Владислав Дніпровський - Воля героя, Владислав Дніпровський

Я прокинувся, розіп'ятий на стіні. Руки й ноги були розтягнуті в боки важкими ланцюгами. Одяг знову відсутній. Звідки у них ця вперта любов до того, щоб роздягати мене, коли я без свідомості? Кожен раз прокидаюся голим і панічно прислухаюся до відчуттів в районі п'ятої точки. Але, здається, все гаразд. Репутація грізного чаклуна захищала мою честь від усіляких протиприродних посягань краще за будь-який пояс вірності. А може, я даремно звинувачую церковників, можливо, їхня віра взагалі не дозволяє такі наруги. Голосно зітхнувши і, нарешті, заспокоївши себе, я озирнувся.
В іншому кінці зали, метрах в п’ятнадцяти від мене, сидів благопристойний старий. Густа біла борода, проста сутана і добре обличчя викликали бажання поступитися цьому доброму дідусеві місцем. Особливо коли я роздивився нечисленні, але очевидно дуже дорогі прикраси на ньому. Черговий святий отець, хоча і не зовсім такий, як інші. Ледь відчутна аура влади буквально кричала, що інші любителі золотих ряс лише пил під його ногами. І ще більше захотілося поступитися йому своїм місцем. Місцем у ланцюгах.
Уся зала була абсолютно порожньою, за винятком старого в кріслі, мене та численних жаровень, що горіли між нами. Очевидно, холод знову мені не допоможе.
– Прокинувся, мандрівнику? – приємним баритоном запитав дід. – Я Верховний Інквізитор, імені тобі не скажу, ми позбавляємося його, коли вступаємо на посаду. Хочу відразу припинити твої крики «Ви взяли не того», «Я не чаклун» і подібне. Скажу так: ми взяли того, кого хотіли. Ми знаємо про вас, Мандрівників за Межами Світів. Ви час від часу приходите до нас ззовні, і наші книги ретельно описують усі випадки вашої появи. І чомусь ви, чужинці в нашому світі, завжди вважаєте, що знаєте, що в нас правильно, а що ні. Чомусь ви впевнені, що маєте право судити і змінювати все тут, як вам заманеться. Але ніхто вам цього права не давав!
Він схопився з крісла й люто закричав. Зізнаюся, його голос звучав страшно, тиск від нього був такий, наче величезна скеля все більше й більше давила на мене. Це не було схоже на магію або якісь уміння; сама людина, її харизма, її воля, її дух просто змушували відчувати страх і беззаперечно підкорятися, незважаючи на зовнішню простоту і доброзичливість.
– А хто дав вам таке право? – усміхнувся я, позбавляючись цього наваження. – Єдиний? Не смішіть.
Він мовчки свердлив мене поглядом, повним ненависті. Я не витримав і закричав:
– Це ви катували Сема?!
Він продовжував дивитися на мене, повністю ігноруючи мої запитання. Але потім доброзичливо усміхнувся.
– Мені з вами все зрозуміло. Але все ж окреслю ситуацію. Ви помрете. Помрете як чаклун на вогнищі, розважаючи публіку, якщо визнаєте свою службу силам зла. Або помрете благочестивою людиною від тортур, і про вас ніхто ніколи не дізнається. Вибір за вами. Повірте, ми вміємо катувати навіть таких, як ви. Процедура відпрацьована, і за весь час існування Церкви Покаяння благочестивих виявилося не так багато. Ось нещодавно з’явився ще один. Хороший був воїн, вірний своїм ідеалам. Його б вірність та спрямувати у потрібне русло... І так, я брав участь у його допиті. Але це не має жодного значення. Адже ти не такий, чи не так? Розважиш народ своїм криком на вогнищі?
Він різко повернувся і вийшов із кімнати. А я закричав, намагаючись порвати ланцюги й дістатися до цього виродка. Безрезультатно. Вони ж бо майстри в справі допитів Героїв. І їхнього утримання.
