Валентин Бердт - Все починається в тринадцять

дихав. Почувся дзвін розбитого посуду. А ось і годинник, що висів на стіні, теленькнув і гупнув на підлогу: деталі заторохтіли по підлозі в різні боки.

Невже тато нічого не чує?!! А Полкан?

Щось важке бебехнулося з полиці, покотилося, мов здоровий гарбуз, зачіпляючись за меблі, прямісінько в мою кімнату. Сичі сполохано зашерехтіли крилами. Невідомий предмет зупинився біля ліжка. Хтось торкнув мене за плече. Стривай! Та це ж по мені походжає сич. За мить поруч нього примостився ще один, за секунду — інші. Забракло повітря. Довго не витримаю. Ще трішки — і задихнусь.

А сичі, наче їх була ціла сотня, лопочучи крилами, спускались до ліжка. Кожна пташка здавалася важчою за цеглину. Почали дзьобати ковдру у мене на голові. Будь що буде! Визрів план дій: різко відкинути ковдру і кулею вилетіти з хати. Та де там! Зграя буквально приплюснула мене до ліжка. Кілька спроб вивільнитися виявилися марними. Птахи начебто втихомирилися, а потім, мов за командою, залопотіли крилами й стали злітати, стягуючи з мене ковдру. Я підхопився, щоб мерщій вибігти з хати, але так і закляк: зграї не було й близько... У тьмяному місячному світлі за пару кроків від мене стояла чиясь постать: слабенькі, згорблені плечі, тонкі руки, мов висохлі стебла трави, голова вкутана хустиною, довгий поділ спідниці…

— Ляж і не сіпайся, — пошепки аж просичала жінка.

Наблизилися до мене впритул і штурхонула рукою в плече. Я впав навзнак.

— Слухай і не перебивай. В мене на тій могилі свої справи. І якщо ти станеш на заваді, то скажи батькам, щоб заздалегідь зібрали грошенят на похорони.

— Та я… я нікому… я не заважаю.

— Запам’ятай, вишкварку, що тієї ночі ти лишився живий тільки тому, що мені було ніколи. Мала б я ще кілька вільних хвилин, то закопала б тебе поруч із Тетяною.

— Та я й не думав ставати вам на заваді...

— Я і зараз можу зробити так, що за секунду кров’ю стечеш. Мекнути не встигнеш, — процідила крізь зуби. — Якщо ще раз бодай ногою ступиш на кладовище, то навіки там і залишишся. Тато з мамою шукатимуть твоє хирлявеньке тільце, та так і не знайдуть. Бо такі хлопчики, як ти, — дефіцитна сировина для наших справ. Хоч тисячу папірців понасовуй у кишені — жоден не допоможе. Бо те, за чим ти прийшов у ту ніч на кладовище, вже в мене. І я тепер легко керуватиму тобою. Захочу — втоплю у Ворсклі, забажається — підвішу на поперечині в сараї або спопелю ударом блискавки. Забажалось мого сича використати? Гм-м-м, відьмак знайшовся! — єхидно мовила тінь. — Козлику, не вибрикуйся, а то в молоці зварю. Спочивай, дурнику. Ну? Скам’яній до третіх півнів! — вона різко повернулась і пошелестіла полами довгого одягу в темінь ночі.

У тьмяному світлі місяця метеликом закружляв папірець. Я сіпнувся підхопити його, але в очах попливли різнокольорові хмарки, тіло обм’якло. Я провалювався в чорну прірву…

Дошкуляла прохолода літнього ранку. Напевно, ковдра сповзла. Простягнув руку, щоб поправити, але замість ковдри намацав зрошену траву. Розплющив очі: високо в небі рясно мерехтіли зорі. Звівся на ноги, обвів поглядом місцину. Пригледівся — кладовище. Як?! Чого це я розлігся посеред кладовища?! Присів навпочіпки. Паморочилася голова, лихоманило. Шаснув до кишені — мобільника не було, а значить, і ніякої надії на допомогу. Неподалік — могила Тетяни. Отже, вихід з кладовища з протилежного боку. Помітив, що трава довкола не витолочена, без слідів, які ми залишили кілька днів тому. І кущів бузку немає. Ступив кілька кроків. Ось могила з металевою огорожею, а ось інша, обкладена цеглою, а замість хреста — дерев’яна тумба з металевою зіркою. За кілька метрів має бути похована Тетяна. Проте, скільки не ходив туди-сюди, могили не було. Зникла. Чортівня якась. Зараз головне — вибратися з кладовища. І я навмання побрів туди, де мають бути ворота.

