Юлій Череп - Темні стежки , Юлій Череп

Наближаючись до фонтана, Сергій помітив що дорога попереду дивно чорніє. Вгледівшись уважніше зрозумів, що на місці пішохідного переходу від площі з фонтаном до закинутої будівлі колишньої міської адміністрації, широченне провалля. Подолавши інстинктивне бажання пригальмувати, Сергій понизив передачу і вдавив педаль газу по максимуму. Позашляховик взривів потужним двигуном і прогарцьовуючи по гладенькій бурківці, почав набирати швидкість. Прірва вже була майже під передніми колесами, як раптом перед очима Сергія видимий простір замерехтів немов старенький чорно-білий телевізор після зникнення сигнала. Ще мить і картинка пішла тріщинами, як наче машина влетіла у величезний телеекран. Раптово все навколо поринуло в непроглядну темряву, і майже одразу, Сергій навіть не встиг кліпнути очима, знову стабілізувалося. Позашляховик продовжував рух тією ж вулицею, а позаду стояв фонтан і пішохідний перехід від нього йшов як і раніше.

— Неймовірно, але це працює, — сам до себе, вголос, промовив Сергій.

 Озеро помітив здалеку. Чи то напередодні їх приїзду йшли сильні дощі, чи просто воно розлилося с тих часів, як писалася книга. Але на малюнках вода до входу в підземелля не доходила. Зараз же, аби туди потрапити треба було повністю зануритися у воду. 

Сергій вже зрозумів, що його очікують подібні вибрики від тієї невідомої сили, що править місцевим балом аномалій. Зупинивши машину при самому березі, він не вагаючись пірнув у крижану воду. Опинившись у підземеллі помітив, що початок тунелю до самої стелі затоплений водою. “Це все нереально” — подумки повторив він і ще інтенсивніше почав гребти в напрямку замку. “Зараз минеться” — не давав розігратися паніці Сергій, коли відчув нестачу кисню. Він плив все глибше і глибше в середину. Коли стало очевидно, що назад повертатися не варіант, паніка таки охопила його. В очах з’явилися чорні кола, які ставали все більшими. Врешті Сергій не витримав і зробив глибокий вдих, очікуючі, що химерна реальність, як і минулі рази розлетиться в друзки, але нічого подібного не відбулося. Проте Сергій плив далі, вільно дихаючи під водою. 

Варто було йому на мить здивуватися цьому, як вода миттю наповнила легені і він почав тонути.

Розуміючи, що помирає, на останок промайнула у Сергія думка: “Це ж просто сон. Дурнуватий сон”. Не в змозі більше протистояти невідворотному, він, як і Марина поринув у вічну темряву.

Коли Оксана залишилася, після відїзду Сергія, сама в готелі, вона спочатку сиділа в їдальні. Потім пройшлася коридором. Андрій все не повертався. Сергія з Мариною також не було вже більше години. Дівчина почала нервувати. Хотіла розпалити камін, бо в приміщенні знову ставало вогко і прохолодно, але не знайшла ні сірників ні запальнички. Сіла за стіл, замислилася про те як добре було в дитинстві, коли самою великою проблемою було, якщо мама не пускала до пізна гуляти. Яким яскравим та безтурботним життям вона тоді жила. З цими думками Оксана непомітно задрімала.  Їй снилися кольорові сни, де вона щаслива, разом з батьками грає у бадмінтон біля будинку, а її улюблений кіт намагається поцупити воланчик, коли той падає на траву.

Крізь сон Оксана почула дзвінок телефона. Потім ще один. І ще. Дзвонив не мобільний телефон мелодією, а дзеленчав справжній механічний дзвінок старого апарата. Як в старій школі на урок чи перерву. Вона відкрила очі, і спочатку не зрозуміла де знаходиться. Але дзвінок не вгамовувався і Оксана поступово почала відрізняти реальність від сну. Прислухалася. Дзвін лунав з сусідньої кімнати. Оксана підвелася на затерпші від стільчика ноги і вирушила на звук. Тисячі голок штрикало в ноги, особливо в праву. То ж йшла вона шкандибаючи. Відчинивши двері кімнати Пилиповича її ледь не оглушило дзеленчанням. Телефон видавав такий звук, немов хтось тарабанив залізякою по двом величезним казанам, які стояли один біля одного.

Оксана нерішуче простягнула руку й зняла слухавку. Приклала до вуха і прислухалась до цілковитої тиші. В голові ще й досі дзеленчало.

— Пограємо? — несподівано почула вона знайомий чоловічий голос. Пилиповича було чутно так, немов він говорив не в слухавку телефона, а у відкрите вікно знадвору. 

Не встигла Оксана нічого навіть запитати, або відповісти, як двері готелю гупнули. Дівчина вирішила, що повернувся хтось із друзів і вибігла з кімнати на зустріч. 

— Не чемно кидати слухавку, — в коридор зайшов Пилипович. В руках він тримав сачок та кульок гарбузового насіння. Біля ніг господаря терлася плямиста кішка. Оксана приголомшено дивилася на Пилиповича не знаючи, що сказати. 

— Тримай, — промовив він простягаючи сачок.

Оксана мимоволі взяла його, не розуміючи чому тіло перестало їй підкорюватися, а робило те, що хотів хтось інший.

В коридор з другого поверху прилетів кажан і почав хаотично рухатися від стіни до стіни. Так само, під керівництвом невидимої сили, дівчина почала бігати за ним, намагаючись спіймати сачком, який міцно тримала обома руками. 

Оксана вже майже годину бігала із сачком, не в змозі спіймати кажана, який постійно вислизав в останній момент. “Навіщо я це роблю” — вкотре подумки ставила собі питання дівчина, але припинити не могла. Якась стороння сила керувала її рухами, але на щастя ще не розумом. Весь цей час вона ломала голову над тим, як опанувати своє тіло. Іноді, на короткі проміжки часу їй це вдавалося, але підлітав клятий кажан і вона не могла втриматися щоб не спробувати його спіймати. 

До коридору забіг Сергій і почав кликати їхати з ним, але язик відмовлявся рухатися. Оксана не могла ні відповісти Сергію ні подати якийсь знак жестом. Вона продовжувала бігати за кажаном немов божевільна під посмішки Пилиповича та прискіпливим поглядом його кішки.

Сергій так і не зміг привернути ні чию увагу окрім кішки і в розпачі вибіг з готелю.

— Ну трохи погралися, досить, — сказав чоловік і Оксана вмить відчула, що знову спроможна керувати рухами та частинами свого тіла. В першу чергу вона викинула подалі сачок.