Валентин Бердт - Все починається в тринадцять

це вже був не собака, а справжня сатана в пір’ї. Полкан зрадів обіду, енергійніше заметляв хвостом, схилив голову на бік, але з місця не зрушив.

— Ну йди, йди, сюди, паничу. Делікатес подано, — я підсунув йому миску з їжею.

Собака підійшов до миски, а я — до залишків його прихованих запасів. Посеред купи пір’я лежала голова... сича. Осторонь — залишки хвоста. Навіть кістки перемолов.

— Сергію, ти де? — почув батьків голос.

— Тату, ходи сюди.

— Що там?

— Тільки поглянь.

— А чому б собаці його не з’їсти? Він же не здох. Вважай, що птаху підстрелили на полюванні. Чим не ласощі? Не розумію, чого ти засмутився? Сича шкода? Опудало для біологічки? Дрібниці. Привеземо їй з села щось оригінальніше.

* * *

Олег не помилився — врожай в садах Глибокої Криниці видався цього літа багатим: гілки яблунь, груш, абрикосів та слив вгиналися від стиглих плодів. Дарма він переймався тим, що хтось раніше за нього розпочне збір дарів, бо сюди вже давно ніхто не навідувався. Всюди вимахав такий бур’янище, що хоч у хованки грай. Щоб струшені яблука не губилися бур’янах, під деревом доводилося витолочувати справжні хащі.

— От бачиш! Я ж казав, — радісно вигукував Олег.

— Як пахнуть! Ніколи не думала, що запах стиглих яблук може заповнити усе довкола, — дивувалася Оксана.

— Нудьгуєте в мегаполісах, мрієте про моря, а зо- всім поруч — справжнісінький рай, і вхід до нього безкоштовний.

Посмакувавши білим наливом, перейшли до груш, а від них — до абрикосів, далі — до стиглого й солодкого, як мед, аґрусу.

— Як хороше! Тобі тут подобається? — Олег обійняв Оксану за плечі і пригорнув до себе.

— Я так переживала за тебе. Ти такий сміливий і відважний.

— Я звичайний. Кожен би вчинив так.

— Я тобі подобаюсь? — її тихий шепіт змішувався з шелестом листя вгорі.

— Так.

— Уявляєш, того дня ви могли мене не помітити. Проїхали б повз двір, приміром, на годину раніше, або іншою дорогою. Ми б розминулися. А наступного літа я сюди не приїхала б ні за які гроші. І ми ніколи б не дізналися про існування одне одного.

— Таке вигадуєш. Невже я б тебе не помітив? Пригадуєш, як ми кружляли на скутері?

— Доки ледь не перекинули домовину з покійною бабою Кожущихою? — розсміялась Оксана і пригорнулась до нього.

— Соромно. Ладен був крізь землю провалитися.

— Незабаром літу кінець. Але можна влаштовувати побачення в скайпі, спілкуватись ВКонтакті чи Однокласниках, зрештою, тупо протягом доби обмінюватися есемесками, приколюватись в асьці, та все це, на жаль, не живе. Я вже починаю усією люттю ненавидіти інтернет. Краще б вигадали щось таке, за допомогою чого б людина могла за лічені секунди долати тисячі кілометрів. Був би такий пристрій: натиснув кнопку, задав географічні координати — і за мить ти вже там. Уявляєш?

— Не біда, щось придумаємо. Скажімо, що нам заважає приїхати в Ліщинівку на осінні, зимові і весняні канікули? — Олег захоплено будував плани.

— Здається, ми збиралися на Ворсклу!

— А ти хочеш?

— Ні.

— Я також.

З усмішкою на вустах, вона мрійливо дивилася на клаптики синього неба, які проглядали поміж листя яблунь. За розмовою швидко спливав час. Вони й не помітили, як сонце покотилося до обрію.

— Ходімо поблукаємо хутірцем просто так, — запропонувала Оксана, підвелася і взяла Олега за руку.

— Якщо йти, то не в бік кладовища, а там, де поле зі стиглим ячменем. Ти чула, як о цій порі шепочуться між собою колоски ячменю?

— Вигадуєш. Тільки ми вміємо шепотітися.

