Валентин Бердт - Все починається в тринадцять

Олег нічого не відповів: чи не розчув, чи навмисне змовчав. Сонце почало торкатися маківок далекої лісосмуги. Він різко скинув оберти двигуна і вдарив по гальмах. Оксана ткнулася обличчям Олегові в потилицю. Скутер повело то вправо, то вліво, зрештою він зупинився на узбіччі, лишаючи слідом за колесом смужку вирваного споришу.

— Що за чортівня? — сердився Олег, озираючись довкола.

Він встав зі скутера і пройшов кілька кроків вперед. Звідусіль його оточували добре знайомі орієнтири: ліворуч — зелений квадрат бурякового поля, праворуч — скошена на силос кукурудза, а он видніється давно вже не діюча водонапірна башта в Ліщинівці. Ген лісосмуга, стара розлога груша посеред шматка поля, засіяного соняхами, справа від неї — баштан, а від нього метрів за чотириста крайня хата Ліщинівки. Олег озирнувся назад, щоб на око прикинути відстань, що здолали за цей час.

— Якщо звідси видно баштан, значить, від Глибокої Криниці ми відірвались не більше, ніж на два кілометри, — розміркував він уголос. — Це при тому, що їхали майже годину зі швидкістю шістдесят кілометрів. Круто! З таким розкладом ми уже повинні бути бозна-де. Дорога від хутора до Ліщинівки без поворотів. Рухалися виключно по прямій. Нічого не втямлю! Наче ми не їдемо, а стоїмо на місці, — занепокоєно мовив Олег, звертаючись до Оксани.

Дівчина сиділа на скутері, звівши голову, начебто щось роздивлялась в небі. Підходячи до неї, він пожартував:

— Ще зорі не зійшли, так ти по хмарках визначаєш дорогу?

Від побаченого в Олега відняло мову: її обличчя було заюшене кров’ю. Темними плямами крові була вкрита футболка на грудях. Він повільно обвів поглядом довкола. Там, де ще хвилину тому зеленіли листочки буряків, тепер палало жовтизною поле стиглого ячменю, а по ньому розповзались багряні плями крові. Клекочучи, мов кисіль на вогні, криваві плями випльовували здоровезні чорні тіні з розпростертими руками. Химери рухалися полем, лишаючи позаду себе кривавий слід. Знову потягнуло холодом і мерзотним запахом. Десь вгорі, в самому небі було чути протяжний стогін.

— Треба тікати, а вона нюні розпускає! — несамовито заволав Олег.

— Чого ти? Звідки мені було знати, що ти так несподівано загальмуєш? От і тицьнулася носом у твою спину, — мовила Оксана. — Ніяк не можу зупинити кровотечу з носа. Притулити б щось прохолодне.

— Фу-у-у-у-х-х, — зітхнув Олег, опускаючись навпочіпки.

Видіння щезло.

— Чому стільки часу сиділа мовчки?

— Ти такий знервований. Одразу встав зі скутера і пішов. Не захотіла тобі заважати. Зрештою, тут нічим і не допоможеш. Ще трохи, і кровотеча припиниться.

— Пробач. Я стомився... Нічого не втямлю... Мене переслідує видіння. Незабаром сонце сховається, а ми топчемось на одному місці зі швидкістю шістдесят кеме на годину.

— Ну, ось бачиш, вже й кров спинилася. Злякався більше за мене. Вмитися б оце. Не уявляю, як у такому вигляді покажуся в селі...

— У Ліщинівці біля крайньої хати є колодязь.

— А з футболкою що робити?

— Дрібниці. Скажеш, що сік зі сливи.

— Рушаємо?

— Чекай, — сказала Оксана і витримала паузу. — Чому ти просив не озиратися?

— Коли б ти побачила той жах, який мені чи то привидівся, чи то насправді був, то вже не зрушила б з місця.

— Сатанинський край. Завтра ж! Ні, сьогодні! Як тільки дістанемося до Ліщинівки, зателефоную батькам і скажу, щоб негайно забрали мене звідси.

— Заспокойся, — хлопець обійняв її за плечі. — Прорвемося. Не ночувати ж нам у полі. В крайньому випадку зателефонуємо Дмитрові, Сергію. Найжахливіше вже позаду.

