Валентин Бердт - Все починається в тринадцять

талісмана. Примара почала повільно танути в повітрі, здіймаючись угору. Отак, стоячи посеред двору із задертою головою, я почув, як десь на в’їзді до села гуркотить батьків «Москвич». Мерщій кинувся до хати, щоб навести лад.

Дві частини ноутбука валялися в різних кутках кімнати. Підсунув стіл до вінка і повісив фіранки. Потім стулив докупи ноутбук, відніс до своєї кімнати. На підлозі біля стільця, на якому зазвичай складаю свій одяг перед сном, лежав папірець. Я підійшов ближче, придивився і не повірив: то був оберіг...

Очевидно, він випав з кишені, коли я вішав джинси на спинку стільця. Отже, зустріч з відьмою — таки сон?

— Сергію! — гукав батько знадвору. — Агов!

— Сергій шукає Полкана, а Полкан — Сергія, — жартував дідусь.

— Та так і не знайшов. Де тільки не був. Як крізь землю провалився, — відзвітував я з порога.

— А навіщо ви його відв’язали? — поцікавився дідусь.

— Сам відв’язався, — буркнув батько.

— Як там бабуся? — я підтримував розмову, а сам задкував до огорожі, щоб випустити гусей.

— За два-три дні буде вдома. Вона вже й сьогодні поривалася з нами, та лікарі не відпустили.

Клацнула защіпка, загелготіли на весь двір гуси, в загороді кувікнула негодована свиня.

Батько поліз щось лагодити під капотом «Москвича».

— Хлопці, пообідати час, — озвався дідусь із хати.

— Прокачаю карбюратор і йду.

* * *

— Є привиди нічні, а є й такі, що з’являються вдень, — почув я голос Дмитра, коли наблизився до веранди з прочиненими вікнами.

— А мені можна послухати? — гукнув я знадвору.

З-за фіранки визирнув Дмитро.

— Це ти? Заходь. Невже аж на вулицю чути?

— Бачиш, я ж почув. О! Та в тебе тут народ на консультацію зібрався! — здивовано вигукнув, бо аж ніяк не сподівався зустріти Олега з Оксаною.

— Та от заїхали, щоб Оксані була компанія скупатися на Ворсклі, бо Олегові ще не дозволяють. Так от, Оксано, насправді то була не тінь, а привид, — продовжував далі Дмитро. — Я також раніше вважав, що привиди з’являються тільки вночі. Та якось натрапив на статтю в журналі «Навколо світу», в якій американські дослідники пояснювали доволі рідкісний феномен привидів, які з’являються вдень. Найбільше вони поширені в північній частині Африки, але останнім часом такі випадки стали фіксувати дослідники аномальних явищ і в країнах Західної Європи. Та географія тут ні до чого. Привиди, що з’являються вдень, існують усюди, але проявляють себе тільки там, де для цього існують певні умови. Приміром, на покинутому кладовищі поблизу вимерлого хутора Глибока Криниця. Ми й не підозрювали, що вдавшись від нудьги до такої розваги, потривожимо мурашник аномальних явищ.

— Гарно мовиш, — скептично посміхнувся Олег.

— А ви слухайте і не заважайте! — гримнула Оксана.

— Власне, я все розповів. Та це ще не значить, що так має бути насправді. Всі загадкові явища дослідники пояснюють шляхом припущення, тобто так, як їм спаде на думку.

— Хто ж по-твоєму шастає по домівках? — запитав я. — Мав щастя зустрітися з однією такою аномалією. Так збожеволіти можна.

— Тобто?

— Завітав справжнісінький привид. Ганявся за мною.

— Невже? — не вірив Дмитро.

— Оце б я вигадував! Зчинив у хаті такий гармидер... Невідомо, чим би все це скінчилось...

— Не знаю, як вам, а мені здається, що все це — суцільна маячня, — втрутився в розмову Олег. — Занадто пройнялися. Знаю, таке буває, коли надивишся жахастиків.

— Раз так, тоді кожен залишається при своїй думці. Ви їдьте, а мені час додому, — ображено мовив я, бо відчував, що така балаканина нічого не прояснить.

— І я б із задоволенням на Ворсклу, та обіцяв бабусі допомогти зірвати порічки, — зніяковів Дмитро.

