Валентин Бердт - Все починається в тринадцять

я звечора відв’язав. Він також прагне свободи. З’явиться, то не забудь йому одягнути нашийник. Господарюй як слід.

Усю роботу, яку мав виконати до обіду, я відклав на потім. І Полкана шукати не став, а сів до комп’ютера й запустив браузер, з нетерпінням очікуючи, коли ж нарешті відкриється моя сторінка ВКонтакті.

Повідомлення від Тетяни було незвично довгим: «З кожним днем все важче виконати обіцянку. Втім, я не ображусь, коли тобі це не вдасться зробити. Ні у вашому житті, ні в нашому — ніхто нікому нічого не винен. Існує лише сумління, порядність і обов’язок перед власною совістю. Ці поняття кожна людина розуміє по-своєму. Коли подолаєш мерзотні почуття страху, безпорадності, зневіри — зможеш рухатися далі. А вже в якому напрямку: вгору чи вниз — обирати тобі. Не зволікай. Мені сподобався твій задум. Вибач, не втрималася, щоб не допомогти. Власне, без моєї підтримки ти б і не обійшовся, бо не за твоїм віком ця ноша. Окрім того, є такі речі, про які ти ще не скоро довідаєшся. Маю на увазі технічні тонкощі програмування. На Землі вони доступні тільки обраним. А без них твоя ідея лишалася б тільки ідеєю».

Я відкрив течку з початою роботою. Одразу ж впало в око, що над програмою хтось добряче попрацював…

Щоб скласти все це докупи, необхідна була програма звукового супроводу, щось на зразок «QSound Multi Speaker System». Не виїжджаючи з Ліщинівки, її дістати неможливо. Можна скачати з інету, та кепська швидкість. Просити Андрія, щоб він перекинув мейлом? Доведеться відповідати на питання типу: «А навіщо? Що ти з нею робитимеш?»

Код графічного програмування, послідовність сигналів запиту користувача, кольорові відтінки — все це було новим і жодного разу мною не практикованим. Що ж, спробую. І я занурився в роботу. Та всі мої починання ніяким боком не стикувалися з раніше створеними блоками програми. Справа зайшла в темний і глухий кут. Безпорадність почала дратувати. Спересердя вимкнув ноутбук. Перевтома дається взнаки. В такому разі — до праці по господарству.

Тільки-но вийшов на ґанок — зателефонував Дмитро.

— Не забув?

— Ти про що?

— Про сича.

— Якого саме?

— Ми ж домовлялися, що ти його викопаєш.

— Знаю. Скінчу поратися і зроблю, як і обіцяв.

— Не зволікай. Це серйозно. До речі, чув, що того сича, який залетів до хати Оксаниної бабусі, вчора підстрелили?

— Як це трапилось?

— Зібралася вся вулиця, і стали чекати, коли ж та пташка випурхне на волю. Хтось із чоловіків приніс мисливську рушницю. Влаштували засаду. А сич не дурний: зачекав, доки остаточно стемніє, і аж тоді вилетів. Однак він дав маху, бо взяв курс не на городи, а на вулицю. А там на стовпі, ти ж знаєш, потужний неоновий ліхтар розміром з маленьку диню. Несподіваний удар світла збив з пантелику сича, і він, як летюча миша, почав ширяти туди-сюди над землею, аж доки не луснувся об паркан. Там, під парканом, по ньому й пальнули.

— Добре, що все так скінчилось. А то він наробив би лиха.

— Все, що міг зробити, він зробив. Такі птахи нізвідки з’являються і зникають в нікуди.

— Складно говориш..

— Не до розмов. Телефонуй, коли виконаєш обіцяне.

