Валентин Бердт - Все починається в тринадцять

роль у цьому відіграли випадкові обставини. Про них йтиме мова трохи згодом. Слід зазначити, що таких корифеїв «езотеричних наук», які вміли бездоганно виконувати свою роботу, залишилося не так уже й багато. І це вони нині квапляться до Глибокої Криниці в надії виправити ситуацію, бо через легковажність та лінь зневажили науку старої тростянецької відьми, яка, помираючи, відкрила їм потаємні знання володіння предметами світу видимого і невидимого. Зробила вона це не без жалю, дуже неохоче. Справа в тім, що таємниця, якою вона все життя мріяла оволодіти, відкрилася їй за кілька років до смерті. Знання, що давали неймовірну силу і відкривали безкрайні можливості, прийшли, на жаль, уже тоді, коли через старість та хвороби відьма не могла ними скористатись. Тож, за законами чаклунського світу, довелося роздати отриманий скарб іншим. Дістався він їй випадково, але цілком заслужено, оскільки вона все ж таки зуміла скористатись нагодою, яку їй подарували дівчата з Ліщинівки. Хоча з подібними проханнями до відьом, знахарів, екстрасенсів звертаються тисячі. Та не кожен з них уміє й знає, як обернути це на власну користь.

Тонкощі такої справи були їй відомі з дитинства. Багато чому навчила мати, бо хотіла, щоб родинну справу колись продовжила донька. В дитинстві мати не раз розповідала доньці про сімейне горе, що змусило покинути узбережжя Чорного моря й утікати на схід. І вони, найзаможніші люди Одеси, були змушені покинути чималі статки й бігти світ за очі доти, доки не їх перестануть переслідувати. Так вони й опинилися в тихому Тростянці на Сумщині. Грошей, прихоплених поспіхом перед втечею, вистачило, щоб зіп’ясти невелику хатинку. Хоча тих коштів, що лишилися десь захованими в Одесі, вистачило б, щоб забудувати половину Тростянця добротними цегляними будинками.

То що ж змусило їх тікати?

Ненька заробляла знахарством і ворожінням. Виконувала вона свою роботу чесно та якісно, за що й була знана не тільки в Одесі, навіть із сусідньої Бессарабії до неї їхали люди. Маючи безмежні можливості, владу, мати забула, що в їхньому ремеслі існують межі, за які не слід переступати. Але крок за межу був зроблений.

* * *

Догорало літо, й лінивий вітерець гнав шкарубким асфальтом безлюдної Старокиївської вулиці сухе листя каштанів, завчасно спалене одеським сонцем. Настояне на прохолодній волозі моря, ранкове повітря пахло скошеними десь ген за містом хлібами, стиглими яблуками, медовими грушами, персиками, динями.

Тамара прокидалася вдосвіта, накидала на плечі покривало й подовгу сиділа на терасі, очікуючи, поки прокинеться мати й згодує сніданок.

Деталі того серпневого ранку назавжди вкарбувалися в її пам’ять.

У ранковій тиші заскреготали гальма авто, хряснули дверцята й за мить зателенькав дзвінок. «Піди скажи, що я скоро вийду», — гукнула зі спальні мати. Незнайомець не став чекати під ворітьми й мовчки пішов слідом за Тамарою до будинку. В нічній сорочці, босоніж, мати саме вийшла зі спальні, коли до вітальні, слідом за Тамарою тінню увійшов ранковий гість.

— Ну що за нетерплячка! Я ж просила почекати, — приглушено-хриплим голосом невдоволено мовила мати.

— Здрастуй, Ольго, — тихо, не відриваючи погляду від підлоги, відповів чоловік й стомлено сів у крісло.

— Ой! Петровичу, доброго вам у нашій хаті. Даруйте, спросоння не розгледіла, — враз пожвавішала мати, упізнавши в напівтемряві добре знаного в місті ювеліра на прізвисько Казбич.

— Закінчилися в моєму житті добрі ранки.

— Облиште. Ось я зараз кави…

— Сядь, Ольго.

— Томочко, принеси нам узварчику. Спробуйте, це заспокоїть.

— Мене вже ніщо й ніколи не заспокоїть. Цієї ночі вбили мою єдину доньку, нелюди тричі вдарили її ножем у груди.

