Денис Кожухов - Гумовий Київ рожевих мрій

письмовий стіл і під диктовку вусатого командира написали кожен по заяві на прийняття нас до штату охорони метрограда. Василь Степанович (так звали начальника) сидів навпроти і диктував нам казенний текст, роблячи паузи, щоб ми встигали. І весь час дивився на мене, як і Дзержинський з фото на стіні, приспустивши повіки і пильнуючи кожного мого несвідомого руху. Я інколи ловив його погляд, а відчував, взагалі, постійно. Ми написали. Товариш головний охоронець, провів нас до дверей і ми, пообіцявши бути наступного дня, подибали назустріч дневі, що так гарно починався. Я йшов і ловив себе на тому, що напевне знаю лише одне — не повернусь туди нізащо. По-перше, мені не сподобалось те, що очі його випромінювали відчайдушну надію на те, щоб, ну, хоч абищо, вигадати на предмет мого волосся і сережок — я цього допустити не міг аж ніяк. По-друге, його погляд був чимось неприємним для мене і явно віддавав легким нальотом яскраво вираженої голубизни. Я й досі здригаюсь, пригадуючи це.

Ми йшли і жваво обговорювали нашу співбесіду з гусарським командиром, товаришем Дзержинським Я був стривожений, а Сашко мене весь час заспокоював:

— Не переймайся, друже, все буде добре — ніхто твого волосся не зачепить.

— Ага, не зачепить. Це він спочатку так каже, а потім, коли я влаштуюсь на роботу, тоді він мені і пред'явить за мої нефорські звички.

— Та все буде нормально, не тушуйся, — почав було знову він, але я його перебив.

— Стоп, замовкни. Дай прочитаю.

І я почав читати оголошення, що було прикріплене до дзеркала, яке висіло на розкладці окулярів. На дзеркальці, в яке неодмінно заглядали ті, хто приміряв окуляри, висіло оголошення наступного характеру: «Потрібен продавець окулярів». Мене це, ну, не те, щоб обнадіяло, але стало принаймні цікаво.

— Привіт! — звернувся я до того, хто виконував на той час функції реалізатора.

— Доброго дня! — виблискуючи білими зубами, що надзвичайно вдало контрастували з його засмаглою шкірою, привітно відізвався хлопчина. — Цікавитесь? Може, щось підказати? — долдонив засмаглий завчені і заїжджені, навіть не ним, а мільйонами інших продавців, слова.

— Так, будь ласкавий, підкажи, які умови для продавців на цій роботі?

— Умови? — перепитав він, відтягуючи собі секунду часу, щоб сконцентруватись. — Умови прості: за один вихід на роботу ти отримуєш п’ятнадцять гривень, з кожних проданих окулярів отримуєш десять відсотків. Сам хочеш влаштуватися чи, за когось питаєш?

— Сам, — кажу йому. — Ходив перед цим в охорону, але мені там, м'яко кажучи, не сподобалось. Тепер думаю, куди йти надалі.

— Лишайся тут, — каже він посміхаючись. — Зараз починається сезон — в день будеш мати до сотні гривень, а то і більше.

— Ну, не знаю, — ламаюсь я, — а якісь документи потрібні? Ну, там воєннік чи паспорт?

— Копії коду і паспорта потрібні, — каже він серйозно і, посміхаючись, додає: — Тут гарні дівчата ходять постійно. Кажи їм, що в бонус за куплені окуляри неодмінно йде морозиво — ведуться.

— Ну, добре, дівчатами ти мене й купив — залишаюсь. — сказав я і простягнув руку, щоб потиском її, закріпити наш договір. Він її потиснув, і я, не послабляючи потиск і дивлячись йому у вічи, назвав себе:

— Тарас.

— Тарас, — почув я натомість, і прозвучало воно, як луна в скелях.

— Тебе теж звуть Тарасом? — запитав я з ідіотським виразом обличчя, так, наче перший в житті раз знайомився із тезкою.

— Так, — відповів він щиро, — Тарік.

«Доля», — подумав я і залишився.

Попрощавшись із засмаглим Тарасиком, ми з Сантосом вирушили до дому.

— А як же охорона? — здивовано запитав мене одразу ж Сашко.

— Як, як — хуяк, — відповів я йому багатозначно.

Наш прихід додому дивовижним чином співпав з Симковим пробудженням — він лазив по кімнаті з витріщеними після сну очима і не міг собі дати ради з пошуками журналу «Робота». Я йому спокійно підказав, що журнал при всій моїй повазі до друкарського мистецтва, знаходиться в туалеті, оскільки в нас вчора скінчився останній рулон туалетного паперу.

— Давай краще порепетируєм, — запропонував я йому бадьоро.

— Без питань, от тільки від сну відійду, поп'ю чаю, викурю першу цигарку, почитаю рештки «Роботи», ну, ти розумієш, а потім — без питань — пробулькотів Симон і відправився на кухні чаювати.

Не встиг Симко і почати свій ранковий перелік справ, як подзвонив Олег, який нам дав другу гітару.

— Привіт, Тарік!

— Здоров, Олеже! Як ся маєш?

— Нормально. Тарік, слухай, тут така справа… взагалі-то, мені потрібна гітара, — проговорив Олег винувато.

— Як, ти ж казав, що надовго даєш — щось змінилося? — обурився я.

— Я не забираю, — ти не вірно зрозумів, — мені вона потрібна на кілька-днів, а потім користуйтесь знову.

— Ну, добре — заспокоїв. Куди привезти?

Я зустрівся з Олегом при виході з метро «Палац Спорту». У Олега закінчились фінанси, навіть рештки тих фінансів, які скінчилися раніше, і він зібрався аскати (таку, виявляється, назву має грання на гітарі або іншому музичному інструменті в переходах і, взагалі, просто неба. Ще одне уточнення — первинна ціль цього дійства полягає в тому, щоб неодмінно заробити грошей. «АСК» — від англійської — «просити». Таку саму назву носить і помічник аскера, котрий виконує для їхньої спільної справи теж чималу користь — він носить капелюшок дістаючи людей благаннями кинути хоча б що-небудь). Я купив собі й Олегу пива і залишився послухати. Грав Олег і своїх пісень, і чужих, українською мовою, російською, і навіть англійською — багатий репертуар, нічого не скажеш. Люди інколи реагували на Олегові волання і кидали йому або монети, або мілкі купюри.

«А непогане місце!, — подумалося мені. — Треба й собі якось сюди завітати». Натомість, я підпив пива, і в мені трохи заграла кров.

— Дай і я разочок, — попросив я гітару в Олега, — а ти поки перекури.

Він погодився і поступився мені місцем. Я почав заводити свої рок-н-роли — він підспівував, а потім змінював мене, і підспівував йому я, потім знову навпаки. Ми взяли ще пива і день продовжився більш весело, ніж починався.

Наколядували ми того дня п'ятдесят з копійками гривень — не найгірший варіант. Тепер Олег пригостив мене пивом і щойно ми відійшли від кіоску, як почався дощ. Нас прихистив під себе дах прозорої, немов скляної, зупинки.

— Часто ти тут граєш? — не без цікавості я запитав у Олежка.

— Часом доводиться. Не вистачає грошей на прожиття, от і аскаю.

Олег працював продавцем.

Він припалив цигарку, надпив пива і, зробивши такий вигляд, наче щось пригадав, запитав:

— Титежаскаєш?

— Так, аскаю, але на Майдані. На