його прямо в натовп, що підбіг. Із диким ревом вони прийняли цю жертву, і криваві шматки головного місцевого негідника розлетілися в різні боки. Що ти на це скажеш, потворо? Чесно, у цей момент я відчув щось схоже на екстаз. Хоча й не добре радіти такому, але я радів.
Світ почав повільно згасати, очевидно, час, відведений тут у ролі духа, підходив до кінця. Більша частина натовпу побігла в бік маєтків, мабуть, сіяти розумне, добре, вічне. Лерой, стоячи на броньовику... тьху, на возі, щось виголошував містянам і стражникам, постійно вказуючи на мене пальцем. Біля статуї залишилася лише одна людина. Юнак, одягнений у лахміття. Я насилу впізнав Міґеля.
— Треба ж, твоя статуя дійсно зцілює рани й надає сил, — він скривився, потираючи бік. — Я йшов сюди тебе рятувати, а виявилося, що ти врятував мене. Зараз розумію, наскільки наївним був план — непомітно прокрастися до вогнища й звільнити тебе. Я недооцінив масштаби заходу, сильно недооцінив. Навіть просто підійти ближче до вогнища крізь цей натовп було неможливо. Але ти, звісно, влаштував тут неабияке світопредставлення. Хоча, я ніколи не сумнівався у твоїх талантах. Зараз у Туле, певно, підраховуєш прибутки, хе-хе. Але це не важливо. Важливо те, що ти зробив для цих людей. Я побродив тут і багато чого зрозумів. Завжди є шанс. І навіть у купі лайна та безпросвітного відчаю завжди можна знайти промінчик надії. Якраз його цим людям і не вистачало. Як і мені.
Він сів біля статуї, притулився до неї спиною, зітхнув і, трохи помовчавши, продовжив:
— Свій амулет, що дістався від предків, виходить, я віддав просто так. Виявляється, прив'язки в Туле в мене й не було. А Барон? Навряд чи його в цьому світі побачать найближчі кілька сотень років. Та й якби йому вдалося вціліти після божественного удару, сумніваюся, що він би мене чогось навчив. Завів би в якусь пастку й позбувся б. Мовляв, сам винен, що не зміг постояти за себе. Цілком у його стилі. От і виходить, що амулет я віддав йому просто так. І, знаєш, я радий. Усе життя живучи в обмані, я не помічав, що людина, яку я обманюю найбільше, — це я сам. Тепер я фальшивий герой? Ну і що з того? Хто сказав, що я не можу стати справжнім?
Він хвилину сидів мовчки. Потім поправив меч на боці й підвівся.
— Дякую, що показав мені правильний шлях. Дякую, що вислухав, хоча б так. Шкода, що не змогли нормально поговорити. Хотілося б дізнатися, що з Семом. Але якщо він не згорів разом із тобою, значить, його з нами більше немає, таким він був — завжди вмирав першим, захищаючи інших. А мені вже час. Час дорослішати й ставати справжнім героєм. Час зробити і свій внесок у зміну цього світу на краще.
Він розвернувся й пішов до воріт. Тепер я зовсім на нього не злився. І навіть радий, що він зміг знайти себе. Що відпустив минуле й намагається стати кращим. Чи вийде? Хто знає. Але сподіваюся, що так.
Я подивився на яскраво яскраве сонце, оточене пронизливою блакиттю неба, сяючий прекрасний храм, стихійний мітинг Лероя з, місцями обірваними, але щасливими людьми й одиноку постать із високо піднятою головою, що йшла до воріт. І мені вже час, мабуть. Прощавай, світе, яка там в тебе назва, забув. Я запам'ятаю тебе таким.