— Лишенько! — сплеснула руками мати Тамари.

— Не за втішаннями я прийшов до тебе, Ольго, а за допомогою. Відтепер мене нічого не цікавить у житті. Хочу знати лише одне — хто вбивця. Певен, ти це зумієш зробити. А це ось, — він дістав із сумки й поклав на стіл оксамитовий згорток, — плата за роботу. Не відмов мені, будь ласка, скромно віддячити за твою роботу.

Чоловік повільно розгорнув пакунок й так само не кваплячись склав злитки золота у рівненькі стосики.

— Сім кіло червоного золота. Повір, Ольго, коли б мав більше, — усе віддав би без краплі жалю, бо цінніше за золото — лише діти. Прошу тебе, допоможи знайти вбивцю.

— Сховай. Я ніколи не беру гроші наперед.

— А ти не бери. Вважай, що я приніс на тимчасове зберігання. А коли знадобиться, тоді й візьмеш.

— Нехай буде по-твоєму. Зайдеш в обід.

З першими променями сонця звістка про вбивство сімнадцятирічної красуні облетіла все місто. Були й такі, хто вбачав у цьому нещасті розплату за надмірну жагу до наживи й лихварство, яким Казбич і заробив свої чималі статки.

Його донька якийсь час зустрічалася з Аркадієм — сином директора одного з ресторанів, доброго приятеля Казбича. Та кілька місяців тому з маловідомих причин закохані посварилися. За донькою ювеліра став увиватися Лакши, син циганського барона. Дівчина, кажуть, була норовлива: не проганяла циганчука, але й не підпускала близько. Вела себе так, напевне, навмисно, щоб розпалити ревнощі. Задовга непевність у стосунках дратувала цигана. Подейкували, що він начебто якось обмовився в товаристві, що чекати вже несила і вразі відмови зведе зі світу себе й дівчину. Через те циганчука одразу після вбивства дівчини взяли під арешт.

В обід, як і було домовлено, Казбич знову прийшов до ворожки. Зліва, під піджаком, де зазвичай внутрішня кишеня, на спеціально зшитих ремінцях щільно прилягала до тіла кобура з пістолетом. Він був певен, що ім’я вбивці вже відоме й рішуче налаштувався чинити помсту.

— Дно домовини, перш ніж туди покласти доньку, вистеліть тим, що я поклала до цього вузлика, — мовила Ольга у відповідь на його схвильоване «Ну, хто ж він?»

— Ольго, не за цим я прийшов.

— За півгодини до того, як повезете покійницю на кладовище, я прийду попрощатися. Ти мусиш стояти зі мною поруч. Бажано не один, а в оточенні рідних та близьких, — говорила ворожка, не звертаючи уваги на невдоволення Казбича.

— Та можеш хоч зараз іти й цілу добу сидіти поряд з домовиною. Ховатимуть завтра. Я хочу знати ім’я вбивці.

— Дізнаєшся, якщо зробиш так, як я кажу, а не хочеш — то згорток лежить на тому ж місці, де ти його поклав сьогодні вранці.

— До цвинтаря процесія вирушає о чотирнадцятій. Отже, до зустрічі о пів на другу.

Покійницю вбрали у білосніжну весільну сукню, обклали букетами білих троянд. На тлі чорного одягу людей довкола домовина була схожа на острівець снігу, що мав ось-ось розтанути під променями сонця. Коли ворожка увійшла на подвір’я, в натовпі зашушукалися. Відразу ж їй назустріч вийшов Казбич, взяв під руку й провів до труни. Звісно, появи Ольги ніхто, крім нього, не очікував. Змовкли схлипування, й на подвір’ї запала незвична тиша, до якої час від часу вривалося лише далеке гуркотіння трамваїв та сигнали автомобілів. Й раптом хтось злякано зойкнув, натовп захвилювався, а потім завмер. На грудях покійниці крізь білосніжну сукню, саме там, де вбивця встромив ножа, проступила маленька цяточка крові, поруч з’явилися ще дві й за мить кров залила багрянцем усі груди. Розжався тендітний кулачок, випускаючи срібного хреста, й рука поволі ковзнула до грудей, наче хотіла затулити рани. Обличчям покійниці пробігла