Замість нього в зал увійшов хтось, повністю закутаний у кудлату шубу. На вигляд – досить молодий, худий парубок, з сивим волоссям і моторошним божевільним поглядом. Він зупинився біля мене, поставивши на підлогу важку скриньку, яка багатообіцяюче дзенькнула.
Ну що ж, спробую хоч цього дурня заморозити. Нічого їм створювати комфортні умови. Іконка холоду мигнула й активувалася. Подуло холодом. Сивий відступив на крок і докірливо подивився на мене. Полум'я у жаровнях почало згасати, але слуги оперативно піднесли ще дрова, а в старі жаровні долили олії.
Мені стало жарко, як у духовці. Непогана репетиція перед вогнищем, там, мабуть, буде ще гірше. Що далі? Активувати стрибок? Мабуть, не варто. З прикованими до стіни руками й ногами це може обернутися для мене черговими каліцтвами.
Навичка відпрацювала своє, слуги забрали зайві жаровні, а чоловік зітхнув і знову підійшов ближче.
– Я повинен був спробувати, – я спробував знизати плечима у відповідь на його докірливий погляд.
– Розумію, – проскрипів він безжиттєвим голосом. – Усі намагаються. Але мудрість Верховного Інквізитора для кожного знаходить відповідь.
Ага. Це у вас ніхто ще вулкан під храмом не підірвав. Подивився б я тоді на його мудрість. І як вона допомогла б. Коли розживуся таким знаряддям, обов'язково повернуся і спробую.
– А ти взагалі хто? – похмуро запитав я, боячись почути відповідь.
– Я ніхто, – фанатично завищав старий юнак, розкладаючи інструменти для катувань. Хоча й одного його голосу було достатньо, щоб катувати, звук – як виделкою по склу. – Я руки й вуха Верховного Інквізитора, коли це потрібно.
– Ти катував Сема? – запитав я, з побоюванням поглядаючи на важкі кліщі, які нагрівали в жаровні.
– Чорна людина? Його допитував Верховний Інквізитор, моїми руками, – безжиттєво прошипів кат, продовжуючи свою моторошну підготовку.
Ех, чергове гидке породження цього огидного світу. Цікаво, він таким народився, чи щось стало причиною такої поведінки?
Раптом біль у нозі накотила з неймовірною силою. Я глянув униз, а там цей виродок діловито відривав щипцями пальці на ногах. Фалангу за фалангою.
— Ти що твориш, дурню?! — закричав я, не стримуючи крику від болю. — Ми ж, здається, з твоїм начальником про все домовились. Я зі всім згоден, катувати мене не треба.
— Та невже? — кат здивовано почухав потилицю. — А я думаю, чому він сказав залишити тебе цілим? Ну, якщо так, перейдемо до питань.
— Давай, діставай свою анкету, став скрізь галочки, і поїхали далі, — я заворожено дивився, як із пальця бив кров'яний фонтанчик.
Розтягувати сумнівне задоволення перебування в цьому світі не хотілося. Скоріше б звідси звалити. А коли гарненько прокачаюсь, повернусь і всім усе пригадаю. Зараз мені просто нічого їм протиставити, хоча дуже хотілося б вже зараз відвернути голову цьому психопатові й тому Діду Морозу, що дарує лише біль і страждання. Але треба потерпіти.
Тим часом кат справді дістав якийсь сувій і почав зачитувати питання:
— Чужинець на ім’я Максимус, ти визнаєш злі наміри проти Церкви Покаяння і самого Єдиного, хай його лик освітлює нас вічно? Чи називаєш своїм Господарем когось із приспішників темряви? Чи визнаєш, що їв немовлят? Що розбещував невинних дівчат? Що брав участь у богохульних оргіях?...
— Так, так, так! І їв, і розбещував, і брав участь, і навіть твою мамку трахнув. Скрізь пиши «так» і закінчуй цей цирк, — мене це все вже почало дратувати. Ну треба ж, навіть тут бюрократія, замість того, щоб сказати «винен» і бігом на багаття, ще й анкету треба заповнювати, ніби на роботу приймають, їй-богу.
Вперше на обличчі виродка з’явився інтерес. Він підійшов ближче, граючись скальпелем.
