Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

І яку бійку. Не бійка – льодове бойовище! За таку січу – за всіма статтями карцер. А це, голубе-сизокриле, вже зовсім інша стаття. І ого-го який доважок до терміну.

– Не стримався, громадянине начальнику. Та й як стриматися, коли похітливі пальці… – голос Сивого затремтів. – Коли пальцями по обличчю її, по обличчю… Ніби не по фотографії – наяву…

– Та ви заспокойтесь. У вас… – Капітан ніби спіткнувся об слово і замовк, дивуючись, чому звертається до зека на «ви», довго розмовляє з «капелюхом» п’ятдесят восьмого розміру. Можна подумати, що він не начальник режиму, а замполіт, який полюбляє розводити філософію там, де й комару все зрозуміло. – Гарна у вас дружина. Славна жінка.

– Не жінка – янгол-охоронець, – голос Сивого знову затремтів. Сам не розумів, як вихопилися сокровенні слова в розмові з людиною в погонах, яка (про це знав увесь табір) не відає жалю ні до кримінальників, ні до політичних, і недаремно має прізвисько «Лютий». – Якби не діти й не дружина… Якби не вона… Не вона… Давно на «запрєтку»…

Сивий замовк і не відводив погляду від руки капітана, який обережно тримав світлину.

– Так-так, я вас розумію. – Бугров повертав під світлом настільної лампи заяложену, зім’яту в кутах фотографію, силкуючись щось згадати або зрозуміти. Те, що розповів Сивий, збігалося з показаннями інших зеків і доносами «шісток».

– Усе, що хочете: карцер, новий термін. – Здавалося, Сивий навіть підріс. – Тільки віддайте фотографію! Ви чуєте… Віддайте!

– Так-так, віддай-Т-Е, – протягнувши склад, Бугров замовк.

Останні два звуки, ніби відокремилися від слова, заживши самостійним життям, пояснили, чому під час розмови поступово зростало зніяковіння. Ці ж звуки підказали про внутрішню культуру і вихованість людини, яка стояла перед ним, якщо вона в такому пеклі під час смертельної сутички зверталася до покидька на «ви». Бугров ледь помітно повів плечима, як роблять, пірнаючи взимку в ополонку. У душі щось зрушилось, і він уперше в житті подивився на зека, як на звичайну, вільну людину, з якою зустрівся випадково на пляжі або в товариша за столом.

– Добре, – самому собі відповів капітан. Погляд його став усвідомленим. – Забирайте фотографію і йдіть. До себе. В барак.

– Ку-уд-ди? – Здивовано й недовірливо протягнув Сивий.

– Наступного разу обіцяю карцер, – у голосі начальника режиму знову залунали звичні металеві нотки.

– Ви не жартуєте?! – розглядаючи Бугрова, Сивий нахилив набік голову, потім випалив, сам не знаючи чому: – Не схоже на Вас. Можливо, не знаєте, що ваше табірне прізвисько – «Лютий»…

– Знаю. Чудово знаю! – капітан, ніяковіючи, простягнув фотографію, потім повторив. – Знаю і пишаюсь…

Здивованими розійшлися в’язень і тюремник: один – не чекав від себе такої сміливості, інший – не міг збагнути, чому? навіщо? що зачепив Сивий у його душі, яка до цього часу в таборі не знала жалю і сумнівів до накипу суспільства. Якщо цей попелясто-зацькований недомірок – не людина, а ворог Країни й народу, а отже, і його ворог. Особистий ворог. Що ж коїться з ним, «копітаном» Бугровим?!

Довго дивувалися Бугров і Сивий своїй розмові, але ще більше був вражений підполковник, довідавшись про рішення начальника режиму.

– Н-ну т-ти даєш, капітане?! – Начальник табору, наче вперше, уважно огледів ладну статуру. Все підігнане, відпрасоване, блищить – хоч зараз на парад на Червону площу. – Невже жара розтопила люті морози? Дивись, скоро Лютий не Лютим – Липнем стане!

Бугров змовчав. Підполковник, задоволений черговим каламбуром, реготнув, зазирнув у вічі начальникові режиму й покрокував територією поважною неквапливою ходою господаря, кинувши через плече, копіюючи говірку улюбленого Сержантика:

– Ніштяк, товаришу копітане. Своєю владою на всю котушку Сивому пропишу. Хай попариться хайло в шізо. Через нього, суче враженя, бійка зчинилась. Розумник мені є-є-єшо-о-о. У «палаці» мізки, товаришу копітане, знаєш, як працюють – усі кроксворди вирішить.

Стежа третя. Ведмежий кут

Другий тиждень Джовба у карцері. У перші дні не їв, не пив, не помічав нікого довкола.

– Чого бешкетуєш, хлопче? Адже пропадеш! – Замполіт смикав Макара за плече. – Ти що, на голодовку пішов?

– Він у ступорі, товаришу майоре, – поспостерігавши за в’язнем, пояснила головний лікар, дружина начальника табору. – Звичайнісінький ступор. Пройде. Буде їсти!

Лікар не помилялася. Макар не збирався голодувати: коли минуло оціпеніння, байдуже з’їдав урізану пайку. Тяжкі думи обсідали. Робота відволікала, відбирала не тільки сили, але і час; цей же кам’яний склеп спонукав до роздумів. Думки навалювалися кам’яними брилами, важчими одна від одної, думки незвичні, раніше незнано-неймовірні, страшні, і він не уявляв, із якого боку та як підступитися, як перемогти цю неосяжну й непробивну твердінь. За що його, Булаха та інших загнали в кам’яний мішок? Не режим порушили – вступилися за слабкого. По-людськи вчинили. Справедливо. Як і повинна вчинити справжня людина. А ТІ…

Безвихідь. Глухий кут… знову безвихідь. В’язень по-звіриному кинувся на кам’яні стіни, на ґрати у вікні, навалився з розгону плечем на двері, але ніщо не здригнулося, не хитнулося, не піддалося. Виходу і надії на якусь хоча б малопомітну стежечку не було. Теперішній глухий кут здавався безвихіднішим від закутка і суду, всіх неприємних випадків у дитинстві. Пальці ковзнули по застарілому рубцю на щоці. Пригадав…

1

Війна майже всім «подарувала» свою відмітину: одним зверху, на тілі, деяким у душі, а багатьом покраяла і душу, і тіло. З роками рани загоїлися, але рубці залишилися і час від часу бентежили людей, віддавали тупим болем, нагадуючи про