«Припустимо, що сичі в цьому випадку — це тільки вдавані птахи, а насправді — енергетичні згустки, що кимось запрограмовані на певну дію. Лишається нез’ясованим походження старої жінки. Стривай, чи не її я бачив (чи, може, примарилось?) тієї ночі, коли прийшов на Тетянину могилу, щоб забити цвях. Що їй потрібно?! Чим я можу їй завадити?» — міркував я, повільно чвалаючи на пошуки місцини, де батько закопав нічного птаха. Знайти не так просто. За добу грудочки свіжої землі обвітрились, висохли, і їх уже не відрізнити від безлічі інших. Тож довелося навпочіпки обстежувати кожен сантиметр землі навколо купи гною. Сидіти ось так, розчепірившись, зручно перші три хвилини, а далі починають затікати ноги, ступні, болить спина, і вже починаєш думати не про те, чим зайнятий, а як би швидше випростатися в повний зріст. Якщо так просуватимуться пошуки, то й до вечора не впораюся. Я стомлено зітхнув. Незабаром мають повернутись дід з батьком, а я ще й за холодну воду не брався. Зайшов з іншого боку і вже не так прискіпливо продовжив пошуки. Звернув увагу на невеличку ямку. Підвівся, підійшов ближче, щоб краще розгледіти: глибиною не більше за штик лопати. Але не схоже, що копали. Виламав хворостинку і почав длубатися в нагорнутій землі. З пухкого чорнозему вигорнув одну, а потім ще кілька маленьких пір’їнок. Уважніше придивився — стовідсотково не курячі. Бабуся не тримає курей темно-сірої масті. Значить, я напав на слід. Але де ж сич? Опустився на коліна біля ямки, на дні якої ще зовсім недавно лежав справжній скарб. Хто ж міг так оперативно поцупити?

Клацнула хвіртка.

— Агов! Хазяїн вдома?

— Вдома!

— Виходь боротися! — лунав бадьорий голос Олега.

— Ти?.. Втік?..

— То божевільні тікають, а нормальних людей з лікарні виписують, — усміхався Олег. — Через п’ять днів навідаюся до лікарні, щоб зняли шви. Рана маленька, але глибоченька. Заживе, як на собаці.

— Ми думали, щонайменше тижнів зо два…

— Розповідай, як ви тут? А ще краще — гайнемо до Оксани.

Відмовити Олегові незручно. Я вмостився на скутері, й ніби не було страшних подій вчорашнього вечора: випереджаючи вітер, ми летіли вуличками Ліщинівки. Мов справжнім визволителям села від нашестя сичів, нам ввічливо уступали дорогу гуси й кури, а качки голосно крякали вслід.

Оксана з бабусею були вкрай зайняті роботою. Подвір’я було заставлене меблями та іншими речами, що винесли з хати. Вони старанно витирали кожну річ з усіх боків. Оксана пояснила, що хтось порадив їм обтерти всі меблі та речі свяченою водою.

Олега зустрічали, як героя.

* * *

Моє щастя, що батько не встиг повернутися з Тростянця. Ото б перепало! Хатні двері кинув відчиненими, ноутбук увімкнений, гусей пастися не випустив... Я прожогом влетів до хати, вимкнув ноутбук. Встав з-за столу і побачив, що з кімнати, де батькове ліжко, мені назустріч випливає розмита тінь жіночої постаті. На мить зупинилася й рушила до мене. Потягнуло різким, неприємним запахом, що вмить поглинув аромати різнотрав’я, які завжди наповнювали бабусину хату. Війнуло сирістю.

Між нами — відстань простягнутої руки. За секунду блискавкою промайнули з десяток вірогідних варіантів розвитку подій. Різко пірнув під стіл, щоб вигулькнути з-під нього з протилежного боку і таким чином опинитися позаду химери. Такий маневр відкрив мені найкоротший шлях до дверей, а там уже й вулиця. Тактика виявилася правильною. Біля дверей зупинився, озирнувся: фіранки підхопилися аж до стелі. Лунко склався ноутбук, підійнявся над столом, трішки проплив у повітрі, а потім його з силою пожбурили в мене. Та я вчасно відхилився й кулею вишмигнув на подвір’я. Десь тут біля будки Полкана повинні бути старенькі вила-трійчата. Та як на зло на очі не попадалось нічого підходящого для оброни. Тікати далі на вулицю? До сусідів? Гукати на допомогу?

На веранді гримнули двері, аж шпаруни посипались. Ще секунда — і страховище випурхне на ганок. Відчинились, ледь не зірвавшись із петель, зовнішні двері, і тінь повисла над порогом.

«Deus magnus et potens! Exaudi preces meas et benedictionis tua fructum his Calamis impretire digneris. Amen», — як пам’ятав, так і сказав кілька речень з паперового