Денис Кожухов - Гумовий Київ рожевих мрій

— Не хвилюйся, завтра підемо і про все дізнаємося. Підійдеш — візьмуть, а ні, то що з того? Що, мало роботи в Києві?

Сашко вже лежав, і видно було, що вечеря на нього встигла подіяти, і його розморило на сон, але він ще тримався (принаймні намагався) за цей ясен світ. Санін голос все тихішав і тихішав, заспокоюючи мене, а невдовзі й зовсім затих. Я докурив цигарку, недопалок викинув через вікно, що було без шибки і, накинувши на себе ковдру, заснув.

Наснилася якась маєчня:

Я сиджу на зборах. Стіни і трибуни актового залу, в якому я знаходжусь, майоріють червоними прапорами. Йде-повзе червона агітація в корінні наочна. Навколо купа незнайомих людей — від цього якось робиться неприємно, дещо навіть не по собі. Трибуну осідлав гарно поголений молодий чоловік приємної зовнішності в чорному костюмі з приколотими до грудей червоними стрічками, і, розмахуючи руками в густому повітрі, а-ля Ленін, викрикує в товариство, що зібралося:

— Радісніше потрібно бути, радісніше, товариші. Від цього напряму, доповідаю вам, залежать удої молока на фермах наших колгоспів, а також збір зерна на полях, меду на пасіках, томатів на городах, кількість народу у чергах, колорадських жуків на картоплі та вашої свободи, шановне моє товариство.

Потім на сцену з трибуною піднялася жінка вбрана в чорний брючний костюм, з якимось кавеликом волоссям на захлялій потилиці. Вона підійшла до чоловіка ззаду і, ухопивши його за чуприну, впечатала писком в трибуну. Раз за разом, рух за рухом — вона натовкла йому мармизу так, що на нього годі було дивитись. Після екзекуції вона сама стала до трибуни і, перекривляючи його завзятий вираз обличчя, жестикулюючи так само, як і він, звернулась, використовуючи святковий наголос, до товаришів, які сиділи, пороззявлявши роти і з цікавістю спостерігали за розвитком подій на сцені:

— Шановне товариство, йдіть на хуй! Усі! Збори прошу вважати закінченим.

Після цих громових слів, вона розвернулась і стройовим кроком почеканила десь за куліси. Зал підвівся і навстоячки аплодував жіночці з кавеликом на маківці.

Я здригнувся, подивився сонними очима на батарею (перше, на що натрапив погляд), труснув кілька разів головою, виганяючи дебільні сновидіння і, витягши цигарку з пачки, закурив.

Наступний весняний місяць травень приніс на своїх духмяних зелених крилах Симка. Я був дуже радий нашій зустрічі. Симон з'явився, як дід Мороз: із здоровенним клумаком за спиною і приніс із собою гарний настрій та види на перспективу в заняттях музикою. Ми одразу ж почали — взяли у нашого знайомого, Олега, гітару, налаштувались і, так би мовити, відновили наші репетиції. Ще Симкові потрібно було знайти роботу, бо за квартиру платити треба кожен місяць, а в нашій комуналці платити мали всі. Симко вирішив далеко не ходити і повторив наш із Сашком героїчний подвиг — влаштувався в маркет. Його поставили на морозильний відділ, звідки він одразу ж приніс нежить і неприємні спогади про минулі зміни. Там йому дуже не подобалось. Люди там виявились непривітні, колеги теж м'якістю не відрізнялись, були грубими й немилими, а платили так мало, що й цукру не купиш, щоб усю ту сіль заїсти. Хоча Симкові там було не місце — він туди подався, а раз подався — значить дурень, а раз дурень — то там йому й місце.

Ми працювали в поті чола. Виснажували себе репетиціями — тренувались, як перед битвою. Часто ходили на майдан, купували пиво і грали просто неба. Навколо нас збирались люди: одні купували пиво і сиділи мовчки, слухаючи, другі кидали гривну і нівечили нам нерви, немов кинули всі сто. І гундосячи під ніс, говорили вони типу таке: «Слиш, братан, а знаш Владімірскій Централ ілі там Купола тіпа? Шо? Нє знаш?». Бувало усіляко, і приємно і неприємно, але нам те дуже подобалось, бо було все це іншим після тривалого життя в провінції, де таких людей, як ми, хіба-що собаками не цькували.

У дев'ятнадцять років я вирішив вчинити акт непокори перед інкубатором (так я називав суспільство, з яким співіснував поруч). Вистриг собі волосся на скронях, улюблену джинсову жилетку обвішав значками, а ззаду на ній намалював орла, котрий сидів на свастиці. Реакція інкубатора була різною, але по суті своїй схожа, мене сприймали надзвичайно вороже. Люди тикали пальцями мені в спину, гомоніли, що в мене розум випарувався разом із тютюновим димом, чіплялися до малюнка і усіляко вимагали пояснень, просто пісялись у штани, а на роботі мене прозвали Брєжнєвим за безліч значків і орденів, за увесь той металобрухт на моїх грудях. Декілька разів мене навіть побили. Тоді я відповів суспільству таким чином — витатуював на руці свастику і по можливості частіше її демонстрував. Інкубатор міркував так — цей придурок не просто придурок — він найреальніший придурок з усіх, яких ми тільки бачили. Нехай собі живе, і помалу, хворобливо на мене позираючи, звикли до мого існування. Як просто, правда? Всього лише невеличкий проміжок часу потрібен людству, щоб звикнутись з тим, що його відверто і відкрито посилає на хуй якийсь покидьок. А це лише тільки я, мала мураха проти них. Що ж робить з ними, цими нещасними тупими людьми, наша влада? Я відповім — вона їх дрючить так, як їй заманеться. Маніпулює, як пішаками, віддаючи то одного, то другого в жертву задля якихось особистих цілей і потреб. От, холера.

Прохолодне дихання метро, супутниця дратівливого безсоння — попільничка, ригельний замок, на який я зачинився від усіх — усе вказувало на те, що світ котиться у прірву, і я разом із ним. Впаду і розіб'юсь об скелі, об гостре, як лезо, каміння, навіть ворони мого місця не знайдуть. Забудусь у смерті. Забуття — це, мабуть, найреалістичніший погляд на життя з усіх прозорих точок зору, разом узятих. На стіні висить годинник, дешевий, пластиковий годинник і зовсім навіть негарний, але він відлічує найдорогоцінніше, що тільки є у людини, попри всі моральні перешкоди, — час. За рамкою і оргсклом людина не помічає найважливішого — горя. Так і в випадку із забуттям — усі вже настільки звикли бачити життя таким, яким воно «ПОВИННО» бути, що не бачать більше нічого іншого. Коли ти намагаєшся їм пояснити, що за завісою того, що вони бачать, існує ще щось таке, яке теж можна зрозуміти і жити з цим, і життя не буде таким нудним, і можна залишити для нащадків багато цікавого після себе. Стати навіть великим набутком нашої країни — чи