— Мою маму? Хоча, не виключено, вона була повією, — задумливо подивився на мене, а потім різко полоснув скальпелем у паху і з божевільним поглядом підсунув мені під ніс відрізані яйця. Мої власні бубенці!
— Щоб такі, як ти, не породжували таких, як я, тату! — він люто бризкав слиною в обличчя, а я тільки вив від болю і образи. Ну хто мене за язик тягнув? Що за чортовий психопат?
— Ти що робиш, ідіоте?! — я кричав, біль наростав, сльози лилися з очей, і я нічого не міг із цим зробити, хоча, як справжній герой, мав би лише гордо плюнути йому в обличчя, але це якось не дуже виходило. — Я ж однаково згорю на багатті! Тобі що Верховний Інквізитор сказав?! «Залишити цілим»! А це що за ініціатива, порушувати мою цілісність без причини?! Ти ж Руки Інквізитора! Ти ніхто!
— І справді, — розгублено замислився кат. — Нічого, зараз усе виправлю, ніхто й не помітить.
Він нахилився, і я відчув кілька болісних уколів. Після цього психопат задоволено оглянув свою роботу. Я теж поглянув одним оком. Там творився справжній кривавий кошмар. А мої рідні бубенці в'яло теліпалися на трьох нитках.
— Це що за халтура?! — крізь біль у мене промайнула думка, що варто було б пришити краще, можливо, так регенерація швидше відновить найсокровенніше. — Ти вважаєш всіх за ідіотів? Пришивай нормально.
Я терпів як міг, поки цей виродок кривою голкою старанно відновлював мою цілісність. Після чого він знову дістав сувій, перо й щось буркочучи собі під ніс, почав ставити відмітки. Так само мовчки, він усе склав назад у скриню, дістав величезний бронзовий, явно нестерильний шприц і встромив його мені в шию. Свідомість знову почала покидати мене, останньою думкою було те, що виродок міг би спершу приспати, а вже потім пришивати.
Прийшов до тями під звуки гудіння натовпу. Насамперед, я перевірив своє хазяйство. Пришито невміло, але старанно, навіть встигло прижитися, хоч і мало дивний синюшний колір. Швидко натягнув штани, щоб не лякати самого себе цим видовищем.
Я сидів у клітці, схожій на ту, в якій мене везли. Навколо були все ті ж жаровні, а за ними переминалися з ноги на ногу люди, яких стримував рідкий ланцюг з вартових. Судячи з усього, я опинився на міській площі. Роздивитися щось звідси було проблематично. Всі місця були зайняті людьми, буквально ніде яблуку впасти. Прямо як на концерті якоїсь рок-зірки. Приємно, чорт забирай. Всі прийшли подивитися на мій виступ, гадаю, співатиму голосно, але сподіваюся, недовго. Плюс глядачі отримають незабутнє фаєр-шоу, підготовка до якого якраз проходила поруч зі мною. Працівники церкви в скромних сутанах, наче працьовиті мурахи, моторно носили дрова до величезного багаття неподалік.
Трохи далі, на вільному майданчику, стояв прикутий до дерев'яних колодок незнайомий старий. Логіка, підглянута з серіалів, підказувала, що народ мав би кидати в нього каміння або плювати, але ситуація виявилася протилежною. Хтось підходив і давав йому води, хтось просто бесідував, хтось намагався нагодувати. Невдоволені обличчя церковників, що стояли поруч із ним, були чи не найкращим видовищем за останні дні. І вже тільки за це, дід заочно викликав у мене симпатію. Наш чоловік.
Трохи поспостерігав за ним, але це швидко набридло. Наступні кілька годин розважався як міг. Намагався сидіти з постним виразом обличчя, як герої бойовиків. Але вигляд обідраних і заморених людей викликав тільки жалість, тож я сумніваюся в успіху своїх мімічних вправ. Мені завжди говорили, що всі мої емоції добре видно на обличчі.
Незабаром мені знову стало нудно. До мене все так само ніхто не підходив, люди товпилися, вартові стояли, а дрова носили.
