Денис Кожухов - Гумовий Київ рожевих мрій

це не ціль? Чи це не щастя? Коли я починав про це, або щось подібне, говорити суспільству, котре мене оточує, то воно мені відповідало з подивом: «Слухай, це, звичайно, цікаво, але навіщо замислюватись над дурницями? Без цього можна прожити, а от без того, що в тебе виросте на городі, ніяк. Січеш?». Звісно, «січу». Я січу, що людство, яке відповідає таким чином, і в якого, окрім про городи, немає власної думки, коли перед знанням, на головному місці, стоїть великий, туго напханий шлунок, яке крім того, що само ніхуя не знає, та ще й цьому навчає інших, не повинно отруювати мені повітря — йому потрібна резервація. А скоріш за все вона потрібна мені.

Ми підготували декілька пісень і вирішили з ними починати просуватись, але яким чином це робити? Для того, щоб з нас зробити зірок — потрібен був менеджер, який знає, де потрібно виступати, як домовлятися про концерти, і взагалі вирішує всі питання організаційного характеру. І ще потрібен меценат, який в усе це діло буде вкладавати гроші, котрі потім йому ж і відіб'ються. Цих людей потрібно було знайти. СТОП! А може, є ще люди, які таких людей шукають? І ми вирішили розпочати свій пошук з саме таких людей, в яких можуть бути знайомства в таких колах. Я для початку почав опит усіх своїх знайомих по Києву й поза межами його. Задавав питання на предмет того, чи є у них знайомі, які більш-менш стосуються або хоч мають якийсь хист до музики. Але! Для того, щоб заохотити людину нам допомагати, слід було ненав'язливо продемонструвати цій людині ступінь, або, влучніше сказати, стадію, на котрій перебуває наш спільний з Симком талант. Коротше кажучи, нам потрібен був демо-запис. Запис той можна було б зробити в спеціалізованій студії за допомогою допоміжних пристроїв і за наявності чималих коштів, можна було б записатись через комп'ютер і, зрештою, як це робили наші попередники в старовину — на магнітофонну плівку.

— Ще скажи на бобіни, — сердився Симко, — нам потрібен принаймні комп.

— Слухай, Симоне, я це добре розумію, але звідки нам, жебракам, його взяти?

Я розвів руками і виразив на обличчі нерозуміння. Що я ще мав виражати?

— Можна поїхати в Шполу і записатися в Будинку культури на міні диск. Мені дозводить директор — я це напевне знаю, — розмірковував Симко.

— Можна, — казав я, — можна, але, за який хрін ми туди поїдемо? — потім подумав, почухав, як це буває, потилицю і додав: — Добре, за хрін, то ще одна справа. Коли? Нам потрібно працювати, щоб сплачувати за комуналку, а якщо ми будемо роз'їжджати по Україні, записуватись, — це ж буде тривати не один день, а принаймні три-чотири, може тиждень, це залежно від того, скільки пісень ми підготуємо. А ти знаєш, що чим більше, тим краще. У нас є реальний шанс не повернутися до Києва, хоча б з тієї причини, що не буде куди, бо з квартири нас поженуть поганою мітлою, а бомжувати мені чомусь не хочеться.

— Не хочеться? — перепитує Симко.

— Ні, — мотаю я головою і виказую своє незадоволення — не хочеться.

Симон зітхає:

— І мені чомусь не хочеться. А що ж робити?

— Будемо репетирувати й надалі, а там подивимось по обставинах, — заспокоюю я друга, а в самого на душі коти ригають.

В очах моїх мигичить дощ, а на душі вирує хуртовина.

Я пам'ятаю, наче це було учора, твої написи на стінах.

Виводила моє ім'я на спітнілих шибках сірих квартир:

Моє дитя і моя мати — Україна.

Образливо до сліз, що ти не на своєму місці. Можливо, ще рано, ще не поспіли твої плоди для того, щоб їх можна було б споживати. Є в тебе, як ти вважаєш, талант — так чому ж ти відриваєш від себе шматки, щоб вижити? Чому тебе не годує твоє вміння творити? Ти не такий, як УСІ. Ти твориш: складаєш пісні, вірші, пишеш музику, слухаючи яку, люди в переходах зупиняються і просять ЩЕ, пишеш картини, але не знаєш, як це вміння реалізувати. Як сліпе цуценя, тикаєшся з одного глухого кута в інший, а проходу не знайдеш. Куди не кинешся — ніхто не хоче тобі допомогти. Та й не потрібна тобі якась особлива допомога — нехай би вказали тільки напрямок, а далі впораєшся сам. Ти зможеш обов'язково. ТИ МОЖЕШ! Розбивати стіни чолом — це вже твоя звичка. Які там курси виживання в джунглях Індокитаю? Про що ви таке кажете? Вони і близенько не падають поруч із курсами виживання — і щоб при цьому не опуститися до рівня покидька — у великому кам'яному мішку, де нікому немає діла до того, хто ти взагалі такий і які в тебе проблеми. Руками замахають, і загундосять під ніс скоромовкою: «Не чіпай нас, ми й так заклопотані. Он бачиш, навіть в метро ми весь час поспішаємо, а ти, такий наївний, зі своїми проблемами… Ех ти, дурень». От так воно постійно й трапляється. «Світ не без добрих людей» — це бородате формулювання мене дратує, як комар уночі, що дзижчить над вухом, настирливо вимагаючи моєї крові. У світі, мовляв, ще є добрі люди. Це, виявляється, вимираючий вид такий. Моє ставлення до цього таке — у світі абсолютно добрих людей не буває. Всі клали на тебе і твої проблеми. Усі, починаючи з батьків. Звичайно, роблять вигляд, навіть десь допомагають, але з'являються інші проблеми, і застарілі вже на той час стають не актуальними, але ж вони залишаються. Їх ніхто не відміняв спеціальною постановою. Все це життя поступово, піщинка за піщинкою, крок за кроком робить з тебе егоїста, чия свідомість блукає по пекучих лезах бритви — спочатку болить, а потім навіть кайфово. Звикаєш нікому не довіряти. Читаєш комусь свої оповідання або вірші, і не віриш, коли тобі кажуть, що вони дуже гарні. Вдивляєшся в очі йому — він же очима блукає десь по підлозі. Життя — це не просто термін, відведений для того, щоб його прожити, це випробування на те, чого ти вартий. Якщо ти опускаєш руки, коли в тебе щось не виходить на шляху до мети — гріш тобі ціна. Якщо йдеш невпинно, стискаєш кулаки, коли боляче зціплюєш зуби на холодному вітрі, дивишся застиглим поглядом уперед, туди, де знаходиться твоя ціль, груди твої забирають повітря, щоб додати тобі сили, а м'язи лускають від бажання, яке розпирає тебе зсередини — ти фанатик,