Владислав Дніпровський - Воля героя, Владислав Дніпровський

Що відбувається з героями після смерті? Чи зникають вони безслідно, залишаючи про себе лише спогади? На це питання, несподівано для себе, зміг відповісти Максим, який і не планував ніколи бути героєм, але виховання, моральні цінності і доля все ж привели його на цей шлях.

Пролог

Любий читач. Це перша моя книга, тому прошу з розумінням поставитись до можливих недоліків, зокрема до трохи затягнутого початку. В іншому, всі читачі залишили добрі відгуки, тому сподіваюся, тобі теж сподобається. Також очікую і на твій відгук у коментарях. Зворотній зв'язок з читачем дуже важливий для мене. Приємного читання.

— Це кінець. — Отець Лерой похмуро дивився з пагорба на тисячі вогників смолоскипів, які оточували село.
Цієї ночі ліс кипів життям. Життям, яке всім іншим несло лише смерть. У крики атакуючих солдатів і розлючений гавкіт їхніх бойових псів впліталися нові звуки: крики болю і страшний рев чогось нелюдського.
Два роки тому він, останній послідовник істинного бога світла Артіуса, разом зі своєю паствою знайшов притулок у цьому лісовому селищі. Інквізитори Церкви Покаяння йшли по їхніх слідах, і особливого вибору в нього не залишалося.
Жителі села, які тоді їх зустріли, викликали серйозні побоювання. Громада ліканів. Прокляті богами хаосу нещасні, змушені постійно боротися зі своєю звіриною сутністю. Але вони виявилися добрими людьми, нагодували біженців, хоча й навідріз відмовилися їх прихистити. Ба більше, усіма правдами й неправдами намагалися прогнати їх, поки не зійшов повний місяць.
Біженцям не було куди йти. Позаду їх усіх чекало вогнище, а тут — кігті й ікла монстрів, що обезуміли від повного місяця. І тоді Артіус дав знак, який вселив надію і зміцнив віру як парафіян, так і самого старого священика. Мощі пророчиці Іоан, останнього пророка, посланого істинним богом, змогли приборкати безумство хаосу. Обернені вовкулаки раптово зберегли розум і впали ниць, визнаючи силу світлого бога, частка могутності якого змогла в одну мить позбавити їх найгіршої сторони прокляття.
Не їхня вина в цьому лихові, Артіус милостивий і, якби міг, повністю зцілив би вовкулаків своєю силою. Але він був вигнаний владолюбними святенниками Церкви Покаяння, які, прикриваючись Його ж владою, стерли навіть згадку про Його істинне ім’я, а парафіяни тепер моляться незрозуміло кому, називаючи його просто Єдиний або Бог. Усе, що залишилося від справжньої віри, — це мощі його останньої пророчиці, спаленої на вогнищі за єресь інквізиторами Церкви Покаяння.
Біженцям вдалося побудувати нову громаду, де люди й лікани могли жити разом під світлою рукою Артіуса. Але інквізитори шукали Лероя, вони носом землю рили, їхні Пси винюхували чутки в кожному трактирі, кожному закутку, щоб викорінити остаточно те, що могло хоч трохи похитнути їхню владу.
І ось вони тут. Шляху до порятунку більше немає. Пагорб і село, під його підніжжям, оточені. Таке повільне звуження кільця пояснюється лише ретельністю облави. Церковники не хотіли пропустити жодного втікача крізь свої ряди.
Гарячі голови з громади сховалися на шляху наступу й влаштували кілька засідок. Десь лучник, який засів на дереві, десь вовкулака, який вистрибнув із ями в натовп стрільців і влаштував криваву баню. Але це все не несло порятунку. Це були лише відчайдушні спроби продати своє життя дорожче й померти, перш ніж сумний кінець наздожене їхніх близьких.
— Ти готовий, друже? — доброзичливий трохи гладкуватий дідусь підійшов до нього і підморгнув. — Як думаєш, Артіус прийме нас, проклятих хаосом створінь, до своїх чертогів?
— Матвію, ви заслуговуєте на це більше, ніж будь-хто. — Лерой всупереч волі усміхнувся, чомусь неможливо було зберігати серйозний вираз обличчя біля старости. — Зараз ви, напевно, проклинаєте той день, коли я зі своєю паствою опинився на вашому порозі? Я приніс у ваш дім біду.
— Не треба себе звинувачувати, Лерою. Ми — «виродки хаосу» і ми завжди готові до такого результату. — махнув пухкою долонею староста. — Ти забуваєш, що інквізиція не лише за єретиками полює, таких як ми вона теж спалює з великим задоволенням. Але зате ти подарував нам чудові два роки свободи від нападів безумства. Це дорого коштує.
— Це коштує життів ваших дітей? — більше за все священник не міг собі пробачити саме те, що скоро станеться. — Кляті церковники нікого не пощадять, ні ваших дітей, ні наших. Ти ж знаєш. Єресь має бути випалена повністю.