- Швидше носи, ти ж тут найповільніший, зарплату просто так отримуєш?! А ти, чому лише одне полінце несеш, не хочеш напружуватись, ледар? А ти куди поцурпелив сирі дрова, вони ж диміти будуть, і люди нічого не побачать? Швидко неси назад і тягни нормальні, сухі… – я все ж знайшов собі розвагу, вирішивши внести свій вклад у підготовку вогнища.Все ж таки для мене готують. Ще схалтурять десь, а мені потім на власній шкурі це відчувати. Спочатку церковні робітники зі здивуванням реагували на мої коментарі, але згодом просто ігнорували. Окрім останнього. Він дійсно розвернувся і поніс сирі дрова назад.Насправді, мені просто було страшно. Я пам'ятаю пожежу в лікарні, і майбутнє спалення вселяло в мене лише паніку. Єдина надія — швидко згоріти й забути це, як кошмарний сон. Але чим довше тривало очікування, тим страшніше ставало.Тим часом, розчаровані церковники привели старого з колодок і закрили його в сусідній клітці.
- У чергу на спалення? За мною будете, – кивнув я йому. – За що прийняли? Теж дітей їли?Він нічого не відповів, лише пильно дивився на мене своїми пронизливими блакитними, мов чисте небо, очима.
- Одна дуже мила й добра дівчина щойно сказала мені, що ти Пророк світлого бога Артіуса, – через кілька хвилин, коли я вже подумав, що розмова не задалася, нарешті відповів він глибоким приємним голосом, несподіваним для такого сухенького старого. – І багато хто тут теж у це вірить. А я — ні. Хоча, я вже ні у що не вірю. Мене звуть Лерой, я був останнім жерцем істинного бога Артіуса. А зараз я просто старий, який доживає свої останні дні на потіху Верховному Інквізитору. У мене більше нічого не залишилося — нікого і нічого, й більше немає сенсу боротися...Я остовпів від такої відповіді. Конкурент святош, значить. Авже ж, впевнений, нелегко йому довелося, Церква Покаяння дуже ревно оберігає монополію на душі й тіла людей.
- Ти, Лерой, той во… Не журись, – я не знав, що втішного можна сказати, коли поряд старанно пихтять робітники, збираючи вогнище. – Смерть — це не кінець. Все буде добре. Завжди потрібно дивитись уперед з оптимізмом.Він пильно глянув на мене, потім стягнув сорочку й занурив пальці в рану на боці. Скривившись від болю, покопирсався там і через мить дістав скривавлений шматочок, розміром з пів пальця.
- Візьми, – він простягнув мені це крізь ґрати.
- Е, діду. Що це за апендицит? Звісно, я вражений твоїми хірургічними навичками. Але мені такого не треба, – я навіть трохи відскочив, що за дурний світ, тут всі без винятку психи, як не один, то інший.
- Це останні мощі пророчиці Іоан. Сотні років тому кати Церкви Покаяння, охоплені жагою влади, спалили за єресь останню святу, послану нам самим Артіусом. Цей уламок кістки — єдине, що вони досі не змогли знайти й знищити. Він має велику силу, але незабаром безглуздо згорить разом зі мною на вогнищі. А якщо є хоча б найменший шанс, що ти дійсно Пророк, тобі від нього буде більше користі, – він фанатично вчепився в ґрати й тицьнув мені цю кісточку в руки.Ні, ну якщо це й правда святий артефакт, то в моїй Сумці він дійсно буде в більшій безпеці. Навіть після вогнища. Я взяв його й відправив у Сумку. Потім роздивлюся, не вистачало ще зараз викликати Око на очах у всього чесного народу.Дід полегшено зітхнув, безсило сів на підлогу, ніби з нього витягнули невидимий стрижень, і втупився кудись удалечінь. Гадаю, не варто його чіпати, як би він ще щось із себе не почав витягати.Нарешті мою клітку підхопив десяток церковних робітників і потягнув на вершину старанно складеного величезного вогнища. Ну що ж, ось і настав мій зірковий час. Прийшов час прощатися з цим паскудним світом.