Денис Кожухов - Гумовий Київ рожевих мрій

жаль, там почали розганяти музикантів. Новий мер не дозволяє псувати світські місця нашою присутністю, оскверняти київські святині, так би мовити, — відповів я, теж припалюючи наступну цигарку.

— Так, я чув, — зі скорботою в голосі сказав він і продовжив після ковтка: — Мені здається, що це неправильно. Музиканти не дебоширять — вони розважають народ, і це, я вважаю, непоганий показник свободи і демократії, а те, що робить мер — це вже яскравий натяк на тоталітаризм. Всяка влада є насиллям над людьми.

— Вірно, друже, міркуєш, та що ж тут вдієш — влада.

— Так, — погоджується Олег, — влада.

Наступного дня, я прийшов на площу Лева Толстого, або, як його називають в Києві — «Льва». Прийшов на нову свою роботу. Ящики стояли і чекали на мене під наметом, на котрому миготів барвистий напис — «КВІТИ». Тарас вранці подзвонив і розповів, де, що і як робити. Я розложився майже за годину. Посортував окуляри, вдягнув одні на себе, які найбільш сподобались, і всівся на сонечку, щоб трохи засмагнути. До полудня торг не йшов, а потім підійшла жінка і виявила бажання придбати пару.

— Хочу щось молодіжне, — загадково сказала вона, перебираючи пальцями руки відвислу шкіру на підборідді.

— Молодіжне? — перепитав я, вже в пошуках наймолодіжнішого варіанту з запропонованих.

— Ось ці, — витяг я одну пару після того, як хвилину вагався. Куди їй молодіжні? А взагалі-то я розумію, чому літніх жінок несе на такі витівки. Старість! — ось показник маразму, і навпаки. Вона — з обличчя видно — колись була гарна на вроду, але тепер, сидячи перед дзеркалом, помічає все більші й більші зміни, і зміни ці їй, бідолашній, не на користь. Щоб якось компенсувати свої душевні розпачі з цього приводу, прокидається наступного дня і обіцяє собі почати абсолютно нове життя — це звісно, якщо не бухала до цього моменту двадцять років поспіль. У новому житті вона починає займатися фітнесом, обов'язково сідає на дієту і, як тільки зауважує те, що не дарма винурює себе, тобто результат — неодмінно йде на наступні кроки. Треба змінити стиль, а то вже не те, що на вулицях чоловіки перестали дивитись вслід, а й власний почав носом крутить. Ось така жіночка стояла перед мною і міряла окуляри.

Вона вдягла ще одні (ті їй не сподобалися) і поглянула в дзеркало, але туди й не потрібно було дивитись, щоб зрозуміти — в них вона схожа на черепаху тортілу в стані глибокої депресії.

— Ні, не підходять.

Далі почалося те, що дуже влучно було описане в байці Крилова — ми переміряли пар, так, зо двадцять. Нарешті знайшли. Купила і, мило мені посміхаючись, пішла собі геть.

Знову в торгівлі наступила тиша. Ходили зіваки і просто питали, а я, в свою чергу, просто відповідав. Наступним продуктивним клієнтом був літній чоловік, — той знав, що йому треба. У цього зі старістю свої стосунки, і схоже на те, що він її приймає, як те й належить людині — природно і спокійно. Узяв класичну модель, приміряв їх, одразу ж купив, і згинув навік. Ну, туди йому й дорога. От в таких випадках і зауважуєш, так, для себе, суттєву різницю між чоловіком і жінкою.

Познайомився із дівчиною — вона теж торгувала окулярами, але, на відміну від мене, була хазяйкою власного товару. Нагодувала мене бутербродом і запросила працювати на неї. Дуже приємна — Валя. Я відмовився від запропонованого добра, мовляв, негарно це, так чинити. Якщо за двома зайцями поженешся, то й гімна заячого не дістанеш, не те що м'яса. Щебетали ми отак з нею аж до вечора. Наприкінці робочого дня, коли вже я складався, підійшов ще один суб'єкт з дипломатиком під пахвою. Я з ним прововтузився півгодини, але ж таки умовив його на найдорожчі — «Поляроїд». Зробивши підсумки, я підрахував, що заробив шістдесят гривень — не так вже й погано, як для новачка. Склав товар і пішов додому. Прийняв душ, а потім намастився кремом від опіків — попалив на сонці шкіру, придурок. На Майдан я вирушив не одразу — пішов дощ, але по небу було видно, що він ненадовго. Ну, й добре, бо на дворі було спекотно, а дощик трохи й пил прибив, і спеку ліквідував.

На Майдані я зустрівся з Мариною, Олегом та його дівчиною Яриною. Купили пива, всілися на лавочці та навперемін бренькали на гітарі. Ми часто у такий спосіб проводили час. Ми були веселі і просто променились своєю молодістю і красою. Ми любили самих себе і один одного. Для кожного з нас обличчя і духовний стан іншого були щонайменше скарбом. Ми звикли останнім часом бути поруч. Мали безліч тем для розмови, безліч приводів для посмішки — і жодного, щоб посваритися. Нам було дуже добре разом. Люди, коли відчувають щось, схоже на це, називають себе друзями. Ми й були друзями, а з деким — навіть близькими людьми. Ні на кого не зважаючи, ми веселилися. Раптом, пролунав дзвінок — дзвонив мій телефон. Я відійшов на кілька кроків від того галасу, що створювали мої друзі, і вмикнув телефон на прийом дзвінка.

— Ало! — крізь посмішку, яка виникла внаслідок падіння Олега з лавочки, сказав я.

— Ало, Тарас? — почулося мені.

— Так — це Тарас. А хто, власне кажучи, це? — ще посміхаючись, сказав я.

— Це Вітьок, пам'ятаєш мене? — з надією в голосі пролунало зі слухавки.

— Так Вітьок, авжеж, я тебе звісно ж пам'ятаю. Мало того, я пам'ятаю ще п'ять Вітьків — то ж який із них ти? — спитав я, вже посміхаючись із невідомого Вітька. І замість того, щоб ідентифікувати себе, голос спитав:

— А ти де?

— Я, шановний Вітьок, на Майдані, з друзями пиво п'ю, — а ти де?

— Я скоро приїду. Ти мене чекай. Ще обов'язково зв'яжемось, — сказав Вітьок і поклав слухавку.

Я потиснув плечима і повернувся до друзів.

— Хто дзвонив? — запитала Марина.

— Якісь Вітьки, — відповів я, відмахуючись від запитання рукою, і ми продовжили веселитись. Олег саме розповідав одну з своїх міфічних історій, котрі, як він стверджував, відбулися безпосередньо з ним. Ці історії, безумовно, з розряду тих, які коли чуєш, то одразу ж пригадуєш, що тобі вже хтось їх розповідав: в іншому місті, в інший час, в іншому житті. Чи то дежа вю, чи то Олег бреше, як мій Джульбарс у батьків дома. Але з Олегом таке дежа вю виникає частіше, ніж з іншими, так що, мабуть, він до Джульбарса подібний. Через пів години знову