Джин Філліпс - Королівство жахів

Телефон — та причина, що вони сидять тут, ховаючись від чоловіків, які майже не можуть ходити в темряві.

Пролунав ще один виляск — постріл із рушниці. Цього разу він був схожий на натиск клавіші, наче хтось десь друкував — повільно й твердо. Вона навіть не здригнулася, хоч і не зрозуміла, чому вона зовсім не злякалася. Можливо, вона звикла до цього, можливо, подумала, що стріляють не в її напрямку, а може, тому що вирішила діяти, а не боятися.

Вона зробила вдих, довгий і тривалий. Тремтіння минуло. Вона тепер спокійна, тверда й готова, витесана й відполірована для якоїсь мети. Вона ковзнула пальцем по телефону, знову освітивши екран, а тоді пожбурила його з усією силою, на яку була спроможна, через скріплений ланцюгом паркан, у напрямку бамбука, туди, де вона бачила грубий шар соснової глиці. Праворуч від того місця, де стояли чоловіки до того, як вони побігли до каменя, що вона його кинула. Звичайно, є шанс, що чоловіки побачать, як освітлена річ летить у повітрі, і ймовірно, телефон може звучати й після того, як упаде на бетон, та головне, він повідомить, що його хтось пожбурив — удар об землю буде очевидним — і це зруйнує все. Але вона не повернеться до своєї криївки безпорадною, отож вона дивилася, як кружляє в повітрі її телефон, швидко і впевнено, аеродинамічно, так наче він був виготовлений для цього часу та місця, і не було стуку, лише звук м’якого падіння — чи почули вони його?

— Що там? — вигукнув один з них, і дурні ноги, що толочили дурний бур’ян, розгублено зупинилися.

Вони почули той звук, і добре це чи погано, але вона щось зробила — вона напружила їхні нерви, як вони напружили її, і несподівано вона стала впевненішою в собі.

Вона відчула в собі силу, спостерігаючи за ситуацією.

Вона бачила, як удалині світиться екран телефона, світла точка, видима крізь укріплений ланцюгом паркан. Її мета була пристойною, хоч і не досконалою. Телефон лежав екраном догори — вона на це сподівалася — за кілька футів у бамбуковому гаю. Світло від екрана освітлювало кілька гладеньких стовбурів і трохи листя, яке досі тремтіло.

— Онде воно, — сказав один з них, і вона побачила рух їхніх тіней, коли вони побігли по бетону в кружечок світла від карниза зони приматів і проминули кружечок світла, але нахилилися над її телефоном, і їхні руки та обличчя на мить стали видимі, як у привидів.

Вона побачила, як один з них підніс її телефон до свого обличчя. Він був чисто поголений, світловолосий і білошкірий, як вона й думала. Обличчя в нього було тонке й безвиразне, й вона подумала, що це, мабуть, тонкоголосий, і його обличчя певною мірою відповідало голосу.

Але вона ще не все зробила.

Поки він дивився на екран, вона відвела руку назад і схопила другий камінь, прицілившись повз чоловіків, уздовж стежки, у протилежний бік як від себе, так і від залізничної колії. У напрямку центру зоопарку, у напрямку геть усього. Якби вона могла зобразити на мапі ті об’єкти, в напрямку яких вона кинула камінь, і вони утворили б пряму лінію, ця лінія простяглася б назад до тротуарів, туалетів, лавок і столів, назад до очевидних криївок, знаків та оголошень. Вона простяглася б куди завгодно, але геть від цього місця.

Лінкольн щось лагідно муркнув, розбуджений посмиком її руки, а тоді вона знову привела її в дію й нарешті почула, як камінь ударився об щось щільне й м’яке. Багнюка, зробила вона висновок.

— Вони втікають, — сказав спокійний, високий голос. Той, що тримав її телефон.

Він, певно, вимкнув її телефон або засунув його в кишеню абощо, бо світло зникло, й вона почула, як вони біжать по стежці геть від неї та Лінкольна, біжучи за каменем, але не надто швидко, бо вони не були стурбовані. Вони тішилися.

Те, що вона вчинила, не було якоюсь надзвичайною наукою. Вона, певно, бачила щось подібне, коли переглядала такі фільми, як «Страхопуд і місіс Кінг», або «Хижак», або в якійсь телевиставі, що її вона будь-коли бачила. Як дивно було думати про себе перед телевізором, на своїй кушетці, Лінкольн пригортався до неї, потягуючи воду з пляшки й ставив запитання, бо він не міг дивитися якусь виставу протягом більш як хвилини й нічого не запитувати. Вона була певна, що чоловіки з рушницями також бачили мільйон таких фільмів, але не сумнівалася, що вони надто самовпевнені й надто тупі, аби робити з них реальні висновки.

Вона досі чула їхні легкі й ритмічні кроки.

До неї раптом дійшло, що Лінкольн поводився надто спокійно. Якби не біль у руці й вага на своєму стегні, їй би ніщо не нагадувало, що він тут.

— Як ти, любий? — запитала вона.

Він лише пригорнувся ближче до неї, навіть не піднявши голівки.

Він і Марк бігли майже лікоть в лікоть, а їхнє дихання було одним скрипучим звуком. Хоч вони й не бачили, аби хтось кинув телефон, швидкість робить усе легким і досконалим. Роббі ніколи не міркував так швидко, як цієї ночі. Він ніколи не відчував свого тіла таким могутнім інструментом, готовим зробити все. Попереду них була металева лавка без спинки, і її легко було б оминути, але він стрибнув через неї, зачепившись однією ногою за поверхню. Коли він біжить, він уже не відчуває себе Роббі, а іноді й рушниця в його руці створювала йому те саме враження також, але не завжди. Темрява навколо них, спалахи світла над головою й велике листя, що розгойдувалося на вітрі, — все було йому до вподоби. Це було те, що він хотів відчувати завжди: правильність.

Коли він почував себе погано — коли стояв біля свиней — таке почуття опанувало його, бо він забув, що більше він уже не Роббі. Лише Роббі міг почувати себе таким занедбаним, таким безногим, безруким і безмозким, якимсь недоладним обрубком.

— Сюди, — прошепотів Марк, повертаючи ліворуч до жирафа.

Він не завдав собі клопоту зачекати й подивитись, чи Роббі біжить за ним. Роббі ніколи від нього не відставав.

Марк сповільнив біг до джоґінгу. Його борлак стримів на обтягненій шкірою шиї, його голова лише опускалася вниз і задиралася вгору, хлопець ніколи ще у своєму житті не був так схожий на китайського бовванчика. Він не зміг набрати собі десять фунтів після середньої школи — справжнє пекло на землі називала це мати Роббі, напівсміючись, але