Джин Філліпс - Королівство жахів

Або, можливо, він завжди був упевненим у собі.

— Я схопив тебе за комір, — повторив він і повів своєю рукою — ні, чимось металевим — по паркану, видобувши майже музичний звук.

Джоан намагалася заспокоїти своє дихання — їй здавалося, вона майже відсапується. Тремтіння напливало на неї з її легень.

— Один товстун сказав мені, що вона хотіла тільки миру, — повідомив один з них тим навмисне розтягнутим голосом, яким вони говорили раніше, і принаймні вони перестали виспівувати свої монологи. Тепер вони говорили досить голосно, аби вона зрозуміла, що вони не надто забудькуваті або надто самовпевнені — або принаймні є лише такими. Вони хотіли, щоб їх чув той, хто перебував зовні.

Шкрябання по паркану тривало. Безперервне й металеве. Жолудь упав з дуба, тихо гупнувши.

— І що ти зробив? — запитав другий.

— Що я зробив, медовий пирожику? — Його голос прозвучав протяжно. — Я дав їй чимало шматків. Руки, ноги й палець або два.

Обидва засміялися, й то був той узгоджений сміх — давній жарт — що допоміг їй усвідомити: вони цитують якусь виставу.

Вона не впізнала слів, але не сумнівалася, що вгадала правильно. Колись вона мала друга, який міг декламувати цілі абзаци зі «Щелеп», а коли ще її брат жив з нею — вона ледве пам’ятала той час, коли вона не жила лише з матір’ю — він вставляв у нормальну розмову цілі рядки із «Зоряних воєн», і це звучало достоту, як сьогоднішня розмова, яку вона підслухала. Її друг і її брат блукали в різних мовах, застосовували слова, значення яких вона не розуміла — вона тоді чула той самий запаморочливий, загадковий потік у їхніх голосах, який чула тепер від цих співучих чоловіків.

Тисячу сто чоловіків увійшли у воду, триста шістнадцять вийшли на берег, решту забрали акули.

Це не ті ро`боти, яких ви шукаєте.

Паркан тріщав, немов чоловіки взялися його розхитувати. Зламати його вони, звичайно, не могли — єдиною метою такого розхитування міг бути лише тріск і шум. Вони зійшли зі стежки й наблизилися до бамбука. Вона помітила їхній рух — їхні обриси в темряві змінилися. І також вони стали трясти паркан.

— Я щось бачу своїм маленьким оком! — вигукнув один.

Але вони не бачили нічого. Вона це знала тепер. Вони грали в ігри. Сподіваючись сполохати свою жертву, як ото її батько посилав свого лабрадора полохати голубів, коли батько був ще поряд, голуби злітали в повітря, батько стріляв, і собака приносив йому голуба, і, якщо птах не був мертвий, батько відкручував йому голову й кидав її на землю, бо, казав він, для голуба це не так боляче, а проте з дірки в шиї капала кров, а маленька голівка із дзьобиком лежала на землі. Батько взяв її на полювання лише один раз, і вона все запам’ятала.

— Що ти бачиш своїм маленьким оком? — запитав другий чоловік своїм нормальним голосом.

— Щось темне.

Вони знову засміялися. Чи вони не п’яні, бува?

Лінкольн щось сказав їй у шию, і цей звук був схожий на той, який видає Мадлз, коли йому наступлять на лапу.

Страх, який вона переживала, холонув і тверднув, коли чоловіки сміялися, і вона з тремтінням усвідомила, що її опанував гнів. Ці дурні чоловіки розмахують рушницями й декламують дитячі віршики, тоді як вона докладає всіх зусиль, щоб її малюк не хникав у її обіймах. Вона пам’ятала, як потрапила в дім, де були привиди, коли навчалася в коледжі, й перед нею був високий чоловік — футів шести на зріст, зі статурою футболіста — він був так близько до неї, що вона наштовхнулася на його спину, коли він раптово зупинився. З нею був її кавалер, але великий чоловік був для неї кращим щитом. І раптом у стробоскопічному світлі за три дюйми від її обличчя вистрибнув зомбі з бензопилою в руках, і вона зойкнула від страху, й зомбі, певно, налякав великого чоловіка, бо той, у спалаху білого світла, зацідив зомбі кулаком в обличчя, й замість зомбі вона побачила на землі тінейджера, маска спала з його обличчя, й кров текла в нього з рота, він стогнав, і вона не відчула жалю до нього й була дуже задоволена тим, що поруч з нею опинився той високий чоловік.

Вони тінейджери, подумала вона, оті чоловіки з рушницями. Вони не чоловіки чи принаймні ще не чоловіки. І вони йолопи. Вона не дозволить, щоб її сина вбили тупі тінейджери, які наспівують дитячих пісеньок.

Якщо вони хочуть прикинутися учасниками вистави, то вона теж дивилася кінофільми. І якщо вона тільки персонаж, то їй легше діяти. Вона відпустила Лінкольна однією рукою — її друга рука залишилася в його кучерях — і намацала в бур’янах уламок бетону, який відкинула туди раніше. Майже відразу її пальці обхопили його. Твердий і з гострими кутами, він ліг у її долоню зручно, наче бейсбольний м’яч. Вона притулила його до свого стегна й знову стала обмацувати пальцями землю, малюючи кола в пилюці. Вони намацали ще один камінь, більший, аніж перший. Вона не змогла обхопити його пальцями цілком.

Вона обернулася під невеличким кутом, просунувши Лінкольна трохи вперед, щоб могла забрати свою руку назад. Хоч і не могла зрозуміти, як вона поводиться — відважно чи по-ідіотському, але вже схопила камінь, напружила плече й пожбурила його через задній паркан їхньої схованки, сподіваючись, що він не зачепиться за гілля дерев і долетить до залізничної колії або до чагарників біля неї.

Вона умисне не стала замислюватися про свою ціль.

Раз. Два. Вона відрахувала секунди, ще затримавши руку в повітрі, й почула, як її камінь ударився в гілки або в листя, й звук був сильніший, ніж вона сподівалася, й, безперечно, камінь полетів не так далеко, як вона хотіла, але він очистив їхню схованку й упав у приблизному напрямку залізничної колії. Він упав за багато ярдів позаду чоловіків, якщо вони досі стояли біля паркану.

Чи здалося їм, що хтось кинув цей камінь, аби прогнати їх звідси геть?

Мабуть, ні, бо вони збуджено хрюкнули й побігли в напрямку звуку, проламуючись крізь чагарі, що ростуть біля диких стежок, і їхні кроки були незграбними, невпевненими й надто поквапними.

Вона подумала, не варто сподіватися, що хтось із них зламає собі ногу.

Під шарудіння їхніх кроків вона дістала телефон із-під своєї ноги. Він був тепер холодний у її руках — шматок пластику, не більше. Ні, більше, аніж це.