Галина Курдюмова - Наречена для Демона., Галина Курдюмова

 - Що?! Де?! Куди?! - Мирт підскочив, вихопивши машинально ніж і озираючись на всі боки.

 - Е-е! Тихо, Мирте! Я це, я!

 - Фух, - демон полегшено зітхнув і опустився на ковдру, що впала з нього. - І чого ти?..

 - А ти озирнися. Тебе навколишнє оточення ні на які думки не наводить?

 - М-м-м... Навіть не знаю, що сказати, - Мирт провів долонею по стіні, що світилась сама по собі. - Набагато краще, ніж місце, де ми засинали.

 - Але як ми тут опинилися?!

 - Може, провалились уві сні на нижній ярус підземних печер? - демон ыз сумнівом подивився на кам'яний звід.

 - Провалились? І нічого навіть не відчули? І над нами цілісний камінь? Щось твоя теорія терпить фіаско!

 - Мабуть, що так, - знизав плечима Високосний.

 - І як же нам вибратися звідси?

 - Тобі хочеться встигнути на сніданок до того, лускатого? Чи до птеродактиля, що літає над лісом? Як на мене, так тут набагато безпечніше. Можливо, підземними ходами і вдасться дістатися до рідних земель...

Підземний хід від місця, де ми прокинулися, йшов у два протилежні боки.

 - І ти знаєш, в який бік слід прямувати? - поцікавилась я.

 - А ти нагорі знала? - парирував демон. - А якщо не знаєш, куди йти, то можна йти куди завгодно. Наприклад, он туди...

Після сніданку ми вирушили в зазначеному напрямку. Дійсно, йти підземним ходом було простіше, легше і, сподіваюсь, безпечніше, ніж стрибати з гілки на гілку нагорі. Тим більше, що м'яке світло дозволяло прекрасно бачити дорогу. А вона була рівною, гладкою і не мала бічних відгалужень аж до того моменту, коли просто роздвоїлась за черговим поворотом. Лівий прохід пішов під нахилом вниз, а правий потягнувся вгору. Ми зупинились.

 - Не люблю робити вибір, - почухав Мирт лоба, - але зараз, думаю, варто віддати перевагу коридору справа. Він обіцяє вивести, врешті-решт, на поверхню. А в глибинах ще невідомо, що може нас очікувати.

Я вже готова була погодитись, і тут згадала свій сон. Хтось кликав мене, хтось просив допомогти. І не просто так ми опинилися в цих печерах. Зараз ми на роздоріжжі: підемо нагору і залишимо того, хто звертався до мене, в біді.

 - Ні, - рішуче похитала я головою, - ти сам говорив, що печерами просуватись безпечніше.

 - Це я говорив, поки шлях був без ухилу. А в надра лізти у мене бажання немає.

І тоді я розповіла про свій сон.

 - Так що, сам бачиш, нас не просто так перенесло до підземелля. Ми повинні допомогти тому, хто чекає від нас допомоги.

 - Для мене не все так очевидно... З чого ти взяла, що той, хто потребує допомоги, знаходиться саме в глибині печер? - пробурмотів демон.

- А де же ще?

- Ну, добре. Потрібно йти на компроміс. Перевіримо цей хід, якщо нічого не знайдемо - доведеться повертатися.

Тільки-но ми ступили до лівого коридору, як мій сон немов знайшов друге життя. Під ногами все частіше стали траплятися помаранчеві напівпрозорі камені, такі ж, як стіни та склепіння печер. Вони з шурхотом відкочувалися від моїх черевиків, нагадуючи осіннє листя із сновидіння. Їх ставало все більше і більше. Я мимоволі підняла погляд на кам'яний звід, який став набагато нижчим і нависав над головами, наче хмари. А коли опустила очі, то побачила десятки прозорих змій, які виповзли з проходу і рухались нам назустріч. На відміну від дрібних змійок з сну, вони були не менші трьох метрів у довжину, хоча і не дуже товсті, передні частини тіл вони піднімали над підлогою і недобре дивилися опуклими льодистими очима.

Перша із змій раптом зробила різкий кидок вперед. Мирт вдарив з розмаху ножем, по ідеї такий удар повинен був відокремити голову від тіла, та лезо пройшло крізь змію, не заподіявши ніякої шкоди. І тільки те, що сам демон плавно нахилився в сторону, вберегло його від укусу. Я навіть встигла помітити, як з гострих, схожих на крижинки, зубів скотилася крапля отрути.

 - Відступаємо, - крикнув демон, хапаючи мене за руку і тягнучи назад.

Але хіба ми встигнемо втекти від цих неймовірних створінь? Ні. В голові моїй майнула і поспішила оформитись думка:

 - Вони - з води! Як в моєму сні! Вони повинні боятися вогню! - крикнула я, риючись в кишені.

Демон міркував швидко, він вихопив слідом за мною запальничку, і виставив перед собою. Змії зупинилися, зашипіли. З вогниками в руках ми повільно рушили вперед. Змії розвернулися і зникли, звиваючись між камінням.

Я витерла з лоба піт і вимкнула запальничку.

 - Ти все ще пропонуєш продовжити спуск? - запитав Мирт.

 - Т-так. Те, що сталося, ще більше підтверджує, що комусь потрібна наша допомога. Події все сильніше нагадують моє сновидіння, тільки вивернуті навиворіт.

 - Гаразд, - знизав плечима демон. - Начебто більше ніяких монстрів в твоєму сновидінні не було.

Ми рушили далі. І, немов на підтвердження моїх слів, камені під ногами повільно «потекли», немов води річки, огинаючи наші ноги. Ми йшли за течією, на подив легко витягуючи черевики з потоку. Видовище зачаровувало: ціла річка каменів, що світяться, рухаються, мов живі. Мирт підняв пару найбільших екземплярів. Вони були розміром чи не з куряче яйце, бурштинові стінки наполовину просвічувалися, відкриваючи яскраве ядро ​​всередині. Один з каменів демон, розглянувши, опустив в кишеню, другий подав мені. Я помилувалася хвилинку і теж поклала в кишеню, надто вже незвичайні камені.