— Не варто ховати їх передчасно. — сумно усміхнувся Матвій. — Для того ми з тобою зараз і стоїмо тут. Ми підемо вперед, прорвемо оточення і дамо шанс втекти нашим жінкам і дітям. То ти готовий?
— Шкода лише, що останній зв’язок з нашим богом зникне разом зі мною. — старий священик доторкнувся до рани на боці, куди поспіхом зашив мощі пророка, кістку розміром з фалангу пальця, іншого способу сховати найцінніше так і не придумали, шукачі інквізитора здатні голку в копиці сіна знайти, а так хоч якийсь шанс врятувати їх від осквернення. — Але я готовий, як ніколи.
У ланцюзі атакуючих почулися нові крики болю. Вони дійшли до кільця пасток. Лерой кивнув сам собі. Справді, час настав.
Матвій почав на очах змінюватися. На місці пухкого веселуна тепер стояла триметрова тварюка, вкрита шерстю і кістяними пластинами та озброєна півметровими кігтями на руках. Прямоходячий монстр з палаючими червоними очима, підняв ікласту голову до нічного неба і протяжно завив.
На мить у лісі запанувала абсолютна тиша, а потім йому відповів ще десяток могутніх голосів. Старійшина був найсильнішим вовкулаком у прайді, але й інші представляли собою грізну бойову силу. Вони стали поруч зі своїм ватажком, готові відразу ж кинутися в свій останній бій.
За ними вишикувалися три десятки чоловіків із пастви Лероя. Міцні чоловіки, юні хлопці й сиві старці, всі вони стояли тут. Одягнені в саморобні шкіряні обладунки, озброєні луками й сокирами, вони були готові дорого продати своє життя і дати шанс жінкам з дітьми пройти таємною стежкою далі в ліси, поки ворог на них відволічеться.
Лерой оголив меч і кинувся вперед. Він прожив занадто довго, занадто довго боровся і, нарешті, настав момент піти гідно в чертоги Артіуса. Слідом за ним загін почав непомітно спускатися схилом пагорба.
Крізь дерева виднілися напружені обличчя бійців інквізиції. Вони вже встигли познайомитися з ловчими ямами, падаючими колодами й отруєними стрілами та іншими пастками.
Перевертні кинулися в біг і кількома стрибками досягли перших рядів мушкетерів ворога. Звідти почулися панічні крики, шалений рев і хаотична стрілянина. Кров і шматки тіл розлетілися в різні боки. Перевертні не збиралися в своїй звичайній манері атакувати зненацька і зникати. Вони збиралися знищувати ворога до самого кінця.
Перші стріли бійців ополчення зірвалися в повітря. Вони намагалися поцілити найважливіші цілі - фігури святих отців у золотих сутанах, офіцерів і стрільців. У хаосі, що запанував на галявині, навіть почало здаватися, що вони зможуть перемогти. Але ні. Все нові й нові бійці ворога вливались у битву. Ось ополченцям уже довелося взятися за сокири, з божевільними криками вони падали на землю, порубані десятками мечів, із останніх сил намагаючись забрати з собою ще хоч одного церковника.
Одне за одним падали тіла перевертнів, скалічені підоспілою важкою піхотою. І ось на галявині майже нікого не залишилося. Лерой, зарубавши кількох церковників, похмуро усміхнувся. Вони неабияк здивувалися несподіваній спритності в такого старого діда, як він. Колись він був відомим майстром меча, і зараз тіло, згадуючи колишню міць, показувало все, на що здатне.
Бійці церкви не здавалися, вони явно мали намір взяти його живцем. Незабаром в оточеного діда полетіли сіті й мотузяні петлі. Лерой, зрозумівши, яку долю йому готують вороги, спробував в останній момент проштрикнути своє серце кинджалом. Але, зв'язаний по руках і ногах, вже не міг нічого зробити.
Залишалося лише безсило спостерігати, як Матвія, останнього бійця їхнього села, ніяк не можуть зупинити. Здавалося, ошалілий монстр метався по галявині, як вітер, залишаючи за собою лише просіки з трупів. Панцирі броньованих лицарів він розтинав кігтями, як консервні банки. І всі його рани заживали буквально на очах. Деякі бійці церковників у паніці кидалися навтьоки, але їх розстрілювали у спину власні товариші.
Десяток броньованих лицарів з алебардами оточили Матвія. Вони виявилися непогано навчені проти такого супротивника, але шансів протриматися проти нього довше кількох секунд у них усе одно не було.
З'ясувалося, це і не потрібно. Широкий стрій стрільців вийшов з чагарників на галявину. Наче єдиний механізм, перший ряд упав на коліно і прицілився, другий ряд залишився стояти й одним рухом теж підняв мушкети.
- Вогонь! – пролунала команда офіцера.
І пів сотні рушниць вистрілили в єдину ціль. В величезного перевертня, в якого, здається, навіть зубами вчепилися вмираючі лицарі. Галявину затягло пороховим димом. Але Лерой продовжував чути методичні, мов годинник, команди офіцера і нові залпи з рушниць. Вочевидь, стріляли вже навмання.
