Лаванда Різ - Душа дракона, Лаванда Різ

- Завжди слідкуй за обрієм, Джинджер, тому що я прийду за тобою! Я хочу, щоб ти жила в постійному страху від того, що моя помста зчервонить кров'ю землі Півночі! Він не зможе тебе захистити, тому що я з'явлюся коли він буде чекати цього найменше! І не думай, що в його руках ти станеш богинею, ти завжди була і будеш рабинею, забавою і потіхою дракона!

- Йому більше нічого не залишилося, як бризкати слиною і сукати ніжками, - недбало відповів Варон, легенько підштовхуючи її до виходу. Одночасно обернувшись, вони зміряли Атавана на прощання презирливими поглядами. Потім подивившись один одному в очі, Варон простягнув їй свою долоню, і Джин вклала в неї свою руку.

Джин віддавала себе в руки долі.

Скоєне драконами звірство над чужинцями дуже сильно гнітило її. Нехай вона і передбачала подібну смерть цих нещасних, будучи обізнаною про жорстокі правила свого світу, але на серці від цього легше не ставало, у неї у вухах досі стояли їхні крики, а перед очима раз у раз спливали їхні обличчя. І те, що вона була причетна до цього жаху, приносило їй постійно ниючий біль. Хоч Джин і розуміла, що так чи інакше, з її допомогою або без - Атаван все одно розправився б із ними, тільки до цих жертв додалася б ще і її сім'я.

    Дракон Варона був величний, стриманий, але не менш прекрасний, ніж інші дракони. Велика і сильна істота дивилася на неї з прихильною мудрістю, і в очах дракона відбивалося ще більше печалі, ніж в очах владики. Перед нею була розкрита душа Варона, і ця душа чомусь була скована приреченістю і скорботою. Немов якийсь тягар лежав на ньому, забившись під грубі нарости на його шрамах. А як тільки Джин спробувала глибше зазирнути в очі дракону, щоб зрозуміти, що ж обтяжує Варона - той відвернувся, сердито примружившись. Варон показово не бажав пускати її в свою душу.

***

Щось раптом сколихнуло його душу наяву. Це було немислимо, але він так чітко відчув її присутність. Останнім часом, щоб остаточно не збожеволіти і щоб пощадити тих нікчем, хто траплявся йому під гарячу руку після його снів, він гнав від себе видіння і вже давно не бачив дівчину . І тут таке. ... Тому він дозволив собі коротко закрити очі і поглянути, нехай це було й небезпечно. В першу чергу для нього самого, бо бачити її недосяжною приносило йому незрозумілий біль і він зневажав себе за безпорадність. Він уже не знав, що для нього бажаніше свобода або Джинджер. Він стільки років спостерігав за нею, йшов поруч з нею непомітною тінню, знав про неї стільки дрібниць, що йому вже стало здаватися, що вони знайомі один з одним все життя і пов'язані сімейними узами. Але насправді надія стоншувалась. Він правив своїм народом, залишаючись самотнім і розлюченим. Адже вона навіть не здогадувалася про його існування. ... Побачене зворушило його губи посмішкою.

- Нарешті, - прошепотів він. - Ти тут. Зовсім близько. Вітаю тебе на півночі, моя руда відьма!

***

Коли після виснажливого перельоту її нарешті витягли з мішка, Джин озирнулася і ... ахнула. Навколо були одні лише гори, вкриті намороззю, покриті блискучими шапками снігу, мовчазні та суворі. Не було ні лісів, ні долин - тільки сніг і камені, а самі вони перебували в невеликій фортеці на одній з вершин.

- Диви, навіть сонце виглянуло з нагоди прибуття нових слуг! - пролунав голос  владики Варона. - Що буває вкрай рідко в цих краях. Зазвичай через снігові бурі, особливо взимку, людина тут не бачить далі власного носа. А тобі, Джин, відкрилася картина самої північної частині нашого світу. За цими горами - океан, скутий льодом, де немає нічого живого - це край світу і ми його охороняємо.

- Це ж не північна цитадель, - пробурмотіла дівчина, продовжуючи озиратися в усі боки з розгубленим виглядом нещасної дитини.

- Звісно ні, я ж попереджав, що ти не знаєш, наскільки суворі наші землі, - чомусь розсміявся Варон. - Це сторожева вежа, її ще називають Угрюм гора. Я командор вартових, а ця фортеця наш будинок. Крім мене, двох десятків драконів і трьох дюжин маршалів - тут живуть наложники, прислужують нам за законом відбору. Прибулі сюди наложники проведуть на Угрюм горі все своє життя. Ти ж знаєш - від служіння владикам, обраних в данину визволяє лише смерть. Тому кожна цитадель і кожна вежа таврують своїх слуг відмітним гербом . Ми теж тавруємо наложників, але більше для того, щоб потім можна було впізнати ... загиблого.

- Загиблого? - підняла очі Джин, намагаючись розпізнати сенс.

І знову Варон зауважив цю розгубленість та відчай в фіалкових очах дівчини. Очах, які так підкупили його спочатку. Зазвичай інші служниці ніколи не дивилися йому в очі з такою змішаною безстрашністю, ніжністю та відчаєм. Ці очі палали і плавили, не відпускали від себе, проникали всередину. Її мідне волосся та лілові очі так поєднувалися з зеленими лісовими краями, у яких вона народилась, але на цій суворій землі її краса ставала тільки яскравішою. І Варон, побачивши оточену снігами Джин, на деякий час навіть розгубив усі свої думки та збентежено проковтнув язика.

Там, в східній цитаделі  вона с такою жагою рвалася до нього, линула  всією душею, Варон відчув це і піддався спокусі знову впустити жінку в своє життя. Хоча були часи, коли він давав собі обітницю ніколи більше не зв'язуватися з істотами іншої статі.