Юрій Ігорович Андрухович - Ворохтаріум: літературний тріалог з діалогом і монологами

деталь вибухнула цілою картиною. А воно ясно як: часом знайдеш, а часом не дуже. А завтра здавати до друку. Муки Йсуса Христа, щоб ви знали. Зате коли потрібна картина постає перед очима, то вже маєш все готове: людей, обставини, погоду і що там ще треба. Ніби справді картину описуєш: дивишся і називаєш, що бачиш.

— До якої міри — коли пишеш художні, творчі, речі — автора веде сам текст? Ти собі запланував одне, а текст так повернуло, що нема де вставити те, що ти хотів…

А: — Це дуже складно дослідити на такому поверховому рівні, на пальцях показати.

Б: — Я можу навести приклад, як текст сам веде, куди йому треба. Була у мене 2013 року колонка, яку мені дотепер випоминають. Кажуть, що фашист. Особливо чомусь один припадошний з Харкова старається, гидить де може в коментах, нібито я закликав поголовно всіх жінок Донбасу і Криму зробити собі аборти. Не знаю, чому його так тема абортів заводить. Сподіваюсь, психіатри колись йому допоможуть тої обсесії позбутися. А колонка називається «Між папами». Там описані дві зустрічі з Богданом Задурою. Перша — коли ми зі Сергієм Жаданом їздили до Богдана в Пулави. А друга, вісім років потому, — коли ми з Андрієм Любкою знімали квартиру у Варшаві і запросили Богдана в гості. Коли ми з Жаданом вечеряли у Задури, почали бити дзвони. Вмикаємо телевізор — і бачимо, що помер Іван Павло II. І я чесно говорю, що шкода, бо хороший був Папа. А Богдан із притаманним йому антиклерикальним гумором каже: «Але чому він аборти не дозволив?». І я це в колонці цитую. Наступний кадр: ми знову вечеряємо, тільки вже у Варшаві і замість Жадана — Любка, і знову дзвони, вмикаємо телевізор — вибрали Папу Франциска.

— Не Бенедикта, після Івана Павла II?

А: — Ні, Франциска!

Б: — Так, Франциска, вже після Бенедикта, 2013 рік. І ця дата важлива для тексту. Значить, ми щось починаємо фантазувати, який буде новий Папа, Задура знову жартує, знову виникають аборти, і я кажу, що на практиці для мене з ним ця тема ще менш актуальна, ніж вісім років тому. Дружня, коротше, вечеря. Далі я з цього всього роблю текст. Як його закінчити? Збудований він за музичним принципом. Від самого початку прозвучали дві теми: папи й аборти. Папську тему я доводжу до того, що Іван Павло II посприяв звільненню східної частини Європи, і коли він у 2005 році помирав, здавалося, що і ми скоро станемо нормальними. Але, видно, не судилося, і тепер, у часи Франциска, будемо вболівати за Латинську Америку. Залишається тема абортів. Нагадую: 2013 рік, жінки у Польщі виходять на демонстрації за право на аборт, а у нас банда Януковича прибирає до рук усю країну, і мирного виходу з цієї ситуації щось не видно. І я у фіналі риторично запитую: чому така кількість кримських і донбаських жінок, маючи право, якого добиваються польки, цим правом не скористалася? Тобто прозоро натякаю, що якби мами політиків з Донбасу і Криму зробили свого часу аборти, то ми б тепер не мали на своїй шиї Януковича і всіх тих його регіонально-комуністичних виродків. Отже, по-перше, треба, я думаю, бути клінічним ідіотом, щоб не зрозуміти цього, даруйте на слові, меседжу. Або дуже хотіти його не зрозуміти. А по-друге, незалежно від мого бажання аборт мусить з’явитись у фіналі. Цього вимагають закони композиції: є дві теми, вони проводяться в різних голосах, трансформуються і не можуть не прозвучати в коді. І якби я навіть знав наперед, що всі письменні люди на Землі прочитають цю колонку і всі 100 % неправильно її зрозуміють і образяться, то все одно б не мав іншого виходу і залишив у фіналі аборт. Не те щоб мені було зовсім наплювати на думку читачів, але в кожному разі вона мене обходить набагато менше за внутрішню логіку жанру і закони композиції. То що, досить на сьогодні?

День другий

[11 серпня 2017]

— Чи можете ви згадати про такі моменти, родзинки в творі, коли читаєш і кажеш: «О, класно!». Такий маленький катарсис, одкровення, яке письменник може оцінити в письменника.

А: — Багато не згадаю, але щось таки згадаю…

— Наприклад?

А: — Згадаю, але не скажу!

Б: — Правильно, нема чого. Ще хтось підслухає і вкраде.

А: — Ну дивися, є в мене така особлива річ, один такий роман. І Сашко тут зі мною солідарний, він теж цю книжку дуже цінує. «Look Homeward, Angel» Томаса Вулфа. Це його назва в оригіналі, звісно, бо це американський роман.

— Хочеш сказати, ти перший раз це читав в оригіналі?

А: — Я читав це російською і тільки російською. Я той роман читав і перечитував. Й до сьогодні завжди, коли мене журналісти запитують про якісь головні для мене книжки, то називаю цього енджела. Бо журналісти люблять щось одне, безальтернативне, як-от улюблений колір або улюблений напій. Так само — улюблена книжка, «книга всього життя». І я називаю той роман Вулфа. Воно так насправді не є, це не «книга мого життя», але вже як маю на таке типове запитання відповісти, то…

— …коли в цій ситуації скажеш «Кобзар», то їх сильно розчаруєш.

А: — Біблія, можу сказати. Але з Вулфом принаймні десь близький до чесної відповіді — в тому сенсі, що коли вперше прочитав, мені було 16, і я так само захоплений цим романом до сьогодні, тобто вже протягом 40-ка років. Мені завжди хочеться ту книжку десь там розгорнути на довільному місці і заглибитися в її світ. Отже, я сказав, що в 16 років