Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

class="book">Чотири роки Булах, як і будь-який фронтовик, терпів увесь тягар війни, що випав невідомо з чиєї волі, вини або забаганки; будь-якої миті він був готовий виконувати безглузду, з погляду людської моралі, справу – вбивати…

Жахливі часи, але зараз, у таборі, у колишнього воїна-розвідника прокинулося щось ще більш жахливе, ніж на фронті, незрозуміле, звірино-нелюдське й жорстоке, хоча тепер, як і тоді, він захищав не лише себе, свою дружину, дітей, але й усіх рідних та близьких, знайомих і незнайомих людей; разом із товаришами він захищав Свободу, Добро і саме Життя від сил Зла і Темряви, як на війні; звільняв той куточок землі, де народився, виріс, пізнавав світ, боронив річку, де вперше скупався, і ліс, де знайшов перший гриб; гнав чужинців-зайд зі своєї багатостраждальної й водночас прекрасної Вітчизни. Високі слова та помисли, котрі в лихоліття не соромилися вимовляти вголос та подумки, додали нових сил, і колишній розвідник, після війни геолог, а зараз зек щедро і люто завдавав ударів тим, кого важко було назвати людьми…

Не відставав від Булаха і Макар. Уперше в житті по-справжньому з ярою силою нівечив людську плоть, дякуючи за науку Льоньці з Геркою. Друзі щоразу, приїжджаючи на кордон, навчали товариша премудростям бойового самбо, прийоми якого опановували у спортзалі на килимі. До захоплення друзів Макар ставився жартома, але науку схоплював на льоту. До завершення канікул, ніби граючись, розправлявся з обома вчителями разом. Певно, природа з рідкісною щедрістю нагородила хлопця не лише силонькою, але й реакцією та швидкістю, гнучкістю і витривалістю. Якось під час одного з приїздів у місто хлопці затягли друга до спортзалу. Чимало за свій вік зустрічав тренер талановитих новачків, багато наслухався і про тайгового самітника, але, побачивши його в ділі, сумнівався, що той не пройшов гарну науку в столичного тренера, провів не один десяток двобоїв на килимі. На німе запитання Герки тренер лише розвів руками, виставив великий палець, мовляв, про що тут говорити, і ледь чутно прошепотів: «Самородок».

4

Бойовище скінчилося несподівано, як і почалося. Верблюд, отямившись, спробував підвестися на ноги, але на нього насів Сивий. На початку бійки він забився в кут нар, але, побачивши, що рецидивістів перемагають, кинувся на пошуки ворога.

– Де фотографія? Де фотографія? Віддайте фотографію… – Запустивши руки у волосся Верблюда, Сивий після кожного запитання із силою бив його обличчям об нари. Коротун, стоячи навколішки й упираючись у дошки, нагадував шкодливого кота. – Де фотографія? Скажіть, де фотографія? – усе сильніше ярився Сивий.

– Убивають! Убива-а-ають! – захлинаючись кров’ю, хрипів Верблюд. Нарешті, залишивши в руках Сивого пасмо волосся, Верблюд вирвався, проповз під нарами до виходу і, все ще волаючи: «Убивають!», кинувся з барака.

Слідом за Верблюдом й інші блатарі рвонули до виходу, а деякі – прямісінько до вахти. Хоча в таборі вважається найбільшою ганьбою будувати «запрєтку» і просити на вахті захисту адміністрації. Таке рідко й рогач собі дозволить.

На вулиці Сивий знову перехопив кривдника, повалив на землю, стиснув однією рукою горло, а іншою нишпорив у його кишенях, за пазухою, повторюючи: «Віддайте фотографію! Де фотографія?»

– Дивись, увічливий який: шпінгалет шпінгалетом, шкіра та кістки, а впився кліщем – не відірвати, – примовляв Бугров, намагаючись розтиснути Сивому пальці. – О-ось воно, враженя, – потрап такому в лапки!!!

Раніше за всіх із керівництва табору капітан довідався про бойовище, але вичікував. Хай лупцюють один одного. Ось вона велика й мудра, проста правда Сталіна: злочинний світ зживе сам себе. Зживе, обов’язково зживе, нікуди не подінеться. Певно, і сьогодні хтось когось пришиє, а бур і шізо наб’ють під зав’язку. Люто ненавидів Бугров зеків, а особливо поліцаїв, бандерівців та іншу сволоту, що слугувала фашистам. «Лютий» – начальник режиму пишався прізвиськом, яким нагородили зеки, пишався, наче бойовою нагородою, і намагався його виправдати.

Усіх, хто вискочив на вахту, перевели в інший табір, а Булаха, Макара, Верблюда та інших заводіяк посадили до карцеру.

Із почуттям виконаного обов’язку Бугров відправляв до кам’яного мішка порушників режиму, заздалегідь знаючи, хто і як сприйме покарання. Булах та Макар промовчали. Верблюд удавав ображено-постраждалого. Інші – жартували, хоча розуміли, що жодні слова не змінять рішення капітана.

Бугров оцінюючим поглядом облив Сивого, зважуючи на невидимих вагах провину зека. До сьогодні капітан не знав, точніше, не помічав малорослого, акуратного чоловічка. Та й навіщо помічати. Сумирний, завжди намагається норму виконувати, не потрапляти зайвий раз на очі керівництву табору і блатним. Побачить тих або тих – оченятами шмиг-шмиг, мов загнана в куток котярою миша, яка шукає рятівну щілину. На вигляд мишеня мишеням, помилково потрапив, хоч додому відпускай, а стаття найворожіша: п’ятдесят восьма та й не з одним пунктом-доважком. Скільки років у чужій шкурі ходив, а сьогодні показав себе в усій красі. Враженя – воно, виявляється, і є враженя.

– Що ж ти, голубе-сизокриле, режим порушуєш? – сам не знаючи чому, заговорив Бугров. – Бійка ж із твоєї милості розпочалася. Як не крути – карцер світить.

– Що світить, то світить, – у голосі Сивого вчувалася нетерпляча непокірність. – Ви, громадянине начальнику, тільки фотографію віддайте.

– Фотографію? – Капітан покосився на знімок жінки.

– Це дружина! Розумієте, моя дружина!

– Ваша дружина, – задумливо повторив Бугров, не помічаючи, що заговорив із зеком на «ви», ніби рівний із рівним. Лише відчув, що раптом зіпсував піднесений настрій, чого раніше ніколи не траплялося, коли визначав покарання порушникам режиму.

– Я вас дуже прошу, громадянине начальнику, – Сивий благав, але в голосі не чулося улесливих ноток. – Верблюд – покидьок. Відібрав фотографію, щоб познущатися, принизити мене, показати свою владу… Або для закутка… Але вам! Вам навіщо фотографія?!

– Фотографія… Фотографія, – роздратовано повторив Бугров, поводячи плечима від згадки про закуток. – Фотографію відбирати інструкція забороняє. Але ж і бійку вчиняти через ту ж фотографію забороняє.