Юрій Ігорович Андрухович - Ворохтаріум: літературний тріалог з діалогом і монологами

А: — Ні, вже по закінченню поліграфа. Якраз я вже до Франківська остаточно переїхав. З осені 82-го й до весни 83-го жив під знаком Миколи. Їздив до нього в гості — вислухати чергову порцію повчань і порад. От що для мене літературна школа насправді! Ну й він мене з ніг до голови засипав усім тим андеґраундом. «Кафедра», «Український вісник», а це Калинець, а тут Чубай, а це твій ровесник Віктор Неборак…

— Ти з ними зустрічався?

А: — Я дуже прикро (до смішного прикро) розминувся з Грицьком Чубаєм. Тобто уявити собі лише: він помирає 13 травня 1982-го, коли я саме готую диплом до захисту. І в травневому числі тоді ще «Жовтня» вперше мене публікують, якісь 4 чи 5 віршів. Тобто це число з’являється того ж самого місяця, коли помер Грицько. Але я нічого не знав про існування такого поета! Дізнався про нього того ж року, але то було у вересні-жовтні, при знайомстві з Рябчуком. Зрештою, це описано вже у мене в «Таємниці»…

— Добре. Вернімось до писання. Наскільки важливим є ремесло? Ви відчуваєте, що володієте ремеслом словописання? Чи цьому можна навчитися — чи воно або дано, або ні.

А: — Вважаю, що я достатньо добре володію ремеслом, бо я все-таки пройшов той поліграфічний з його спеціалізацією в редаґуванні. Тобто я знаю, як працювати з текстом, як виправляти, як робити його кращим. Усе, що повинен, власне, робити редактор. Я можу вважати себе добрим редактором. Відповідно, в мене є професійний підхід і до будь-якого власного тексту. Істина понад істинами, якій нас навчали в поліграфі, полягає, однак, у тому, що немає, не може існувати такого тексту, який не потребував би редакторського втручання іншої людини. Немає такого автора, який би не потребував, щоб його текст зредаґувала інша людина. Від першого року й до останнього, всі 5 років нам це повторювали. І я в це повірив. І думаю, що так воно і є.

— Вас спрямовували на написання власних творів?

А: — Ні, там було радше навчання редакторському ремеслу. Тобто ми працювали з конкретними текстами. Якісь рукописи або брошури, книжечки, які вже видали в «Каменярі». І вони були якось так фатально відредаговані, що ми мали з тих неохайних текстів постійний матеріал для практичних занять. Іноді просто боки надривали на тих заняттях. Класичний приклад — видана в «Каменярі» біографія оперного співака Модеста Менцинського. Це було щось! Усі курси мусили через неї пройти.

— Це була вже видана книжка?

А: — Так, готова книжка. Вона, здається, так і називалася: «Модест Менцинський». Боже, які там перли! Раз і назавжди запам’ятався, скажімо, такий плеоназм: «Це була його остання лебедина пісня». Але таке там траплялося на кожній сторінці.

— А вас, Сашко, націлювали на писання?

Б: — Ні, філологічна освіта може радше відбити будь-яке бажання писати…

— Але ж ця освіта дає мудрість, як потрібно писати…

Б: — Просто списки тих літератур — і художньої, й наукової довкола тої, яку треба прочитати, вони завжди перевищують фізичні можливості організму. І ти так того об’їдаєшся, а все одно не можеш прочитати всього, що тобі задали на семестр чи до наступного заняття. І така поступово навіть ненависть виникає, тому, може, так мало добрих поетів і прозаїків вийшло з філологічних факультетів. Але було й інше. Мені пощастило зі середовищем, було кілька викладачів, я вже їх згадував, які вміли пояснювати інакше, ми спілкувалися в позалекційний час, потім це переросло у приятельські стосунки. А коли я вже вступив до аспірантури, у нас були такі зібрання по п’ятницях, бо ми разом робили «Лексикон загального та порівняльного літературознавства».

— Який то був рік?

Б: — Це тривало роками. І він ще довго чекав на друк, а вийшов у 2001-му.

— Ні, коли ти вступив в аспірантуру?

Б: — У 1992-му. І це виглядало так: за тиждень кожен мав написати якусь статтю чи дві-три менші до «Лексикону», тоді у п’ятницю ми збиралися після занять на кафедрі, читали один одного, обговорювали, підказували один одному якусь інформацію з різних епох, хто на чому краще знався. Це був хороший досвід. І професійний, і людський. Але знання про літературу і писання літератури — це різні речі. Хоча ці лексиконні статейки допомогли мені ще одну стилістику освоїти, легше потім було переходити до газет. А те, що Юрко каже про редагування, я можу підтвердити на прикладі перекладів. Я часто редагую чужі переклади і не раз виправляю в них помилки, яких припускаюся у своїх, Бог його знає, як так виходить. Секунда неуважності — і проскакує саме те, проти чого ти як редактор воюєш. Ну, про це можна цілий вечір говорити. Тільки увечері я ще мушу на Літшколі сьогодні виступити.

А: — А що в тебе за тема сьогодні?

Б: — Просили поділитися досвідом, як я пишу в різних коротких жанрах: есей, стаття, сюжетна колонка, така, ближча до оповідання чи новели. Останні писати найцікавіше, але їх найважче здавати до дедлайну. Статтю, якщо є ідея, якось речення за реченням вимучиш. Нуднувато буває, але завжди знаєш, що скільки треба, стільки й напишеш. А такі тексти, як я до «50 відсотків рації» відібрав, мусять спочатку забриніти передчуттям майбутньої цілості. Ходжу, буває, і шукаю цього прустівського ефекту, щоб якась