Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

Спочатку міським хлопчакам було незвично: будинок одягнений у дерев’яне мереживо, ніби казковий, і називався, як у російській казці, – «ізбою», щоправда, без курячої ніжки, але з вікнами і дверима та з розфарбованим півнем над дахом. Дерев’яний птах оживав від найменшого подиху вітерця; здавалося, ще мить – і заллється пташина на весь голос у радісному «ку-ку-рі-ку-у-у»; уперше хлопчаки почули слово «сіни» й не могли звикнути, що кімната – горниця, «полати», туєса, ухвати і ще багато незнайомих речей, а якщо і знайомих, то називають їх зовсім не по-міському; а замість квітів і вази на столі в глечику – гілка куща з білосніжними квітами. «Таволга», – з незрозумілою теплотою і гордістю пояснила бабуся. А таких кущів довкола – за день не обійти.

Спочатку через гнус хлопці зайвий раз не ходили в тайгу, яку в перші тижні називали лісом, але з часом непомітно до всього пристосувалися, потім зовсім призвичаїлися і щодня забиралися все далі й надовше в її таємничі хащі. Малина, гриби – в місті матері приносили їх із ринку, а тут дарунки природи рясніли за огорожею. Саме тут і нові, досі небачені ягоди: лохина, морошка, чорниця. Багато на новому місці було незрозумілого, незнайомого. Навіть комарі зовсім не такі, як у них: завжди голодні, люті-прелюті, ніде від них спасу немає, а паути…[14] Та страшніша за комарів і ґедзів – мошкара. Вечорами хлопчаки поверталися додому перемазані, обвішані блакитними бородами соснового лишайника.

Привільно жили друзі на новому місці, а головне – не розлучалися. Мати Льонька довго не погоджувалася залишатися у «ведмежому куті», де немає кінотеатру, бібліотеки, а вже про перукарню… Катерина Юріївна лише тяжко зітхала.

– Але зрозумій, Галю, ми здичавіємо в цьому ведмежому куті, – вибравши мить, коли в горниці не було господарів, переконувала модниця, роздивляючись себе в невеликому дзеркальці. – Це ж не примха, не забаганка. Я не можу навіть причесатися по-людськи.

– А де будемо жити в чужому місті? Чужі люди! Та й із продуктами, Катюшо, сама знаєш, як. Війна…

– Люди ж живуть! Не ми одні в такому становищі! – гарячкувала мати Льонька. – Фронтовий атестат є. Викрутимося якось.

Це була правда. Але від’їжджати Галина Василівна не збиралася. Головне, вона обіцяла чоловікові перечекати вій-ну тут. У його батьків. Важко звикаючи до нового місця, завжди почувалася ніяково з незнайомими людьми. Вона і в мирний час не могла постояти за себе, а в такі страшні дні й поготів не зуміє. Але що відповісти подрузі? Мовчання ставало нестерпним.

– Як хочеш. Я їду. – Катерина Юріївна склала в сумочку жіночі дрібнички зі столика, потім почала вкладати речі у валізу.

– Мамочко-о-о, мамочко-о-о, я не хочу без Макарки… Не хо-очу-у-у-у…

– І я не можу без Льонька…

Хлопці уважно прислухалися до розмови матерів, а зараз, помітивши, як вони перезирнулися, дружно заревіли, розмазуючи кулачатами сльози. Сльози дітей для Галини Василівни були важливішими від найвагоміших доказів. Зараз вона жалкувала, що дала слово чоловікові.

– Ми недовго залишимося тут. Скоро війна закінчиться, – навела свій останній довід Галина Василівна. – Та й старі образяться.

– Тим більше, якщо недовго – проживемо як-небудь, – наполягала Катерина Юріївна.

Такої твердої непохитності від завжди поступливої приятельки не чекала. Та й звикла завжди і в усьому чинити по-своєму. Голос жінки затремтів, але звучав рішуче і твердо.

– Що ж, дуже шкода – одна поїду…

– Твоя справа, Катюшо, – голос Галини Василівни на відміну від голосу подруги прозвучав зовсім тихо, рівно, але в цій спокійності Катерина Юріївна відчула непохитну твердість прийнятого рішення.

– Мамочко, мамочко, я завжди буду слухатися… І їстиму все… Навіть манну кашу… І спатиму після обіду… – Льонько підбіг до жінки й обхопив руками материнські коліна.

– Поїхали, мамо! Поїхали! – Макар кинувся до своєї матері.

Діти голосно гуділи. Здоровенний, схожий на рись, котище метнувся з печі, кинувся до зачинених дверей, прилип здибленою шерстю до брусованої стінки, а коли зірвався вниз – заховався під стару ковану скриню в кутку. Жінки переглянулися. На мить замовкли діти, а потім затрубили, немов трембітами, ще дужче.

– Просто не знаю! Ні-ні, не знаю, як я все це переживу…

Від перших слів Катерини Юріївни діти замовкли. Стояли з напівроззявленими ротами, готові знову розпочати рев. Катерина Юріївна важко зітхнула:

– Та що перукарня й кіно! Тут людей немає. Жодного джентльмена. Здичавіємо… Ведмежий кут! Який куток! Розповім у товаристві, як повернемося, – не повірять…

Проте вона залишилася заради дітей та давньої дружби.

Перукарня хлопцям була ні до чого. Від кінотеатру не відмовилися б. А ведмежий кут – це звучало таємниче. Цікаво. Кілька днів вони бродили по подвір’ю, зазирали в сінник, у комірку, сунули свій ніс у всі щілини, подолавши страх перед темрявою, спускалися в сирий і холодний льох, але загадковий і, мабуть, волохатий, як сам ведмідь, куток так і не знайшли…

Наближалася осінь. Зранку до вечора вешталися хлопці по тайзі. І не було тепер для них кращого місця на землі, ніж цей таємничо-зелений безмежний край. Тут і від матерів сховаєшся, і річка поряд, і завжди знайдеться чим поласувати. І у війну грай скільки хочеш. Хлопців ще не полишила мрія про фронт, і вони щосили тренувалися у стрільбі з лука, шкодуючи, що замість плаката з Гітлером мішенню слугував шматок картону.

Привільно було на новому місці. Тільки старий