Рев перевертня обірвався, і повз пробіг стрій лицарів. Десь у диму вони з гучним хрускотом рубали на шматки тіло ватажка прайду. Церква Покаяння завжди відзначалася ґрунтовним підходом до знищення ворогів.
Зв'язаного Лероя грубо штовхнули і кудись повели. Перед ним стояло кілька десятків чудово озброєних бійців у чорних плащах. Пси Інквізиції, її гвардія, найвідданіші її сини. Вони здатні переслідувати свою жертву, незважаючи ні на які перешкоди і не рахуючись із жертвами. Якщо потрібно, вони готові стерти місто з лиця землі заради досягнення мети. Йому не раз доводилося з ними стикатися і, якщо зустрічі зі звичайними солдатами у відсутності святих отців, нерідко закінчувалися мирно, то з цими завжди доводилося битися або втікати.
З їхніх лав вийшов рум'яний товстун у розшитій золотом і коштовним камінням сутані. Він втупився в полоненого масляними бігаючими очицями і розплився в єхидній посмішці. Як же, тепер його, напевно, щедро нагородять, адже єретик Лерой один з найрозшукуваніших Церквою Покаяння злочинців.
- Як приємно, що ти, Лерой, зробив честь, зустрівшись зі мною. Так давно не бачились. А ти не молодієш. Може сядемо, по-старечому, згадаємо минуле? Ех, час летить, летить.
- Алтуфій, хто б міг подумати. – пробурмотів старий. – Все так само жереш і п'єш вино цілими днями?
- Ну, як бачиш, для тебе зробив перерву. – інквізитор обвів місце бою пухлою долонькою, усипаною перснями з дорогоцінними каменями.
До нього підійшов лицар у золотих обладунках і з пишними вусами, віддав честь і гучним голосом гаркнув церковникові прямо в обличчя.
- Ваша святість, ворогів не залишилося, пастки знешкоджені. Монстр знищений. Досвідчена та потужна тварюка була.
- Полковнику, розслабтеся. – скривився товстун, підстрибнувши від несподіванки. – Збирайте бійців і розбийте табір за пагорбом. Потім займіться полеглими.
- Ваша святість, а як же село? Ми туди так і не зайшли. – продовжував драти горло вояка.
Алтуфій кілька секунд пильно дивився на нього, наче зважуючись на щось. Після чого ледь помітно похитав головою, зітхнув і сказав:
- У селі нікого немає. Ідіть, полковнику. У у будь-якому випадку, мене захистять мої хлопці.
Вусатий лицар зневажливо подивився на чорноплащників, усім своїм виглядом показуючи, що в їхній здатності когось захистити він сильно сумнівається, розвернувся і пішов геть.
Лерой ледь помітно зітхнув із полегшенням. Невже вдалося? Їхня жертва виявилася не марною? Жінкам і дітям вдалося втекти?
Він разом із Алтуфієм у оточенні Псів увійшли в село. Бандити в чорних плащах з реготом кидали факели в будинки. Полум'я потихеньку розгоралось. Попереду з'явився храм. Вони побудували цей невеликий храм Артіуса два роки тому. Лерой тоді був просто щасливий. Йому здавалося, що це тільки початок, що це перший храм відроджуваної віри. Що все ще попереду. Як раділи тоді парафіяни та мешканці села. Для них це було справжнє свято.
А зараз храм став символом того, що все зруйновано. Що більше нічого не залишилося. Всередину храму бійці в чорних плащах, жартуючи та регочучи, затягували плачучих жінок і дітей з села.
Отже, не втекли. Світ остаточно зруйнувався в очах старого. Він упав на коліна і почав палко молитися. Він знав, що зараз станеться, так само як і те, що благати і просити їх про пощаду марно. Алтуфій тільки задоволення отримає.
Йому ніхто не заважав молитися. Двері та вікна храму Пси діловито заколочували дошками, стіни обливали олією, по периметру складали пакунки з порохом. Алтуфій взяв факел і, зловтішно усміхаючись, подивився на старого і підпалив храм.
Багряне жарке полум’я спалахнуло миттєво. З храму почулися душероздираючі крики та плач, хтось зсередини панічно бив у двері та вікна. Хтось кликав на допомогу. Чорноплащники сміючись робили якісь ставки, а Алтуфій підійшов до молільника і пильно подивився на нього.
Лерой перервав молитву. Навіщо? Що дала ця віра йому, крім болю та страждань для оточуючих? Чи є Артіус взагалі? Хіба дозволив би він статися такому, якщо б дійсно існував? Може це просто марення хворого старого? А якщо і є цей світлий бог, то де він? Чому він не чує молитов?
Лерой відчував, як разом із криками спалюваних живцем людей, згоріло і щось усередині нього. Те полум’я, яке вело його все життя, згасло.
Алтуфій задоволено кивнув своїм думкам і наказав:
- Забирайте його. Єретику належить відвідати світле місто Сетис. Його побажав допитати сам Верховний Інквізитор.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