— Негайно телефонуй хлопцям. Я більше не можу!

— На сміх піднімуть. Ще одна спроба, і тоді зателефонуємо. Домовились?

Олег увімкнув двигун і скутер повільно зрушив з місця, а вже за кілька хвилин стрілка спідометра підкралася до відмітки «40». Звично завивав вітер, висушуючи сльози на обличчі Оксани. Проймала вечірня прохолода. То в далині, то зовсім поряд бовваніла водонапірна башта Ліщинівки.

Олег уже не видавлював останні сили зі скутера, а тримав помірну швидкість, раз по раз поглядаючи на основні орієнтири, які то зринали в далині розмитими обрисами, то знову з’являлися неподалік. Потому йому набридло рівнятись на оманливі орієнтири і він байдужим поглядом сканував чорну смужку дороги, вправно оминаючи ямки. Щільно обійнявши руками, до його спини тулилася Оксана.

Чорна смуга дороги іноді наче зникала, і він ніби збоку бачив себе з Оксаною. Ось вони минають розлогу грушу, наближаються до баштану, але груша знову виринає попереду, потім баштан, поле з соняхами... і знову — перед очима польова дорога....

Сонце сховалося за лісосмугу. Монотонно хурчав двигун скутера. І раптом наче обірвалась кіноплівка — колеса скутера зашелестіли по гравію, яким була засипана одна з вулиць села, що бере свій початок від поля.

— Ми колодязь проскочили. Гальмуй! — гукнула Оксана.

Олег зменшив швидкість, заклав поворот, вимкнув двигун, і скутер підкотився до колодязя.

«Говорить Київ. Двадцята година п’ятдесят хвилин. А зараз для малят ми розпочинаємо «Вечірню колисанку», — голосно сповістив гучномовець на чиємусь подвір’ї.

— Три з половиною кілометри за три години зі швидкістю під шістдесят. Цьому ніхто ніколи не повірить.

— Тепер ти переконався, що ми з Сержем нічого не вигадували? — втомлено дорікнула Оксана.

— Та я повірив, а от чи повірять нам...

* * *

А в цей час на протилежному боці Ліщинівки Сергій копався в ящичку, де дідусь зберігав слюсарні та столярні інструменти. Полкан солодко спав після тривалого й виснажливого відрядження.

Лаштуючись у дорогу, він не міг позбутися думки, що після того, як Полкан зжер завороженого сича, мало щось трапитися. Дмитро попередив про це, але чого саме остерігатися — він і сам не знав. «Звичайно, крила у нього не виростуть і вночі не пугукатиме, як сич, але поведінка зміниться стовідсотково», — застеріг він.

Чорна Тамара

Сутеніло. Займалися перші зорі. З усіх боків до Глибокої Криниці поспішали відьми: хто кішкою, хто пташкою, хто собакою, а інші долітали подихом вітру, хмаринкою чи людською тінню, хиткою й розмитою.

Обачніші оминали села та містечка польовими дорогами, лісами, а менш обережні, тобто молодші, прямували навпростець через подвір’я, людські городи, господарства. Домашні собаки здіймали лемент, кішки сичали, розпушуючи хвости, і втікали геть.

Відома в Україні екстрасенс і власниця мережі езотеричних салонів пані Безвідерна поспішала о тій порі до хутора, ледь вмістившись на задньому сидінні здоровезного чорного джипа. Її численні учні по салонах обслуговували чималу армію вбитих горем людей: начебто втручалися в складні сімейні ситуації і обнадійливо говорили, що от-от все владнається, впевнено обіцяли бізнесменам, що не за горами той час, коли на них нападуть гроші, намагалися повернути до сімей затятих гульвіс і таке інше. Безпосередньо на прийом до пані була черга на кілька років уперед. А ще вона мала декілька продуктових магазинів і ресторанів у великих містах країни. Казали, що до неї часто навідуються дружини найзаможніших і найвпливовіших людей країни. Словом, вона була шанована, завжди бажана та почесна гостя будь-якої пори в будь-якому місті.

Та її шлях на вершину шани й слави був непростий. І, як то часто трапляється, вирішальну