Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

Для Макара війна розпочалася того дня, коли побачив заплакану матір. Пригортаючись усім тілом до незнайомця в новенькій захисній гімнастерці, вона шепотіла: «Що ж тепер буде?! Що ж буде?!» Макар відразу не впізнав у військовому чепуруні батька, а потім ніяк не міг розгледіти, чи висить на блискучому поясі кобура з револьвером. Жінка плакала, голосила. Малий не міг збагнути, до чого її сльози, коли на війні так цікаво, а батько – до того ж командир! Хіба не бачить у петлицях червоний кубик – майже тикнулася в нього носом! Незрозумілий і дивний народ дорослі: не знає, що батько на війні стрілятиме й отримуватиме ордени. Разом же ходили в кіно… Навіщо рюмсати, турбуватися?! Батько о-он який великий і міцний: однією рукою підіймає його, Макара, а якщо поруч друг Льонько, то відразу обох здіймає вище голови…

Війна… Дорослі страждали, ходили розгублено-пригніченими, а Макар із друзями переживали кращі свої часи. Льонько запропонував податися на фронт, і Петько прискорено навчав усіх стріляти з лука. Фашисти й не знатимуть, звідки смерть приходить… Стріли – не кулі, не викриють стрільця. Хлопчаки сушили сухарі, запасалися копченою ковбасою, ножами, дістали казан та компас і весь вільний час проводили біля старого береста, тренуючись зі стрільби по плакату з Гітлером. Петько на спір потрапляв стрілою в око, ніс, та й у хлопців із кожним днем стріли лягали кучніше, ближче одна до одної.

Війна багатьох зігнала з насиджених місць. Щоправда, втечу із села, де жила бабуся, Макар не запам’ятав. Пам’ятає прощання з Андрієм та Петьком, що довго йшли дорогою, поспішаючи назустріч червоному сонцю; пам’ятає, що мучили спрага й голод.

«Потерпи, Макарчику, потерпи», – благала мати і, повертаючись, прискорювала крок, ніби за ними хтось гнався. А позаду – нічого лихого; перевіряв, часто озираючись: поспішали слідом перелякані й похмурі діти, жінки та старі; лише інколи далеко позаду щось важко гухало, гриміло. Потім штовханина через міст біля незнайомої річки, де під час бомбардування вони загубилися з Льоньком і зустрілися з Женькою. Літаки зникли. Маля заплакало, а жінка, з якою ховалися під кущем, не рухалася. Незнайомка лише прошепотіла: «Женька Різно…» і застигла зі спрямованим назавжди поглядом у голубінь неба. Не вірячи в невідворотне, Макар лише витиснув: «Ма-м» і захлинувся в невимовному крику.

Із Льоньком вони зустрілися вже на іншому березі. В місті. На вокзалі. Такого лементу й штовханини не бувало на ринку. А ще черги! Черги безкінечні, галасливі, пістряві; черги за квитками, хлібом і навіть за водою.

Нарешті Макар та Льонько разом із матерями і Женькою втиснулися в задушливу теплушку. Щоранку хлопців будило сонце. Ласкаве й нежарке, схоже на мідний таз, у якому матері до війни варили на зиму варення; воно зазирало у вікно, а на зупинках – у відчинені двері вагона; але поступово, підіймаючись вище, сонце зменшувалося, чомусь ставало вогненно-білим, злим, розжарювало нестерпно вагон і лише під вечір зникало десь у хвості потягу. Так повторювалося день у день. У вагоні ставало спекотніше, ніби вони наближалися до сонця…

І раптом річка й ліс… Коли і де біженців зустрів дід, Макар не пам’ятав, але старий і ліс одночасно увійшли в його свідомість і стали неподільними, як світло і тінь. Ліс був майже такий самий задушливий, як вагон, лише похмурий, незрозумілий, навіть страшний, особливо увечері.

«Стоп-конотоп, – у сутінках завжди промовляв старий, озираючись, щоб вибрати краще місце, і додавав: – Тута і заночовничаємо. Місце височеньке. Хлопчаки ягодою побалують…»

Човен, «розмовляючи» днищем із піском, причалював до берега. Дорослі збирали паливо для багаття, готували вечерю, а Макар із Льоньком, вигукуючи, бігали наввипередки і, поки не стемніло, ласували ягодами. А темрява підкрадалася неспішно. Спочатку вона, ледве чутно зітхаючи, вешталася між золотавими стовбурами і чаїлася в підліску, але з останніми променями сонця припадала до землі, виповзала з нетрів і опускалася з-під темного навісу сплетіння гілок. Руки хлопчаків рідше торкалися ягід, а очі тривожно озиралися навкруги.

– А я вже наївся, – першим зазвичай не витримував Макар.

– Та й я набив черевце, – відповідав Льонько, зриваючи, як і друг, жменьку ягід для Женьки. Маля ще не ходило, але вже розуміло: ягоди – ласощі.

Хлопці притихали, задкували до берега. Темрява на деякий час відступала, але що яскравіше палав вогонь, то ближче вона підбиралася до багаття, наливалася чорнотою, шипіла зі злом, погрожуючи з усіх боків величезними волохатими лапищами. Якщо дід відходив від вогнища, темрява миттєво ковтала його, ніби старого й не існувало. Макар тісніше тулився до матері і, не дихаючи, завмирав, дивився одним оком у темряву, але як не вдивлявся, не вслухався, в лісі було спокійно. Лише набридливе дзижчання комарів порушувало нічну тишу.

Дід завжди як несподівано зникав, так і раптово з’являвся з темряви неушкодженим. Макар полегшено зітхав на повні груди, перевертався на інший бік і засинав, а коли вранці прокидався, то тепер темряви, як вечором діда, наче й не існувало. Ховаючись у густому підліску, вона інколи нагадувала про себе глухим реготом і скрипучим сміхом, але вдень не страшно, та й дід поруч, такий самий, як батько, міцний велетень. А ближче під вечір повторювалося все спочатку: темрява починала зло шипіти, виповзала з нетрів і чатувала хлопчаків біля багаття.

Чи довго пливли на човні, Макар не пам’ятав, але одного вечора дід не причалив до берега, не зупинився на ночівлю. Човен продовжував долати сріблясту гладінь сплячої річки, залишаючи за кормою піняво-рухливий слід та глухе відлуння двигуна, що рівно стукотів, порушуючи тишу. Хлопчаки непомітно заснули на руках матерів, а прокинулися в незнайомій кімнаті.

– Ура-а-а, Льонько! Ур-ра-а-а! – термосив Макар товариша. – Ліс закінчився-а-а! Закінчився-а-а! Ур-ра-а-а!!!

Вискочивши на ґанок, хлопці замовкли, позадкували в сіни на крок-другий, а очі, що блищали, вмить погасли: невелике подвір’я оточувала уже знайома похмуро-зелена безкінечність, де навіть опівдні панує напівтемрява.