— І колоски також. Щоправда, лише тоді, коли достигають. Легенький вітерець коливає море стиглого ячменю, і кожен колосок торкається іншого своїми вусиками, і тоді, якщо уважно прислухатись, над полем стоїть тихий, незвичайний шепіт.

— І про що ж вони шепочуться?

— Дідусь казав, що то зерно проситься до комори.

— А ти мрійник.

— Я вірив у цю казку! Міг годину просидіти край поля і вслухатися у шерхотіння стиглих колосків.

* * *

Хлопчик і дівчинка, тримаючись за руки, йшли слідом за сонцем, що поспішало за небокрай. Не кваплячись, прямували вздовж покинутих домівок з перекошеними, поваляними парканами. І здалеку були схожими на втікачів, таких собі бешкетників, які покинули хаотичний світ сучасності, прагнучи сховатися від нього посеред степу, на невідомому острові сонця, тиші, усмішок і найсолодших у світі фруктів, що ніколи не закінчуються. Так само, як і не стихає чарівна нота усмішки, проливаючись дивною мелодією в синє і глибоке небо вічного липня.

Занедбаний, давно нікому не потрібний колодязь-журавель журливо дивився вслід підліткам, жалкуючи, що вже ніколи і нікого не почастує своєю цілющою водою.

Шепотів ячмінь. Від Глибокої Криниці і до самого обрію хвилювалося стигле, налите колосся.

— Поглянь, це волошки?

— Напевно, — розгублено мовив Олег, бо й сам їх ніколи не бачив, а тільки чув назву.

— Я їх навіть на малюнку не бачила. А знаєш, чому це мають бути саме волошки?

— Чому?

— Як тільки я їх побачила, то одразу згадала: «У нього очі, наче волошки в житі». Не знаю, чому це речення запам’яталося. Якось на уроці української мови його нам для прикладу процитувала вчителька. Тоді, здається, йшлося про образність чи виразність мови. Нічого не пам’ятаю, а ця цитата закарбувалася в пам’яті.

— Схоже, що вони. Зберу тобі букет.

— За все літо це будуть перші квіти від тебе.

Олег випустив Оксану з обіймів і повільно пішов до краю поля.

Холодний струмінь повітря торкнувся її ніг. Оксана стрепенулась, розглядаючи землю під ногами. Вона сподівалася побачити там справжній джерельний струмок, а замість нього — суха, порепана земля. Прохолода відійшла на мить і знову обдала хвилею аж до грудей. Від несподіванки перехопило дух. Вона побачила, як спіткнувся край поля Олег, втратив рівновагу, захитався, але втримався на ногах. Їхні погляди зустрілися, і обоє завмерли, бліді, мов крейда.

Оксана здійняла руку, хотіла дати знак Олегові — мовляв, хутчіше вертайся сюди і вклякла: позаду нього, за кілька кроків, зі стиглого колосся то виринали, то зникали чорні тіні людей. Він зірвався бігти. Не зупиняючись, на льоту схопив Оксану за руку й потягнув за собою. Чи то від хвилювання, чи від нестерпного холоду, що невідомо звідки взявся літньої днини, дихати стало важко. Олег раз по раз озирався, міцно тримаючи її за руку.

Ось уже і хутір. Лічені метри до скутера. Тремтячими руками схопився за кермо й довго не міг завести двигун. Нарешті він захурчав, чмихнув, випустивши з труби хмарку сизого диму.

— Тримайся міцно, — наказав він Оксані, додаючи холостих обертів.

Стрімко, відриваючи переднє колесо від землі, скутер зірвався з місця й понісся найкоротшим шляхом через бур’яни, по бездоріжжю в той бік, де в передвечір’ї тихо спочивала Ліщинівка. За кілька хвилин вони випірнули з зелених обіймів Глибокої Криниці. Розтинаючи повітря на шаленій швидкості, мчали по накатаній польовій дорозі.

— Поглянь, котра година, — попрохав хлопець Оксану, бо йому здавалось, що за той час, як вони їдуть, вже б давно мала показатися Ліщинівка.

— За четверть сьома. Чого ми так довго їдемо?

— Сам не розумію. Тут і заблукати ніде. Дорога одна.

— Може, зупинимось? Зорієнтуємось на місцевості...

— Міцніше тримайся! — відповів Олег і додав обертів, не зважаючи на вибоїни.

— Ми вже в дорозі більше години! З такою швидкістю вже б