Цікаво, котра зараз година? І чиї голоси лунають в Глибокій Криниці? Ось вже і сільбуд. Розмови чути ще чіткіше. Підходжу ближче. Гамірно й велелюдно. Грає музика. Може, хто-небудь з дорослих підвезе мене до Ліщинівки? Хтось міцно вхопив за руку.

— Більше сюди не приходь, бо тут збираються тільки ті, кого вже давно немає на світі. Чого тебе сюди тягне?

У темряві я не міг розгледіти обличчя.

— Вибачте... Але я ледве тримаюся на ногах, а до Ліщинівки ще кілька кілометрів. Чесне слово, більше тут ноги моєї не буде, тільки допоможіть дістатися до бабусиної хати, — почав благати я незнайомця.

— Не бійся і ніколи не проси ні в кого і нічого,– звернулася до мене жінка.

Я впізнав голос Тетяни.

— Але я можу загинути без вашої допомоги.

— Намагайся всі справи вирішувати сам. Вір тільки Богу і собі. Решта — вигадки та ілюзія. Все навколо — комп’ютерна гра, і кожен отримує результат залежно від обраної ролі.

— Це тільки слова, а на ділі — все інакше…

Тетяна не дослухала, поклала на плече руку і спокійно, як на одному подиху, продовжила далі:

— Я не маю часу для пояснень. Запам’ятай одне... Ти не забув, що вже лишилося вісім земних днів?

— Мені погрожують.

— До погроз вдаються тільки ті, хто слабший за тебе. Не стався легковажно до моїх порад. Це не просто слова. І думки, і слова, і літери, написані на папері — се це складові однієї великої комп’ютерної програми. Холодно? Ти весь тремтиш. Ось я поправлю ковдру. Поспи, ще рано.

— Яку ковдру?!

— Сергію, чого ти? — сонно озвався батько.

— Та нічого.

Нерішуче, боязко, мов злодій, я поглянув на одне, потім на друге вікно: обидва цілісінькі. На шафі стоїть ящичок із запакованою штучною ялинкою — все на місці.

Знову примарилося? Стривай, а стара відьма? Це ж легко перевірити: якщо оберіг, створений Дмитром, на місці — все маячня. Підхопився з ліжка, підсвічуючи мобільником, на стільці знайшов недбало кинуті звечора джинси. Шаснув по кишенях — папірця таки не було. Кілька разів обнишпорив, гадаючи, що спросоння не міг намацати талісман. Зіжмакана гривня, кілька копійок — оце і все.

Якщо я прокинувся вдома, а не на кладовищі, то сто відсотків, що все наснилося. Тоді куди зник папірець?

День восьмий

— Вставайте, паничу, на вас чекають важливі справи! — бадьоро скомандував батько. — Сніданок уже на столі. Швиденько поїмо, бо час їхати до бабусі в лікарню.

Я підхопився, демонстративно зробив таку-сяку зарядку, вмився водою з колодязя, натягнув джинси і поквапився до столу. Тато вже апетитно розправлявся з яєшнею.

— А ти у своєму стилі.

— Це ти про що? — я здивовано звів брови.

— Про невимкнений ноутбук. Ти йому таки вкоротиш віку. Ідеальний варіант, якщо сьогодні комп’ютер перекочує до Олега.

— Невже?! Я ж вимикав.

— По-твоєму, я його ввімкнув серед ночі? Не заперечуй. Цей грішок за тобою помічений уже не вперше.

— Тату...

— Ніяких «тату».

— Гаразд. За годину комп’ютер буде в Олега. Хоча стривай, він же в лікарні!

— Залишиш бабусі.

— Даю сто відсотків, що вона на ноутбук казан з борщем поставить. Ні, техніку передають з рук у руки.

— Тоді будь уважнішим.

— Як бабуся?

— До кінця тижня, можливо, випишуть з лікарні. Було б добре, бо мені час повертатися до Харкова, маю невідкладні справи на роботі.

— Тату, а де Полкан?

— Якщо нема в дворі — значить,