Галина Курдюмова - Наречена для Демона., Галина Курдюмова

Глава 11. У печері.

Дерево виявилося зламаним! Вже не знаю, блискавка знищила верхівку чи просто старість, та факт залишався фактом. Далі лізти нікуди, і до інших дерев тепер не дістати, а знизу нас жене лускатий звір.

Мирт ще не бачив цього і  штовхнув мене знизу, та так, що я ледь не впала! Дерево виявилось порожнім! Я сіла на краю, спустивши в дірку ноги. Дна не видно! Стрибнути? Так можна ж всі кістки переламати, тоді вже точно повний абзац: їжте мене швидко - я з м'ясорубки. Ні-і...

Тут поруч з’явилась голова Мирта, він підтягнувся на руках і завмер.

 - Це що?

 - Дупло.

 - Стрибай!

- Вб'юся!

Мирт брикнув ногою, вдаривши тварюку, що ледь не схопила його, і вибрався на край пролому:

 - Ксеніє, вперед! Вибору немає!

Я вхопилася за його руку і почала спускатись. Дерево зсередини виявилося горбистим, завдяки чому вдалося відпустити демона і закріпитися, впираючись руками і ногами в стінки дупла. Через мить поруч опинився Мирт. Луската морда сунулася було за нами, але різкий випад ножем з криком «Я тебе!..» змусив її замислитись. Морда зникла, але чи пішла звірюка чи, як кішка, сторожить «мишок» коло  нірки - невідомо.

А у мене вже ноги почали затікати.

 - Мирт, як думаєш, можна підійматися?

 - Думаю, потрібно спускатися, - тицьнув демон пальцем в глибину дерева.

 - А раптом діра йде до самого низу?

 - І це буде для нас найкращий варіант. На ліс опускається ніч, не лускатий, так хтось інший нас підстереже. А тут є шанс спокійно виспатися.

 - Добре...

 - Тримайся за мою руку і обережно спускайся.

А дупло, і правда, вело до самого дна, і навіть нижче, тому що між вузлуватим корінням теж виявились порожнечі. Можливо, був і вихід на поверхню, але всередині дерева було вже зовсім темно, і ми не ризикнули продовжити дослідження. Місце було ідеальним для ночівлі. Сподіваюсь, звичайно, що нас не потіснить ще якийсь звір.

 - Раптом це чийсь барліг? - продовжила я думку вголос.

 - Ні, - відгукнувся демон, якого я майже не могла розгледіти в темряві. - Характерного запаху немає, пахне сирістю і землею, не втоптано, обгризені кістки теж не валяються. Можна розслабитись. Ми нашвидку повечеряли в тісноті та темряві, і заснули, обійнявшись. По-іншому б і не вийшло, місця замало. Мені вдалось зігрітися і розслабитися, та так, що я опинилась в усвідомленому сновидінні, що, зазвичай, буває дуже рідко.

Я йшла по набережній рідного міста, недбало штовхаючи нісками черевиків жовте листя, що шаруділо під ногами. Свинцеві хмари висіли низько, так низько, що, простягнувши руку вгору, я зачепила край. Хмара лопнула, немов перестиглий кавун, і розсипалась купою сніжинок, які, впавши на землю, тут же розтанули і, перетворившись у водних змійок, розповзлися в різні боки. Як зазвичай уві сні все сприймалося природним, немов саме так, а не інакше, і має бути. Я продовжила свій шлях по річці з листя. Саме по річці, бо листя раптом потекло, повільно перевертаючись, по доріжці. Я зупинилась, річка з листя обтікала мої черевики і прямувала туди, звідки я прийшла. Я хмикнула і рушила вперед, проти течії. Раптом мені здалося, що шелест листя набуває форми слів. Прислухалась. «До-по- мо-ж-жи .. - шелестіло листя. – Прош-шу...»

«Як?» - запитала я, і річка негайно розвернулась назад. Водяні змійки, звиваючись, стеклися до купки, перетворились у купу сніжинок, зметнулися до неба і зникли в зіві хмари. Розріз затягнувся, залишився тільки рубець з чітко вираженими крапочками, які залишаються від голки, коли рану зашивають. Я швидко рушила з місця, правда, спиною вперед, і прокинулась.

Якщо вважати, що світи снів - це простір Хаосу, то все, що мені привиділося, як раз і потрапляло під його юриспруденцію. Але, якщо сон запам'ятався, в ньому мало бути щось, на що слід звернути увагу. І це було прохання про допомогу. Хто міг звертатися до нас, практично безпорадних в цьому закутку світу? Я не знаю.

Може, спробувати ще заснути і подивитись продовження? Я тісніше притиснулася до Мирта, натягуючи ковдру. Начебто вдень ​​було зовсім не холодно, я навіть подумала, що клімат в Зоні вологий тропічний. А зараз у мене ноги замерзли. Добре, хоч демон теплий. Навіть гарячий. Сподіваюсь, у нього просто підвищена температура, що нормально для демонів, а не застуда? Мене торкалися маман Мірта і його брат, здається, вони всі гарячі. Я посовалась ще трохи, підтягаючи ноги ближче до тіла, і заснула, тільки вже без сновидінь.

А коли прокинулась  наступного разу і відкрила очі, то просто не повірила їм. Не було тісної земляної печерки в коренях старого дерева, де ми заснули вчора ввечері! Печера була, але в скелі, з округлим склепінням в два людські зрости приблизно. А стіни її були суцільно з жовто-оранжевого каменю, що випромінював приглушене флуоресцентне світло. Що це? Бурштин? Сердолік? Але ні перший, ні другий не світяться! Радіація? Чи я знову сплю?

Повільно підвелась на лікті. Виявляється, я щокою лежала на грудях Мирта, і навіть склала на нього ручки та ніжки, хоча з вечора всього лише притискалась до його теплого боку. Добре, що він цього не бачить, спить ще, трохи відкривши рота та посапуючи, мов немовля.

Добре йому... Зараз ми це виправимо. І я посмикала демона за вухо.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