Юрій Ігорович Андрухович - Ворохтаріум: літературний тріалог з діалогом і монологами

читав це вперше, і це була така випадкова знахідка в домашній бібліотеці одного мого родича. Навіть не в нашій домашній. І мене у той роман затягнуло. Щойно прочитав його перший раз, почав відразу ж знову спочатку. От ти кажеш: моменти… Це був той момент, коли я вже свої вірші писав якісь і збирав їх у такому потаємному блокнотику. І в мене поступово складалося певне дискурсивне уявлення, що я хочу, якими мають бути мої вірші. Чого я хочу в літературі досягти, що в ній моє, а що ні…

— Це твій десятий клас?

А: — Початок 10-го класу і каша в голові. Модерн! Аванґард! Усе, що експериментальне!

— Небанальне.

А: — Небанальне в кожному разі. Неримоване, нетрадиційне. Й от я писав якісь верлібри, якісь, зрозуміло, еротики, і якась така декадентщина в тому всьому. А той роман Вулфа є насправді одним із таких, на мій погляд, дуже показових, зразкових, з погляду того, що відбувалося на Заході в літературах у період між війнами — Першою і Другою. Як поставав класичний роман XX сторіччя. Вулф, звичайно, перегукується з Фолкнером: епічним розмахом, надзвичайною реалістичністю, але водночас не занудною, бо він не побутописець чи хронікер, а в нього такі… метафізичні відльоти. В нього страшенно багато шматків, подібних на Джойсові потоки свідомості. Багато ліризму, часом дуже неочікуваного. Так завдяки йому в мене склалося відчуття й розуміння того, яким має бути прекрасний роман. Такий собі синтез реалістичної ґрунтовності й точності з бурхливо-екстатичною лірикою. Вулф дуже хаотично писав свої романи, але в нього був геніальний редактор, який начебто ті тексти впорядковував і так рятував. Бо інакше це було б якесь таке зовсім нечитабельне місиво. А той редактор на дві третини то все скорочував, викреслював, але все одно залишалася Вулфова суть. Також геніальна.

— На той свій десятий клас ти вже читав Гемінґвея?

А: — Ти знаєш, ні. Тобто, звичайно, якби трапився мені до рук перший-ліпший його роман, я б його читав. Але випадок розпорядився так, що в тій книжковій шафі мені трапився не він, а Томас Вулф. От і все.

Б: — Цікава річ. На старті своєї наукової діяльності, від якого виявилося дуже близько до фінішу, я написав статтю про твої «Рекреації», вона вийшла в журналі «Вікно в світ», академік Затонський там був головним редактором. Але оскільки це був журнал, присвячений зарубіжним літературам, а моя спеціалізація — порівняльне літературознавство, то я зробив таку компаративістичну статтю, зіставив «Рекреації» з «Фієстою» Гемінґвея. А це ж стилістично найпротилежніші з можливих письменники — Вулф і Гемінґвей. Потоки Вулфа і…

А: — Телеграфний стиль.

Б: — Так. Лаконічна, продумана, прорахована проза Гемінґвея.

А: — Дуже заощадлива. А Вулфова дуже марнотратна.

Б: — І на цьому тлі виник конфлікт уже між Гемінґвеєм і Фолкнером. Фолкнер дуже любив Вулфа і визнавав його, може, за єдиного письменника, ще ліпшого за себе. Велич літератури він пов’язував з письменницькими поразками. А поразка неминуча, якщо ми ставимо собі завдання, яких не можемо виконати. І Вулф, на думку Фолкнера, поставив найскладніше завдання і зазнав найблискучішої поразки в історії американської літератури. А Гемінґвей — так вважав Фолкнер — у цьому сенсі був боягузом, бо завжди брався лиш за те, що міг зробити, і знав, як це зробити. І Гемінґвей, весь такий мачо, як це почув, шарнув пару дайкірі і каже: «Я боягуз? А йди сюди!». Але цікаво, що найбільший на тебе вплив…

А: — Справив його антипод.

Б: — Так, Вулф. Хоча «Рекреації» все одно подібні трохи до «Фієсти». Не стилістично, а через атмосферу карнавалу.

А: — Ну так, я скажу, що на час, коли писав «Рекреації», то ясно, що я «Фієсту» вже мав у своєму багажі із дуже банальної причини: вона потрапила до програми, коли ми в інституті складали іспит із зарубіжної літератури XX століття.

— Ти читав це як обов’язкову лектуру?

А: — Я прочитав це як обов’язковий для складання іспиту текст. І закайфував. Йшов на той іспит і дуже хотів, щоб саме «Фієста» мені трапилася в білеті з того всього обов’язкового компендіуму. Я кілька днів пожив у тій атмосфері. Можливо, «Рекреації» вийшли таким своєрідним синтезом впливу тих двох антиподів?

— Сашко, а ти би міг як теоретик літератури пояснити, чому Гемінґвей був такий популярний серед радянської інтеліґенції у 50-ті, 60-ті роки?

Б: — Головних причин, думаю, дві. По-перше, його є за що любити, я теж його люблю. Він якось так із тим своїм принципом айсберга догодив і «простим» читачам, і докторам наук. Можеш — пірнай у підтекст, не можеш — насолоджуйся описом чоловічих випробувань. По-друге, радянська влада його тоді дозволила любити. У роки сталінізму бодай мінімально крамольні речі читати заборонялося. Настала відлига, влада вирішила, що не можна далі закриватися від усього світу, хоча б щось треба сюди впускати. Хоча б таких письменників, які проти війни, проти фашизму, проти американського імперіалізму. Це не мусили бути ліваки. Але якось критично налаштовані…

А: — Радянським ідеологам довелося знайти спеціальне окреслення для такого типу. Він не мусив називатися лівим, але точно — прогресивним. Оце — прогресивний американський письменник. А це — прогресивний французький…

Б: — Прогресивний, бо критично зобразив капіталістичну дійсність. Але ж кожен добрий письменник критично ставиться до дійсності, в якій живе. Тільки там був ще один момент. Радянській цензурі йшлося навіть не про те, наскільки прогресивні твори пише письменник, бо все це відносно, можна викрутити і так і сяк, а про те, що він говорить на людях. Чи похвалив десь кого треба…

А: — Чи відвідав Москву.

Б: — Чи солідарний з «островом свободи» Кубою. Ну, Гемінґвей завжди демонстрував любов до Куби, жив там, а потім і Фіделя Кастро підтримав. А Фідель наш — значить, і Гемінґвей наш. Та ще й ФБР його переслідує. Подібно було з