— Наша справа запропонувати, — махнув рукою Олег. — Оксанко, час навідатися до маєтку в Глибокій Криниці. Напевно, абрикоси дозріли.

Коли скутер зник за рогом, ми з Дмитром продовжили розмову. Невтішні результати розкопок навколо купи гною його засмутили.

— Що ж робити? Хто б подумав, що все так обернеться? Про таке мені не доводилось читати в манускриптах. Стривай! Я дещо знаю. Потрібен інтернет. Де комп?

— Ноутбук у мене, але він не працює. Звісно, що відремонтую, але не так швидко.

— До завтрашнього обіду встигнеш?

— Спробую.

Завжди охочий до розмови, цього разу Дмитро був мовчазний. Перекинувшись ще кількома фразами, ми розпрощались і домовилися ввечері вийти на зв’язок.

«Чи не досить мені бігати за порадами до Дмитра? — міркував, вертаючись додому. — Всьому причина — цвяшок, наполовину з’їдений іржею. Своєю витівкою ми розворушили ціле кодло химер. Їх називають по-різному: мало досліджені наукою енергетичні структури, електромагнітні поля, нові види енергії чи як їх там ще кваліфікують в тих книжках, над якими днями просиджує Дмитро... Зволікати з виконанням Тетяниного прохання не слід. Спливає восьмий день. Цієї ночі дідусь чергує в лікарні біля бабусі. Вкрай стомлений батько буде міцно спати. Маю сприятливі обставини, аби нищечком вислизнути з хати на початку одинадцятої, сісти на велосипед і гайда до Глибокої Криниці, а там вже і кладовище. В темряві по витолоченій траві буде легко дістатися могили. Значить, сьогодні! Який сенс відкладати?»

* * *

— Ніде не стрічав нашого Полкана? — запитав дідусь, як тільки відчинив хвіртку.

— Не видно.

— Якщо на ніч не прийде, то, значить, десь завіявся назавжди. Піду спочину, бо незабаром їхати.

Аж ось у квітнику біля хати щось зашелестіло, голівки жоржин розгойдалися в різні боки, затремтіли стебла майорців. Наче хтось пластував. Посеред білого дня отака необачна конспірація. Сміх та й годі. Спершу з квітів вигулькнули Полканові вуха, а потім і писок. Пес уздрів мене і завмер, винувато метляючи хвостом.

— Явився не забарився! Вилазь швидше і дякуй Богові, що бабуся не бачить, як ти толочиш квіти.

Дурненький підбіг, тернувся об ногу й став передніми лапами мені на груди.

— Їсти хочеш? У відрядженні не годували? Ну, стривай, стривай, ось я зараз тебе прив’яжу і почастую. Хоча, скажу тобі чесно, зарікався не годувати тебе три дні. Що кліпаєш? Мені тут за тебе перепало, а тобі все іграшки.

— З ким ти там розмовляєш? — озвався батько, пораючись біля кролів.

— Полкан повернувся!

— На ланцюг його.

— Авжеж.

Я пішов до хати, щоб накришити до миски черствого хліба і полити його кисляком. Зазвичай, коли хтось виходить на поріг, то де б пес не був: у будці, біля неї, чи спав — умить підхоплювався на лапи і, виляючи хвостом, біг назустріч. Але цього разу мене ніхто не зустрічав. Ланцюг, до якого він був прив’язаний, тягнувся за будку. Було чути, як він там вовтузиться і сердито гарчить. Я погукав його, але Полкан і вухом не повів. Це ж треба отак бути зайнятим якоюсь дурницею та ще й на голодний шлунок! От дивак. Я тихенько спустився з порога.

Напевно, чимось ласує зі своїх припасів. Його місяць не годуй, тримаючи на прив’язі, він і не схудне, бо, якщо копнути навколо будки, то там у нього стільки їжі приховано, що усіх собак Ліщинівки можна нагодувати. Цікаво, чим же він так ласує? Я підкрався ще ближче. Полкан щось міцно обхопив лапами і так заповзято шматував, що на мене — нуль уваги. Ото так зголоднів, бідолашний! Тільки одне пір’я довкола розкидає.

— Часом не сусідське курча поцупив? Ану покажи, — лагіднесенько промовляю я, ставлю мисочку і наближаюся до нього.

Пес підвів голову, і я покотився зо сміху, бо