Юлій Череп - Темні стежки , Юлій Череп

— Що це за фокуси? — дівчина ледь не накинулася на Пилиповича.

— Ти бажаєш фокусів? — посміхнувся він, продовжуючи лузати насіння. — Я організую, хочеш прямо зараз?

— Ні! Я хочу знати що в біса відбувається?

— Гм. Кажеш цікаво тобі, як там у біса, та що там зараз коїться? Добре. 

Миттєвий спалах перед очима змінився цілковитою темрявою. В голові закрутилося, як наче від великої дози алкоголя. Свідомість Оксана не втрачала, але сказати, що вона знаходилася при пам’яті було складно. 

Коли трохи розвиднилося перед очима і стабілізувалася картинка, вона побачила перед собою в купі пилу та шматків ракушняка Марину, Андрія та Ядвігу Карлівну. Всі троє лежали непритомні. Оксана спробувала розібрати каміння, яким був завалений Андрій. Це їй вже майже вдалося, коли підлога затремтіла і за кілька секунд розверзлася по сторонам, утворюючи провалля в яке полетіла сама Оксана і тіла інших. Першим кого побачила вона перед собою, оговтавшись від падіння, був Сергій.

Тіло Сергія немов прошило струмом. Він підхопився на ноги і зробив глибокий вдих. “Оце ж наснилося” — мелькнула в голові перша думка і він озирнувся навколо. В суцільній пітьмі нічого не побачив і намацав в одній з кишень ліхтарик. Присвітив. “Чи не сон?” — була наступна думка, коли зрозумів, що знаходиться саме в тому місці до якого так поспішав і яке прискіпливо роздивлявся на передостанньому малюнку книги.

Годинник не працював. Стрілки зупинилися ще коли долали примарну прірву біля фонтану, тому Сергій не міг зорієнтуватися в часі і зрозуміти встигає він чи ні. Тому прийняв єдине вірне, на його думку рішення — довести задумане до кінця в будь якому разі.

В нижньому залі було пусто. Лиш по середині стояла чудернацька конусоподібна опора при верхів’ї якої, немов лапи павука, купа тонких підпорок тримали широку кам’яну платформу. В основі конуса було вмонтовано щось на кшталт активатора вибухового пристрою. Без жодних вагань Сергій вхопив рукоять старовинної динамомашини і почав щодуху крутити з єдиним бажанням аби це було вчасно. 

Поступово на рукояті почало з’являтися напруження, а через хвилину доволі відчутна зворотна протидія. Обертати колесо ставало все важче. Коли вже здавалося, що от от рукоять або вислизне з втомлених рук, або зламається не витримавши навантаження — Сергій сконцентрував всю волю та зробив потужний ривок в три оберти. Над головою щось клацнуло і масивні плити стелі почали стрімко розходитись в різні боки. Сергій ледь встиг відстрибнути, аби його не розчавило багатотонним вівтарем, який першим рухнув у нижню залу. Потім посипалося каміння і тіла друзів. Після цього стеля повернулася у вихідне положення.

— Як ти там опинилася? — здивовано запитав Сергій, першою побачивши Оксану, яка підводилась на ноги розтираючи забитий лікоть. 

— Так як і ти тут, — спробувала посміхнутись вона, але побачивши непритомні тіла Марини та Андрія спохмурніла. 

Сергій перетягнув постраждалих на чисту від шматків каміння ділянку і приклав пальці до їх шиї, перевіряючи пульс.

— Ну що? — затамувавши подих, спитала Оксана. 

— Ядвіга Карлівна більше не з нами, — зітхнув Сергій. — А Марину з Андрієм треба швидше виносити на свіже повітря.

Він почав примірятися як йому зручніше буде взятися, аби витягти одразу двох, коли Марина застогнала й відкрила очі. 

Сергій згорнув її в обійми могутніх рук і не хотів відпускати. Лише зараз він по справжньому зрозумів наскільки вона йому важлива.

— Я так точно своєю смертю не помру, — немов з під ковдри проговорила Марина, придушена до широких грудей Сергія.

В цей момент прийшов до тями Андрій. Він мовчки подивився на друзів і опустив очі. Побачивши тіло Ядвіги Карлівни підійшов і схилився біля неї. 

— Я до останнього не вірив, що вона справжня, — промовив Андрій. — Гадав, що одна із них. — Та що там казати. Я й на вас потім почав думати. Як наче розум хтось підмінив.

— Але ж ти все одно зміг це подолати. Хоча й далося це чи не найтяжче з усіх нас, — сказала Марина. 

— Давайте вже потім будемо ділитися враженнями, — промовив Сергій, — треба вибиратися звідси. 

Ніхто й не думав йому заперечувати.

Опинившись знов  на поверхні найбільшим бажанням кожного було одразу поїхати з Лісового Двору, але треба було затриматись до ранку.

Коли сонце зійшло над верхівками лісу, всі четверо стояли неподалік будинку старої вчительки біля свіжої могили на старому цвинтарі. Вона так само виділялася на фоні інших, як і сусідня, на яку так часто через вікно дивилася з сумом Ядвіга Карлівна. Тепер вона лежала поряд зі своїм коханим, якого колись не змогла врятувати від смерті. І за що корила себе останок життя, аж доки не зустріла Марину і вирішила, що це її шанс позбутися гнітючого почуття провини та залежності від темної сили, яка не давала їй спокою понад сорок років.