Денис Кожухов - Гумовий Київ рожевих мрій

і якщо тобі поталанить дійти до мети, якщо на півшляху не звалить тебе безсилля, — ти ПЕРЕМОЖЕЦЬ. Переможцем називатись може далеко не кожний — це велике звання людини, якій його не купили і не подарували на день народження, але яка це звання завоювала, віддала роки життя, літри своєї крові, нервів, стогнала, але йшла, ламала нігті, коли чіплялася за землю, і, все ж таки, перервала фінішну стрічку. Коли кричали, що ця людина ні до чого не здатна, що зусилля марні і шлях невірний. Кричали навздогін, що ти ще, мовляв, повернешся і попросиш. Хера вам! Якщо не загнуся, то я теж дійду — навіть приблизно знаю, куди. Я вже відчуваю запах. Дійду сам, і не потрібні мені ваші подачки. Моє життя не буде нескінченним, нікчемним шляхом — воно набуде кольору ще більше яскравішого за той, який є вже зараз, і засяє так, що засліпить багатьох. Я відчуваю, що це навіть не я кажу — це промовляє сила, яку в собі відчуваю, той хист до мистецтва і те бажання, що волає в мені: «Стань великим. Донеси свою думку до світу. Нехай тебе почують душі і побачить небо. СТАНЬ!». Я обіцяю своїй силі, що стану, і якщо буде інакше, то хай я вибухну від її смертоносного тиску, і мене зневажить якесь недружне до мене видавництво, чи продюсер, що відмовить мені в останню мить мого життя.

Далі все знову повернулось до звичного русла, потекло, як то кажуть, своєю водою. Ми репетирували і жили нашим минулим життям, до якого вже встигли звикнути, от тільки довелось шукати нову роботу.

Симко спав — він на роботу забив, звільнився зі страшного непривітного маркету, і тому рано прокидатися для нього не було сенсу. До того ж сни були цікаві. Це було видно з того, як Симко дригав ногами під час відключок і як солодко стогнав інколи, і щось під ковдрою там собі шурудів. Що саме — не знаю, але інтуїтивне мислення підказує, що недарма то все, недарма… Враження складалося таке, що він кілька діб взагалі не прокидався. Удень він спав, а мене десь носило, і пізно вночі, коли я-таки повертався додому, то лише бачив вогник мобільного телефону на кухні. Оце в чувака інтереси… Симко був по крокви завернутий на мобільниках, чатах, форумах і іншій прилеглій до цього гидоті — я, наприклад, цього не розумію. Як можна проводити свій вільний дорогоцінний час з цим шматком пластмаси. Звісно, я розумію, що це, насамперед, спілкування й таке інше, але, як на мене, то це виразно відгонить якимось онанізмом. Навіть, якщо таке формулювання існує, то збоченим онанізмом. Схоже на комплекс перед суспільством. Засіли по той бік екрану якісь онаністи і дрочать один на одного. Херня це все. Найкраще спілкування — це природне. Щоб там не вигадували, а це безсумнівно так. Хіба не чудово пройтися з дівчиною алеями надзвичайного парку, котрий надзвичайним робиться саме тому, що в ньому гуляє така чудесна пара, як ви? Хіба не здорово, коли чуєш ніжний, приємний голосок коханої тобою людини не крізь рипіння телефонного динаміку, а наживо, уловлюючи її хвилюючий душу тембр, відчуваючи в повному обсязі, як коливання її голосу лунають в тобі, наче музика? Хіба не чудово бачити ці небесного кольору очі навпроти своїх і знати, що вони дивляться на тебе, не ділячи тебе ні з ким, а не на ідіотський екран монітора. Руки… Коли їх тримаєш у своїх руках, то з'являється дивне, піднесене відчуття, що ти відповідальний за ці руки, і відповідаєш не будь-чим, а своєю власною головою. Відчувати тепло її тіла, її дихання на твоїй шиї, розпач при прощанні і несамовиту радість при зустрічі, котру очікуєш кожною фіброю своєї душі, кожною молекулою ДНК в своєму, безпорадному без її присутності, тілі. Погодьтесь — це дуже гарно. Коротше, Симко продовжував мастурбувати, а я йшов спати, сповитий думками про те, як воно гірше, а як краще.

Ми з Сашком ледве розгойдалися зранку — треба ж було йти на кляту роботу влаштовуватися. Пережив звичні вже ранішні процедури: чищення зубів, вмивання пики і, одразу ж, стрибок до їжі. А туалет-то пропущено… Справа в тім, що там вже окопався Сашко зі своїм, знову ж таки, мобільним телефоном, а я, поки ходив, позіхав і чухав дупу, то був випереджений Олексійковим татом, який бігом встиг зайняти чергу. О боги — я цього не переживу. Знову газова атака звіроморального скунса. Він так, зараза, набздить, що я, побувавши після нього в сортирі, забуваю потім, як його звати. Між друзями він Скунс, а до нього звертаюсь, як і більшість зятів до своїх тещ — просто «ВИ». Наприклад — ВИ не забули мотузочку намилити або, а ВИ впевнені, що там 220 V, а то я хвилююсь, як би не лажанутись. Чи розумієте — щоб напевно вже. ВИ не зважайте на мене, я тихенько посиджу, а ВИ беріться за дріт сміливіше.

Подолавши усю смугу ранкових перешкод, ми випарувались за двері.

Ранок був сонячним, гарним, одним словом — літнім. Такого ранку, якщо вже не спиться, то можна десь примоститись — на парапеті біля входу в метро, на лавочці парку або деінде, та, прижмуривши очі від сонця й насолоди, сьорбати пиво і спостерігати за тим, як, кожен по своїх справах, поспішають люди. Ти нікуди не квапишся, і тобі гарно на душі від того, що знову чимось вирізнився із натовпу. Хоч на день, хоч на хвилину, але ти вирізнився, вирвався з череди худоби.

Нарешті ми доплентялись до метрограда. Кожен з нас думав про своє, а тому майже всю дорогу пройшли мовчки. Прийняв нас вусатий начальник охорони, маленький, товстий клоп з гусарськими стрілами вусиків під носом — безперечним предметом гордощів. Він, як це належить, мабуть, генералові, оглянув нас з голови до ніг і посміхнувся в вуса. Раптом цілим корпусом тіла повернувся у мій бік і прискіпливо глянув просто у очі.

— В армії служив? — спитався він з надією, що прослуховувалась в його голосі дуже відверто.

— Так, служив, — відповів я йому м'яко.

— Добре, — мовив він тихо і вже голосніше повторив, — добре! От тільки це твоє волосся, сережки — це, ти сам розумієш, трохи не те, що потрібно, але нічого, щось вигадаємо.

Він посміхнувся, не відводячи погляду від моїх карих очей, і по-товариськи підморгнув.

— Ну, хлопчики, пішли.

Ми зайшли до його комірки. Там ми всілися за невеличкий